Хелен

“Чому ми не могли просто доїхати на авто?” Хелен була не в найкращому настрої. Її мати наполягла на тому щоб вони пройшли з пів години по центру міста, та й для чого? Щоб побачити як друкують якусь нудну газету.  “ Так би набагато швидче прибули б. В мене зараз мав бути урок філософії, знаєш.” 

“ Хелен, є дещо важливіше ніж урок філософії” понуро відповіла мати.

“ Маленький музей газет бідної сім’ї який от-от закриють?” запитала дівчина, поправляючи своє довге вугільне волосся.

“Хелен” голос жінки стих, перетворюючись на майже шепіт “ Одного дня ти станеш королевою, правитимеш цим містом. Стан твоїх майбутніх підопічних має бути твоїм пріоритетом.” Мати взяла бліду руку своєї доньки “ До того ж ми трішки побудемо разом. Як мати й донька.” 

Хелен зітхнула. Вона майже сказала “наче тобі не все одно…” але вчасно прикусила язика.

Проте її мати розуміла настрій своєї доньки. " Знаєш, це одна з вулиць в нашому місці яка постраждала найбільше.

" Після бомб?"

Мати кивнула.

“О, поглянь на цей будинок. Він доволі популярний серед жителів.”

“ Справді?” Хелен вигнула брову “ Він якийсь… простий. Старий.” 

Це була невелика хатинка з білої цегли. В маленьких віконцях було темно.

“ Цей будинок побудували далеко у 1878, дуже старий. єдиний на цій вулиці що вцілів після бомбардування позаминулого року. Бідні люди - половина залишилась без дому, а іншої половини вже не стало. Йдуть чутки що всі постраждалі заселились в той останній будинок. Кажуть, що вночі у тих маленьких віконцях можна побачити малесенькі білі цятки - очі всіх померлих.”

“ Але це все не правда, правда ж?” Посміхнулась Хелен.

Матір не відвела погляд. “ Ми прийшли! Бачиш, іноді корисно пройтись” 

Вони стояли перед великим дерев’яним знаком “МУЗЕЙ ГАЗЕТ ТА ФОТОГРАФІЙ”