Голос минулих днів

— Племіннику, як добре, що з тобою все гаразд!
— Дядьку Еквіноксе! Що ви тут робите? – здивовано запитав Айрвайстед.
— Прийшов на допомогу.
— Чому ви взагалі думаєте, що мені потрібна допомога, і звідки ви дізналися, де я?
— Брошка, що дала тобі матір. Через неї я можу дізнаватися про стан енергії навколо тебе, і коли я відчув, що навколо тебе свята енергія, та й ти використав бойове закляття, я одразу помчав сюди, аби розібратися у всьому.
— Ну як ти бачиш, дядьку, усе гаразд. Ярику, що з тобою? – Айрвайстед звернув увагу на те, як шоковано дивився Ярик на його дядька.
— Ярик? Це справді ти, а я одразу й не звернув уваги, скільки ж часу минуло з нашої останньої зустрічі.
— Ну привіт, Еквіноксе, я й подумати не міг, що хтось з благородної сім'ї Райсенів міг податися в таку глушину, ще й родову брошку зняти, – останні слова Ярик промовив дуже задумливо, немов гадаючи, що б сталося, якби він вирішив таки напасти на вампіра.
— Райсени?! Ті самі Райсени?
— Ті самі, хлопче. Ярику, невже таки вирішили розповідати про нас і новачкам?
— То була моя ініціатива.
— Он як, хороша ініціатива, вони хоча б не потрапили у ситуацію, подібну твоїй. Якщо ти такий ініціативний, можливо, ти представиш мене?
— Хлопці, перед вами Еквінокс Райсен, котрого ще звуть найшвидшим вампіром, й зважаючи на це, його було обрано посередником між армією Палантиру й родом Райсенів. Еквіноксе, це мої колишні учні, а тепер і повноправні паладини: Хойт, Ітан та Грегор.
— Радий знайомству, – Еквінокс привітно посміхнувся, знову оголивши ікла.
— Ну а ти, Айрвайстеде, чому одразу не сказав, що ти з Райсенів? Ти хоча б брошку носив, – покачав головою Ярик.
— По-перше, я й не думав, що ви мені повірите, брошку ж я залишив у своєму прихистку, а по-друге, не ношу родової брошки я через нелюбов до мого роду інших вампірів, й щоб не мати з ними проблем.
— Годі його пилити, Ярику, він молодий, недосвідчений, та й закінчилося усе добре, за винятком цього містечка. Що тут узагалі сталося? – змінив тему Еквілокс.
— Не нього напали мармелоки, а причиною цього став маяк люті, котрий був активований на тутешньому кладовищі.
— Маяк люті, тоді це була не помилка й не дилетант. Є підозри?
— Карліон Чорносерд, це схоже на нього, та я все ще не певний, це ж як не як один із довірених демонічних лицарів Девліана Крі, не знаю, що він забув у цій глушині.
— Чорносерд жорстокий, навіть по мірках занепалих паладинів. Можливо, десь неподалік його прихисток, от він і влаштовує навколо себе різанину, аби потішити себе, а може й для якогось ритуалу.
— Недалеко, кажеш? Твій племінник помітив його слід, можливо, ти зможеш знайти його лігво?
— Якщо він залишив за собою слід, то цілком можливо. Ведіть мене до того місця.
Паладини відвели Еквінокса до маяка люті, поблизу якого й відчули енергію занепалого. Вампір трішки постояв, розглядаючи усе навколо магічним зором, після чого радісно викрикнув.
— Ура! Тут є не просто слід, він напряму підключився до маяка люті, аби черпати енергію з нього. Дайте мені хвилину, і я дізнаюся, де він ховається.
Вампір створив у повітрі магічне коло, з котрого, здавалося, капали маленькі крапельки крові, й не долітаючи до землі, зникали, віднесені, немов вітром, у бік гір. Як і сказав вампір, через хвилину коло перестало кровоточити, й він розвіяв його.
— Ярику, у тебе є мапа місцевості?
— Ось, – Ярик дістав мапу й олівець з невеликої сумки на поясі. – Добре, що я їх узяв у начальника місцевої сторожі.
Вампір узяв до рук стару, але досить детальну мапу до рук, і через кілька секунд пошуку позначив на мапі невеличке коло.
— Ось тут, енергія направляється саме туди.
— Дякую за допомогу, Еквіноксе.
— Та що там, краще б дякував за те, що я людей вберіг, та, на жаль, не про сьогодні.
— Ти, до речі, знаєш, чим твій племінник в цих краях займався?
— Знаю, ще б не знав, та що подієш, для молодих вампірів то найкращий варіант.
— Нехай тільки людям проблем не приносить більше і родову брошку хоча б у кишені носить, та й нехай собі живе, вам  бо ж можна.
— Не хвилюйтеся, Ярику, від мене не буде ніяких проблем, – відповів Айрвайстед.
— І про обіцянку не забувай, – нагадав Хойт.
— Раз я пообіцяв, то свого слова дотримаюсь.
— Яку ще обіцянку? – поцікавився Еквінокс.
— А твій племінник пообіцяв місцевих від бід захищати.
— Еге ж, нехай себе спочатку захистить, – Еквінокс, почувши про обіцянку племінника, тільки всміхнувся.
— Я можу захистити себе і, як треба буде, людей захищатиму, – Айрвайстед зробив вигляд, немов трохи образився на слова дядька.
— Гаразд, твоя обіцянка – тобі й діяти, подивимося, як воно буде, – лишень відповів Еквінокс.
— Нам пора повертатися, а то нас вже, мабуть, шукають – нагадав Ітан.
— Ох, в такому випадку не буду вас більше затримувати, я й сам маю справи. Прощавай, Айрвайстеде, і постарайся не втрапляти в халепи.
— Постараюся, дядьку.
— Еквіноксе, – Ярик зупинив вампіра, що саме збирався злітати. – Передай їй від мене привіт.
Вампір дивно всміхнувся й відповів.
— Передам, не хвилюйся.
Еквінокс різко підскочив й підлетів, швидко віддаляючись від паладинів. Після цього паладини попрощалися з Айрвайстедедом й попрямували назад до села, де на них чекала сторожа.
         

Звичайна сільська кімната. На ліжку біля печі, незважаючи на світлу пору, лежить хлопець. Аж раптом він чує голос:
— Як тобі мій подарунок, як себе почуваєш?
Хлопець від несподіванки стрепенувся і сів у ліжку, та замість звичного болю, він не відчув нічого, абсолютно. Таке було уперше на його пам'яті, щоб він не відчував болю. Здивований та збентежений, він крутив головою у пошуках того, хто говорив з ним.
— Я не тут, хлопче, можеш не шукати, краще дай відповідь на моє запитання.
— Я почуваю себе...
Хлопець усміхнувся, й від розуміння, що біль зник ,його огорнула ейфорія. Він залився сміхом як ніколи в житті, а коли заспокоївся, продовжив.
— Мені ніколи в житті не було так добре, що ви зробили зі мною?
— Вилікував тебе.
— Але як? 
— У мене є на це свої способи, та, на жаль, навіть у них є обмеження, і це не продовжуватиметься завжди.
— Як так? – у голосі хлопця лунав відчай. – Що можна зробити, аби біль припинився назавжди?
— Дійсно, є один спосіб, але ти упевнений, що готовий?
— Так! Я готовий на все, аби не відчувати більше болю.
— Дуже добре, тоді я вилікую тебе!
— Дякую! Дякую!
Після цих слів тіло хлопця почало неприродно набрякати й збільшуватися в розмірах, аж доки воно не збільшилося п'ять разів, й в голові нової істоти пролунали слова.