Ізолятор

                                                                                ***                       

Отже про ізолятор…
Мені було сім, коли вперше довелося відчути на собі, що таке ізолятор, і вітрянка.
Це було зимою, тому ці події закріпилися в пам’яті, як «святково-різдвяні»
Того ранку вихователька підняла мене з ліжка ще до сніданку. 
Я зрозуміла, що щось не так, її погляд був насторожений, а на обличчі  занепокоєння.
—Ходімо,—сказала вона коротко.
Мене повели темним коридором інтернату до дверей, які відкривалися рідко.
Це був ізолятор медпункту—порожній, непотрібний уже роками.

Замість запаху ліків і чистоти тут стояв затхлий запах старих речей, пилу й спогадів.
Двері зачинилися за мною важким стуком заліза, і я лишилася сама.
Я стояла кілька хвилин, прислухаючись до тиші.
Ізолятор давно перестав бути ізолятором. Його перетворили на склад, і тепер це було схоже на скарбницю.
Ліжко стояло біля вікна, накрите старою синьою ковдрою.
Поруч стояв похилившись торшер із зеленим абажуром, і золотими китицями бахроми.
А на стіні висіло радіо — облуплене, з однією кнопкою.

Яку я відразу натиснула, і кімнату пронизав шум, а потім — музика.
Тиха, хрипка, наче хтось співає дуже далеко.
Я вмостилася на ліжку й слухала, як радіо співає мені…
Підлога була заставлена коробками, мішками і шафами з перекошеними дверцятами.
Запах тут був особливий: пахло пилом, трохи фарбою, книгами і ще чимось, що нагадувало бабусине горище.
Я не злякалася.
Навпаки — це все здалося неймовірно цікавим.

Потім, з цікавості я увімкнула торшер і кімната миттю змінилася, тепле зелене світло залило всі коробки, мішки і меблі, і навіть металеві двері почали виглядати не такими страшними.
Вихователька, мабуть, думала, що я просто лежатиму на ліжку як належить хворій дитині. Але мені було цікаво.
Я ходила, обережно торкаючись мішків.
В одному з них були старі іграшки, плюшевий ведмідь із ґудзиковими очима, жовтий, потертий заєць і лялька без руки.
В іншій коробці—книги, важкі, з пожовклими сторінками.

Вони пахли особливо, так, як не пахне нічого іншого на світі.
А потім  з-за шафи щось зашаруділо.
Спочатку я завмерла.
А потім побачила маленького сірого гостя— мишеня. Воно визирнуло з-під меблів і подивилося на мене уважно, наче оцінювало.
—Привіт,—сказала я, і мишеня не втекло.
Я дістала зі своєї кишені шматочок хліба, який був у мене ще з вечора. Поклала його ближче до шафи й відійшла. За кілька хвилин мишеня вискочило, схопило здобич і зникло назад.

—В тебе є імʼя? Ні? тоді будеш Сухариком,— вирішила я, і мишеня наче погодилося.
— Ти тут давно? — пошепки запитала я в мишеняти, як тільки він знову виліз із свого сховку.
Так і проходили мої дні.
Я досліджувала мішки з одягом і старі книжки, а Сухарик інколи показувався з-під шафи або бігав від коробки до коробки. Я читала йому вголос уривки з тих книг, що могла розібрати, або вмикала радіо, щоб музику слухали ми обоє.

А в один із ранків двері відкрилися, і вихователька сказала:
— Ну що, ти здорова, можна йти до інших дітей.
А я ще раз глянула на торшер, на радіо і на шафу, з-під якої мені посміхалися маленькі очі Сухарика.
— Я ще повернусь, — пообіцяла я йому пошепки.

Іноді мені здається, що той ізолятор досі існує в тій реальності, де зима, моя вітрянка — торшер із зеленим абажуром, пилюка, поламані іграшки, старі книги, й маленьке мишеня, що досі чекає на мене.