Інтернат — це не кінець, це лише інший початок наших історій...

                                                                             ***

З чого саме почалася вся ця історія...
Можливо я б виросла плаксою і нюнею, звичайною маминою квіточкою… але мене відправили в інтернат у 7 років, і порада психолога не навідуватися до мене два-три місяці, щоб я адаптувалася - це повністю змінило моє життя. 
Прикольно правда? 
Зазвичай в інтернат здають дітей батьки алкоголіки, чи ще якісь обездолені. Мої такими небули.
В дитинстві у мене була гарна сімʼя, затишний будинок, багато друзів на вулиці, і ціла дюжина двоюрідних братів і сестер.

 
Мені сказали, що я неслухняна.

Вдома залишилася менша сестра. Бабуся. Дядя. Кінь Орлик. Вівці- які ще літом ми з сестрою пробували осідлати на лузі. Мама.
А потім бац.
Перше вересня. Дощить.
Всі з квітами. А ми з чорним здоровенним пакетом BMW. 
Я памʼятаю як жарким літнім днем ми туди купували речі «для школи».
Звичайна лінійка. Я з бантами. 
Гарні старшокласники ведуть нас за руку в наш клас. 
Ось там в спортзалі, я востаннє дивилася на маму. 
Наталя Петрівна наш класний вчитель. Мене посадили за останню парту.

Я памʼятаю запах парфумів вчительки. Памʼятаю як в класі пахло квітами, що дарували батьки вчительці.Хризантеми, айстри, майори, чорнобривці. Памʼятаю запах дощу і мокрих парасоль.
Ось там в кутку класу, про мене ніби забули. Шум, гамір, сміх, і тільки голос Наталі Петрівни як якорь, тримає мене в свідомості.
А потім я невитримую, в голові все чорніє, в легенях пече, в горлі ком. І я починаю плакати, просто заходитися в істериці. 
Мене злить, що незнайомці пробують мене втішити, і торкаються до мене.

Приходить психолог. Медсестра.

Укол заспокійливого. І я засинаю. 
Вечеря в 19. Вихователь Ольга Андріївна допомогла переодягнути прокляте плаття в звичайний одяг із мого пакету. 
Мені показали мою кімнату. Чотири ліжка. І мою тумбочку, в якій будуть мої речі.
Нас в класі 16, 12 ночує в інтернаті, ще 4 прихідні (на ночівлю в інтернеті не залишаються, щасливчики). 
Підйом в 7, зарядка, вмиватися, чистити зуби, одягнутися, застелити за собою ліжко-якщо нерівно перестелити. Сніданок, уроки.
І думка «ти тут, бо неслухняна….будеш гарно поводитися, мама прийде».
Напевне це через те, що я не люблю свою меншу сестру, не хочу з нею гратися. 
Потайки, з сніданку беру кусочок сиру і кладу собі в кишеню, це для сестри, вона любить. Мама побачить, що я уже слухняна і забере мене звідси. 
В когось в класі день народження, чиясь мама принесла торт і цукерки. Після уроків, нам роздають по здоровенному куску торта, і по два шоколадні батончики. Як же він гарно пахне. Ще й з горіхами. Але неможна, це для сестри…щоб мама побачила, що я слухняна, що я люблю свою сестру. Загортаю в серветку той шматок торта і цукерки.Собі дозволяю підібрати з парти пару крихт, який же він смачний. 
Що таке вихідні, в дитячому мозку?
Я зрозуміла  це в 7 років. 
Перші, другі, треті….я стояла перед вікном і шукала з усіх хто заходив і виходив, фігуру своєї мами. 
Однокласників забирали на вихідні додому, і щасливі, вони поверталися в понеділок.
А потім в листопаді, у мене сталася застуда і мене закриють на ніч в окремій кімнаті.

-Збирайся, тебе забере мама, - говорить до мене вихователька наступного ранку.

А я нерозумію про що вона. Все тіло ніби горить. Температура. Я просто лежу у  ліжку.
-Наталко…
Я не чую, продовжую дивитися на стіну..
-Наталочка, мама прийшла, - це моя мама.
Я необернулася на звук, а просто відчула запах, так пахне моя мама. А потім ніби невірючі обернулася.

І там в дверях справді стояла моя мама. 
Вона стояла. А я кинулася до неї, обіймаючи, і клялася, що я вже слухняна. Сльози заважали роздивитися таке рідненьке обличчя. 
А потім я кинулася збирати в свій рюкзак весь сир, що збирала на сніданках для сестри, і вже два куски торта і цукерки. Це все для сестри, я нічого небрала. 
Потім вдома мама це все викине бо воно зіпсувалось, і прийдеться прати мій рюкзак.

А поки я хворіла і була вдома, я просто була щасливою в той момент.  

Хоча, да, моє життя змінилося в один дощовий день, першого вересня.

Бо після того як я виздоровіла, мене повернули назад, в інтернат.
І більше я не збирала сир на сніданках, і не чекала на маму. 
- Сльози? 
Нікому вони непотрібні !!!
Я клялася тільки собі
«Коли я виросту, я не хочу бути схожою на маму!!!»

***