ГЛАВА 4 ПРИП’ЯТЬ

Повернувшись в номер Андрій одразу набрав номер Олесі.

– Швидко ти скучив, – почувся голос на тій стороні.

– Ваш рід не слід залишати без нагляду, – спокусу вивести Олесю з себе не можна було пропускати, й Андрій користувався кожною можливістю.

– Що тобі треба? – почувся сердитий голос дівчини.

– Вивести тебе на чисту воду, але зараз не про це. У нас заплановані екскурсії в Прип’ять або Чорнобиль.

– Навіщо гаяти час, давай одразу в дурку, там ти будеш у своїй тарілці.

– Повіриш, якщо скажу, що це питання життя і смерті?

– З останнім ти вірно підмітив. Включи ноут і подивись документалку, якщо хочеш пройнятись атмосферою тих місць.

– Дякую, мені однієї вистачило… – процідив Андрій крізь зуби.

– Що, вибач?

– Кажу: погода гарна. Я міг би й сам роздобути потрібну інформацію, – вдався він до козирів. Питання довіри в Олесі були на першому місці.

– От тільки не потрібно цього!

– Даю десять секунд на роздуми, а потім замовляю тур в іншого туроператора, – демонстративно виголосив він.

– Окрім цього ще щось потрібно, – почулось зітхання на тій стороні.

– Список зараз вишлю.

– Список? – здивувалась Олеся. – Ти там жити зібрався? – запитала вона насмішкувато.

– Ага. Шабаш проведу й додому.

– Хамло невдячне. Ти договоришся, що підсиплю проносного.

– Там будуть кращі засоби, – засміявся він і поклав слухавку.

«Перший етап пройдено. Залишалось найцікавіше: розгадати слова рахмана. Він точно процитував Іоанна Богослова. А значить йшлося про Чорнобиль, саме так називається один з різновидів полину. І саме про це пророцтво найчастіше згадували наші екскурсоводи, розповідаючи про Чорнобильську катастрофу. Додамо до усього цього почуте на нараді й отримуємо перше підтвердження реальності тих істот. Схоже хтось загрався з силою, або сила підвела господарів…»

Закінчивши зі списком необхідних речей Андрій розпочав подорож форумами та сайтами, які хоч якось були пов’язані з Чорнобильською трагедією. Знання являлись найкращою зброєю в майбутній подорожі.

************************

Відсунувши засув на хвіртці Андрій потрапив на гарно прибране подвір’я невеликого дерев’яного будинку. Господиня саме поралась по господарству. Побачивши гостя її підопічні насторожено підняли голови, а чималий півень, на правах господаря, став владно походжати туди-сюди, готовий в будь-яку секунду вступити в нерівний бій, щоб захистити своїх дам.

Помітивши їхнє занепокоєння господиня відірвалась від роботи й поглянула в сторону хлопця, добродушною посмішка з’явилась на її обличчі. Витерши руки об фартух, вона тут же направилась до нього.

– Доброго дня, – привітався Андрій.

– Доброго дня, – відповіла старенька бабуся років вісімдесяти. Як на свій вік, вона була доволі жвава.

– Приймете гостя?

– Ой, внучок, прошу! Давненько до мене ніхто не заходив, – і вона вже хотіло було допомогти Андрію з двома пакетами, та той спритно вивернувшись, попрямував до будинку.

Бабця швидко відчинила перед гостем двері й він зайшов всередину.

– Це вам гостинці, – і він поклав на стіл пакети з продуктами.

– Не потрібно було, це все гроші коштує, – старенька аж сяяла від радості. Навіть найелементарніші речі для неї були справжніми скарбами. – Я заварю чаю, а ти відпочинь, дорога сюди неблизька, – і вона попрямувала в сусідню кімнату, яка служила кухнею. Він же залишився у вітальні, так сказати.

Жінка була останньою мешканкою села Залісся. Вона не тільки жили в зоні відчуження, але й була на мосту смерті, тому самому, на якому жителі Прип’яті спостерігали сяйво «неземної краси». Врахувавши вищезгадані фактори Андрій вирішив завітати до неї в гості й розпитати про ті події і життя в цілому. Можливо їй вдасться пролити трохи світла на події з його життя.

В будинку почувся легкий запах диму, це старенька розтопила в пічці. Електрика в цьому місці була розкішшю. Поставивши чайника, бабця повернулась до гостя.

– Доведеться трохи почекати, пічку вже давно ніхто від сажі не чистив.

– Нічого, я не поспішаю, – посміхнувся Андрій. – Я б задоволенням послухав декілька цікавих історій.

– Ох, всіх вже й не згадаю! Пам'ять не та, – на обличчі жінки вперше промайнула тінь суму.

– Не заперечуєте, якщо записуватиму? – і Андрій дістав з кишені телефон.

– Що ти, хай молоді на наших помилках вчаться, – з тугою в голосі відповіла жінка. – Звуть мене Одарка Миколаївна. Все життя пропрацювала в місцевому колгоспі дояркою. Батько був шахтарем, тому ми з матір’ю не так часто його бачили. Мати також працювала в колгоспі, свинаркою. Батьки померли задовго до того страшного дня. З єдиним чоловіком також не склалось життя, – і старенька опустила погляд, згадавши безтурботну молодість. – Коли сталася аварія, в полі саме закінчили саджати картоплю, урожай так і залишився в землі, – з сумом згадала жінка. – В той день я гостювала у двоюрідної сестри в Прип’ять. Її чоловік працював на станції, тому сирени пожарних машин неабияк стривожили сестру. Накинувши на себе халати, ми вибігли на вулицю дізнатись в чому справа. На той час на мості, що вів до Прип’яті, зібрався чималий натовп. Затамувавши подихи усі спостерігали за незвичайним сяйвом над четвертим реактором. Тоді ми ще не відали на яку небезпеку наразили своє здоров’я. Я ледь втримала сестру, яка рвалась до чоловіка. В тривожному очікуванні ми дочекалися ранку. З першими променями сонця сестра кинулась з’ясовувати, що з її чоловіком, а я відправилась додому, щоб вчасно вийти на роботу. Та, як виявилось пізніше – на роботу більше не потрібно було ходити. Біля хфіртки я зустріла главу сільської ради, він сказав, щоб я збирала речі, нас виселяли. За декілька годин прибула міліція з солдатами. Перші обходили двори, а другі допомагали вантажити речі й займались перевезеннями. Я останньою виїхала. На моїх очах вбили корів з якими провела усе життя, – по щоці жінки прокотилась скупа сльоза. – Ми не знали куди їдемо, і як нас приймуть. Ніхто нічого не знав, аварія та й аварія. На новому місці довелось все починати з початку. Нові люди, нове відношення… – зітхнула жінка. – Одні допомагали, інші, через страх, не допускали навіть до колодязя, щоб води набрати. Хоча тих людей не варто засуджувати. Вони переживали за рідних, і не безпідставно. Ми фонили так, що дотепер не можу зрозуміти, як дожила до цього дня.