Повернення першого кохання

Я стояла в черзі за кавою у супермаркеті біля будинку. Втомлена після довгого дня, тому думки блукали десь далеко, формуючи річний звіт. Раптово боковим зором спіймала знайомий силует. Щось одразу здригнулося всередині, серце пропустило удар. Я не могла помилитися: це був Андрій. Мій Андрій.

Минуло вже двадцять років від моменту нашого останнього побачення, після якого світ для мене завалився, а я так і не знайшла виразної відповіді для пояснення його зникнення. Здавалося, вся та юнацька драма, перше кохання, ревнощі, сльози — все давно забулося і залишилося в далекому минулому. Принаймні, я дуже старалася залишити його там.

В юності він був моїм єдиним сенсом, я жила нашою історією. Наші мрії, суперечки, ті мовчазні моменти, коли ми сиділи поруч, і здавалося, що більше у світі нікого не існує. Проте, все склалося так, як повинно було.

Але в ту секунду, коли наші погляди зустрілися біля каси, я зрозуміла, що це все-таки було не зовсім так.

Він теж мене впізнав і посміхнувся — та його посмішка, як раніше, оголила трохи нерівний ряд зубів, так добре знайомий, — мене ніби накрило хвилею спогадів. Він підійшов, і моє тіло миттєво відреагувало, наче пригадавши те забуте тремтіння, з яким я раніше чекала на його боязкі доторки.

— Олено... Це справді ти? — він вимовив моє ім'я так, що мурашки пробігли по шкірі, ніби він весь цей час зберігав його в душі, але не наважувався вимовити.

Яка ж я все-таки наївна.

— Андрію, привіт, — я відчула, що навіть не можу посміхнутися нормально.

Дивно, як зустріч, про яку я колись мріяла, тепер скувала мене в страху видати справжні почуття. Напевно, він давно одружений і щасливий у шлюбі. Подумаєш, зустрів колишню однокласницю. Навряд чи він так само плекав наші минулі зустрічі в пам'яті, як я. Інакше б він просто не зник так раптово.

Ми оплатили наші покупки. Я посміхнулася, мигцем глянувши в його кошик. Там лежала упаковка точно такої кави, яку купила і я. Дивно. Стільки років минуло. Ми змінилися, світ змінився, з'явилися нові продукти і бренди. А ми так само думаємо в одному ключі й дивимося в одному напрямку.

Андрій мовчки дивився на мене, немов намагався зрозуміти, про що я думаю, і після паузи запропонував:

— Може, зайдемо куди-небудь? Поговоримо за кавою? Ти дозволиш узяти твій номер?

Запитання прозвучало просто, але в ньому відчувалася стриманість і невпевнене прохання, ніби він обережно тягнув за невидиму нитку, яка весь цей час з'єднувала нас, не розірвавшись навіть через роки.

Почекала, відчуваючи дивний опір усередині. Мій розум відчайдушно твердив, що все це — помилка. Чому я повинна пускати його знову у своє життя, навіть заради однієї чашки кави, заради пари коротких рядків у телефоні?

Але щось у його погляді — цьому змішанні незручності, очікування і, можливо, навіть жалю — переважило. Мені стало цікаво: хто він тепер, цей дорослий Андрій, що за людина стоїть переді мною зараз?

— Гаразд, — з подивом для себе почула, як голос мій пролунав м'яко і навіть трохи тепліше, ніж очікувала.

Він витягнув телефон і простягнув його мені, а я обережно ввела свій номер, немов боялася, що ця маленька дія запустить ланцюг подій, які я вже не зможу контролювати. Згадалися слова подруги про те, що життя сповнене знаків, мовляв, головне вчасно розпізнати їх. Як же мені не вистачало її...

Якнайшвидше відсторонившись, повернула телефон, але раптом побачила на екрані дату — число, місяць ті самі, як у день нашого першого сором'язливого поцілунку біля шкільних воріт. Цей збіг змусив мене зупинитися, наче відчинилися невидимі двері в той самий момент.

Ми вийшли на вулицю, крокували мовчки. Поруч, але обережно, ніби старі друзі, які раптово усвідомили, що не так уже й добре знають одне одного. Кожен із нас обирав слова ретельно, зважував кожну фразу, намагаючись не зачепити, не заподіяти болю.

І коли ми дійшли до невеликої кав'ярні на розі, я зупинилася, роздивляючись її вхідні двері. Підвішений у повітрі сумнів, тягучий, як мед, раптом накрив мене знову: чому я це роблю? Чого насправді я хочу від цієї зустрічі?

Андрій узявся за ручку дверей, і я зрозуміла, що в мене є останній шанс повернутися й піти. Нагадати собі, що минуле краще залишити в минулому, що ми більше не ті, якими були колись, і, напевно, вже не зможемо зрозуміти одне одного. Але поки розмірковувала, двері відчинилися, і він жестом запросив мене увійти, дивлячись так уважно і так спокійно, ніби й справді чекав цього моменту багато років.

Ми сиділи за маленьким столиком у кутку кав'ярні, відгороджені від інших відвідувачів начебто навмисно, немов спеціально для нас створили цей окремий світ, де не діють ані правила, ані час. Андрій поклав лікті на стіл, і його пальці нервово стукотіли по краю чашки, як це бувало раніше, коли він хвилювався, — ознака, яку я одразу впізнала.

Говорили про все і водночас ні про що: згадували школу, друзів, хто одружився, у кого народилися діти, а хто, на жаль, пішов із життя. Розмови про минуле не здавалися нам безглуздими, як це зазвичай буває, коли зустрінеш старих знайомих. Вони починають ностальгувати, а ти з усіх сил демонструєш, що дуже поспішаєш у справах. Просто тому, що не хочеш занурюватися у справи давно минулих днів.

Зараз же навпаки, я ніби бачила в ньому когось нового, але водночас того самого Андрія, який залишався моїм першим, справжнім коханням.