Юні дослідники

Мене звати Себастьян Перейро, торговець чорним деревом

Жюль Верн, “П’ятнадцятирічний капітан”

Рейф Уілкінс безшумно пересувався чагарником, йдучи навшпиньки та час від часу пригинаючись, аби приховати свій силует. В руці юний гірський ельф тримав зігнуту палицю, яка в даному випадку зображала револьвер.

Обійшовши черговий кущ, він побачив свого “супротивника” - молодого рудого хлопця, що зайняв позицію за поваленою колодою, очікуючи “ворога” зовсім з іншого боку.

 - Бах, бах! - прийнявши пафосну позу, Рейф гучно “застрелив” рудого. - Джонні Кід блискавично вихопив револьвер та влучив підступному супостатові точно у серце! Хто найшвидший стрілець Дикої Півночі? Я найшвидший!

 - Бісове ельфеня, - пробурчав Дюк, піднявшись з землі та кинувши свою “зброю”. - Тільки те й умієш, що зі спини підкрадатись.

 - Вуха треба частіше мити, гірське дурбецало, то може й почуєш.

 - Я зараз в чоло дам! - насупився дворф.

 - Спершу дожени, ДУРКО!

Бігав юний Уілкінс швидко, а от під ноги дивитися забував. Тому невчасно зашпортнувся за гілляку, а наступної миті Дюк уже тримав його за шкірку.

 - Ну і хто тепер дурко?

 - Битимеш? - напружився Рейф.

 - Та не завадило б тобі врізати… Але ж ти батьку наскаржишся, а той - моєму, а той мені ремінякою по сраці дасть, - тут Келдарів син ошкірився на всі тридцять два. - Ти ж в нас ябеда знатна.

 - Сам ти ябеда! - скривився ельф. - Не буду я нікому скаржитись, - і зовсім нелогічно продовжив: - Тож можеш бити. Ну, спробуй, принаймні…

 - Та нехай, живи вже… Слухай, є одне діло. Ти ж не сцикун?

 - Сам ти сцикун!

 - Добре, як не сцикун - то приходь ввечері до покинутого млина, поговоримо. По руках?

 - По руках.

 - От і добре. Що зараз робитимеш? Може містом повештаємось? Поки батя на лісопильню поїхав, я вільний.

 - Та ні… Мені зараз додому треба. А то насварять.

 - Ну біжи, біжи до матусі. Хай тебе під спідничкою потримає.

 - Маму не зачіпай! - насупив брови Рейф. - А то не подивлюсь, що ти здорова дилда.

 - Добре, добре! - Дюк заспокійливо підняв руки долонями вперед. - Пензлюй вже, Джонні Кід, гроза бандитів…

* * *

Вечоріло. Двоє хлопців ховалися в руїнах покинутого млина, при тьмяному світлі ліхтаря.

 - Значить, слухай, - змовницьким тоном почав Дюк. - Я тут в місті поспілкувався з одними типами…

 - Коли це ти встиг? Тебе ж зазвичай батько з хати не випускає, дров нарубай, води принеси, те се…

 - Кому треба - той все встигне. Коротше. Ці двоє зараз тут залагоджують деякі свої справи, далі їдуть на південь… А там мають приєднатися до експедиції. Про Загублений Континент чув?

Про Загублений Континент чули всі. Доступ до тієї частини світу було втрачено після низки магічних воєн (одна з яких, власне, точилась на території нинішнього Пригір’я і лишила по собі незліченні аномалії, купу нечисті, Пожирачів та інші цікавинки). Зі шкільного курсу Рейф також знав, що кілька країн, в тому числі магічно розвинена Латиція, неодноразово відправляли експедиції в намаганнях знову віднайти туди шлях. Бо на Загубленому Континенті могла відшукатись спадщина прадавніх, неіснуючих нині цивілізацій.

Деякі експедиції повертались ні з чим. Деякі - не повертались…

 - Чув. І жоден з тих, хто намагався туди дістатись…

 - Та знаю я! Але в цих якраз може вийти. Вони в нас на півночі знайшли якийсь артефакт… Чи то компас магічний, чи щось таке, я в цьому не шарю, ти ж знаєш. Кажуть, ледь від Пожирачів втекли. Але з цим артом їм не треба шукати шлях навмання, як попередникам.

 - Чекай. Ти пропонуєш звалити з дому, потім з країни, а потім ще й за океан в компанії якихось незнайомців?

 - Та нормальні вони! - відмахнувся Дюк. - Один, здається, з Латиціанської наукової гільдії, один з південного князівства якогось… Дворянин, по ходу, одягнений не по-нашому, в прикрасах весь. Слухай, чого ти очкуєш? Тебе ж батько стріляти вчив?

 - Та вчив. І стріляти, і верхи їздити… От тільки зброю мені поки не дають.

 - Та зброя - то не проблема, по дорозі дістанемо. Я знаю, до кого звернутись. Припасів я вже трохи зібрав, гроші теж є - з кишенькових відклав трохи, що батько дає… Вони післязавтра вирушають, тож треба чохли знімати швидше. Диліжансом доберемось до кордону, далі - маговозом [1] через Латицію до Сент-Огюста. Там в порту чекатиме корабель…

 - Треба подумати, - невпевнено промовив Рейф.

 - То думай швидше, - відповів Дюк. - Малий, ми з тобою можемо в історію ввійти! Чи ти зібрався все життя на ранчо просидіти? - він зробив паузу і спробував взяти друга на “слабо”: - Чи, може, ти все-таки сцикун?

 - Нічого я не сцикун! Кажи, коли збираємось…

* * *

Жан Воротило, капітан шхуни “Весела Потопельниця”, вдивлявся в горизонт, спершись на борт. Чоловіка, що стояв поруч - хирлявого старого в пенсне з сивими вусами - звали Луї Трюдо, і він був давнім діловим партнером капітана.

Справа, якою займались ці двоє, була вельми прибутковою, небезпечною та не дуже шанованою на північному континенті. Окрім відносно невинної контрабанди (в малих обсягах і суто для прикриття), ці не дуже гідні джентльмени промишляли работоргівлею.

“Товар” отримували різними шляхами: когось підпоювали в портових тавернах, когось заманювали на корабель під різними приводами, когось бандити всіх мастей, з якими компаньйони вели справи, просто й невигадливо захопили в полон.

В разі затримання флотом будь-якої з північних держав обом спільникам, та й всій команді “Потопельниці”, загрожувала як мінімум каторга, а радше за все - шибениця. Проте їх це не спиняло: занадто прибутковим був “бізнес”, а на півдні, де до “торговців тілом” було більш лояльне ставлення, весь пиріг був давно поділений. До того ж після зміни влади в Ельдалонії можливостей там сильно поменшало.