ГЛАВА 16 ПЛАН Б

Лікарям ледь вдалося втримати Андрія до кінця обстеження. Він запевняв їх, що все добре, однак ті не поділяли його ентузіазму, а тому кінцеві процедури пройшли після уколу заспокійливого. Фізично він був здоровий, а от психологічний стан бажав кращого. Йому вже навіть хотіли прописати спеціальний курс у психолога, проте Віта і Макс, що з’явились, щоб забрати його, взяли усю відповідальність на себе.

– Пропоную прогулятись, – звернулась Віта до хлопців, коли вони вийшли з лікарні.

– Бажання нульове, – одразу заперечив Андрій.

– Ти не на похоронах щойно був, а в лікарні, – дорікнула йому дівчина.

– Віта… – тактовно натякнув їй Макс, що варто змінити тему.

– Ой, вибачте, маленького хлопчика слід жаліти, він же в нас особливий, – Віта скривила кислу міну на обличчі. – Як думаєш, куди він відправиться, якщо його зараз відпустити?

– Няньки мені точно непотрібні! – відрізав Андрій сердито.

– Які ми дорослі стали, – і вщипнувши за щоку, Віта взяла його під руку.

– Так просто я від тебе не відстану. Треба буде – накачаю снодійним. В таких ситуаціях потрібна холодна голова, а не бездумна хоробрість.

– Вони… – хотів було Андрій розповісти про діалог з тим Темним, та на півдорозі передумав, стиснувши, зі злості, руку в кулак. В його силах було виправити становище, але, водночас, і Віта мала рацію.

– Сказав А, кажи Б, – Віта штовхнула його ліктем в бік. – Не будь ганчіркою і чесно визнай, що не зміг допомогти товаришу. Що запас сил в тебе на рівні низькопробного слабака.

– Ти на курси ходиш, чи від природи таке стерво? – тактовно поцікавився Андрій.

– Не заздри, це справжнє мистецтво. А тепер трохи серйозності, – в її тоні пролунали нотки металу. – Ніхто не збирається сидіти склавши руки, проте й бездумно кидатись в пащу звіру не дозволю, – особливо наголосила вона на останніх словах. – Треба подумати для чого їм це викрадення. Варіанти?

– Батько? – одразу припустив Макс.

– Депутат, не остання людина у фракції сокола… – перераховувала Віта. – Аргумент.

– Тільки звідки вони знали про її перебування там? – висловив припущення Андрій. – Невже все спонтанно вийшло? Переправилася група Темних через кордон, напала на форт, ще й при цьому захопила дочку депутата? Звідки вони знали хто вона така?

– Резонні зауваження… – задумалась Віта.

– Віче може поставити подібні питання, – мовив Макс.

– До речі, коло воно збереться? – звернулась Віта до Макса.

– Орієнтовно – через п’ять днів, – відповів Макс.

– Не густо у нас з часом, – зітхнула Віта.

– Може зустрітися з батьком Олесі? – запропонував Андрій.

– Не думаю, що це принесе особливий результат, а от простежити за ним, і розпитати наших інформаторів – можна, – розмірковувала Віта вголос.

– Пропоную розділитись, – мовив Андрій.

– Не знаю чим ти слухав, – мовила Віта роздратовано.

– Дослухай до кінця. Не виключено, що до її полону причетний хтось з найближчого оточення, а значить – з колишньої роботи. Моя поява там викличе менше питань, як і ваша, серед інформаторів, яких я в очі не бачив.

– Резонно, – погодився Макс. – Так ми встигнемо вдвічі більше.

– Тільки спробуй якусь дурницю втнути, залишишся без хазяйства! – підвищила тон Віта.

**********************

Повернувшись у квартиру, Андрій одразу поспішив створити міст в будинок відьми з Тернополя. Окинувши оком кімнату з дзеркалом, він констатував, що власниця не поверталася у своє помешкання. Надто запилено було повсюди, та й стійкий запах трав дав ясно зрозуміти, що кімнату ніхто не провітрював. Про всяк випадок, він обережно наблизився до дверей, неквапливо відчинив їх, і перевірив іншу частину будинку. Не виявивши сюрпризів, Андрій приступив до втілення головної цілі прибуття, а саме – визначення місця, куди Віта доставила Олега. Прикріпивши спектрометр до дзеркала, він запустив спектральний аналіз. Коли програма закінчила свою роботу, Андрій не роздумуючи створив міст за потрібними координатами. Намір межував з божевіллям, проте саме такі кроки могли принести результат. Глибоко вдихнувши, він схопив спектрометр і пірнув у дзеркало.

Прибуття на ту сторону виявилось не настільки приємним, як би того хотілося. Андрій вступив ногою в пусте відро, схопився за старе пальто, після чого не витримав вішак, на якому те висіло. Намагаючись вибратись з тенет невеликої комірчини, він ледь не жбурнув відро в обличчя дівчини, що відчинила двері.

– Я вже думала використати бойову руну, – зітхнула вона полегшено, й заходилась допомагати Андрію.

– Заходи безпеки у тебе ще ті, – мовив Андрій підвівшись.

– Залишила на крайній випадок. Як бачу, він настав швидше, ніж я думала, – кинула вона на нього косий погляд.

– Ти остання, до кого я б звернувся за допомогою, проте ситуація вимагає відповідних рішень.

– Ну дякую! – насупила вона губи.