Інколи навіть паладини спочатку думають, а потім б'ють.

1444 рік, 46 день літнього сезону.
Наступного дня після посвяти із самого ранку Ярикова група зібралася у дорогу і вирушила до південного кордону Палантиру, земель, що тільки недавно були відвойовані в одного з вільних графів. Там, неподалік від краю старих гір, знаходилося містечко Анергел, з якого надходили тривожні вісті. Місцеві запідозрили, що в околицях міста хтось піднімає погости. І для того, щоб розібратися у тому, що відбувається, а також дати раду можливим проблемам, були викликані паладини. Уже через два тижні паладини прибули до Анергелу, і першим ділом направилися до міського голови.
— Добридень, пане голово, – Ярик привітався до міського голови, що саме обговорював щось зі своїм помічником.
— Ох, вітаю вас в Анергелі, наші рятівники! Прошу вибачення за те, що не зустрів вас належним чином.
Під час подорожей країною Хойт все більше й більше переконувався, що міські голови усі майже однакові. Злегка огрядні, з вусами, гарно одягнені, і з не зникаючим, поважним виразом обличчя. Цього дня його упевненість в їх однаковості тільки підсилилася.
— Нічого страшного, ми тут за покликом служби, так що можна й без почестей, – Ярик всміхнувся, розуміючи, що голова волів би ніколи не мати причини звертатися по допомогу до паладинів.
— Тоді давайте до справи. Ейноре! Підійди но сюди!
На крик старости підійшов кремезний чолов'яга в добротному гауберкі[1].
— Це начальник міської сторожі Ейнор, він розповість, у чому справа.
— Ходіть за мною, мені є що вам показати, – Ейнор, не чекаючи паладинів, пішов до казарм, на другому поверсі якого розташовувався і штаб міської сторожі.
Паладини зайшли за Ейнором до просторої зали зі столами під стінами та великим столом по центру, саме на якому була намальована мапа околиць.
— Ось тут, ось тут і ось тут, – Ейнор вказав на обведені крейдою кола, поблизу сіл. – І були підняті погости.
— А чому ви думаєте, що погости хтось саме підняв? – роздивляючись мапу, запитав Ярик.
— По плитах. Я бачив багато могил, що були просто розкрадені, та те, що я побачив на цих кладовищах, було зовсім не таким. Там, де були плити, їх було розтрощено з середини, а де їх не було, були дірки в землі, немов хтось звідти виліз, знаєте як в кротів та мерців, коли розрили могили, усередині не було.
— Можливо, їх хтось бачив? Чи знаходив сліди?
— Тут і дивина, ніхто нічого не бачив, ні коли це сталося, ні самих мерців, люди й дізналися про це випадково, одна дівчина ходила віднести квіти на могилу матері й побачила, що весь погост догори дном. Після того усі навколишні села почали перевіряти погости, і ще у двох побачили ту саму картину. Зараз люди або стережуть погости зі зброєю, або тримаються від них подалі, тільки час від часу ходять перевіряти. А щодо слідів, то тільки Оглаф, найкращий мисливець округи, зумів знайти сліди чобіт на кладовищі та більше нічого, вони немов небом звідти полетіли.
— Якщо так, то я впевнений, що це справа рук когось, а відсутність слідів то не проблема, я й без них можу визначити, де наступного разу це станеться.
Ярик скинув похідний рюкзак і дістав з нього футляр, заповнений різноманітними дивними лінійками, циркуль і шматочок крейди. Кілька хвилин помудрувавши над мапою, Ярик закінчив, обвівши колом місце неподалік від села Івен, і з задоволеним виглядом запитав у начальника сторожі:
— Що скажете, є там, де я обвів погост?
— Є, якраз десь там по центру вашого кола, та звідки ви дізналися?
— Погости й кладовища є місцями сили для тих, хто підіймає нежить, тому завдяки спеціальним вичисленням можна дізнатися, де саме буде здійснений наступний ритуал підняття нежиті, принаймні приблизно, якщо той, хто це робить не хоче ускладнити собі роботу.
— То той, хто підіймає кладовища, буде там, я правильно розумію?
— Правильно.
— Тоді я пішов збирати солдатів, ми ж то його прижучимо! – старий вояка пішов до виходу, грізно помахуючи кулаком.
— А ось цього краще не робити.
— Це ще чому? Гадаєш, мої вояки нежиті злякаються? Довірся мені, ми їх швидко по могилах повернемо!
— Не факт, по-перше, погости піднімаються за місцями сили так, аби тримати більше нежиті не було дуже важко, а по-друге, що мене більш хвилює, так це розбиті з середини могильні плити, про які ти казав.
— А що з ними не так?
— А не так те, що потрібно надзвичайна сила, аби з під землі розбити кам'яну плиту, розумієш?
— Розумію, – запал начальника сторожі помітно зменшився.
— І зважаючи на все сказане, я гадаю, що хто б це не був, він підіймає з могил істинну нежить.
— А що, ще підробна буває? – здивувався Ейнор.
— Ні, та є звичайна нежить, яку й ви б змогли загнати до могил, а є істинна нежить, справжня. Сильніша, живучіша, краще відчуває живих, така нежить не підготовленим смертним не по зубах.
— Так ви що, хочете туди самі йти?
— Інакше й бути не могло, це робота для паладинів, – Ярик повернувся до своїх тепер підопічних. – Хлопці, залишайте свої похідні речі тут, ми вирушаємо до погосту зараз.
Хойт, Грегор та Ітан, залишили свої рюкзаки поблизу Ярикового й попрямували за ним до виходу.
— А вам, – Ярик поклав руку на плече Ейнору, – я раджу привести своїх людей до найближчого села, про всяк випадок.
— Як скажете.
Начальник сторожі вийшов з кімнати першим й почав збирати людей, а Ярик, Хойт, Грегор та Ітан попрямували до погосту.
* * *
2644 рік, 30 день літнього сезону.
Ніч, неподалік від старих гір.
Невеличке містечко на краю старих гір огорнула темрява, лишень де-не-де світилися вікна та шумів трактир. Та не всі люди в цю пізню пору сиділи по домівках чи дудлили пиво, один чоловік попрямував до церкви, а точніше, до кладовища, що було поруч. Чоловік дістав крейду і почав малювати магічну фігуру в тихому й далекому закутку кладовища. Закінчивши роботу, він звернувся до постаті у плащі, що до цього моменту стояла непомітною для непідготовленого ока.
— Я закінчив, як ви й казали, тепер наше кладовище буде в порядку?
— Ще й в якому, – чоловік у плащі дістав меча й швидким рухом перерізав горло наївному дурню, як він тоді подумав.
Магічний візерунок почав швидко поглинати кров з тіла і за кілька митей став повністю червоний. Чоловік у плащі мовив слова закляття, й візерунок засяяв.
— Яка простота, – чоловік у плащі кинув погляд на свою жертву.
— Хотів порятувати своїх предків, а натомість згубив живих! А-х-а-х-а-х-а-х-а! – чоловік швидким кроком віддалявся від місця ритуалу, а його зловіщий сміх вже не було кому слухати.
* * *
2644 рік, 31 день літнього сезону. Околиці Анергелу.
— Далеко нам ще йти?
В черговий раз запитав Грегор, на що Ейнор незадоволено пробурчав.
— За цим селом, ще хвилин десять пройтися – й будете на місці.
Селище, в яке увійшли паладини, поки що мало чим відрізнялося від решти сіл на графських землях: здебільшого старі, поїдені жуками та мишами дерев'яні будинки, серед яких особливе місце займала кам'яна сторожка в центрі.
Недалеко від тої самої сторожки Ітан помітив сварку сторожі та молодої дівчини й вирішив втрутитися.
— А що тут, власне кажучи, відбувається?
Сільська сторожа кілька секунд підозріло роздивлялася Ітана, аж поки не зрозуміла, хто перед ними.
— Пане паладине, так тут бачите, жінка вирощує траву, заборонену! Так ще й каже, що їй, мовляв, можна!
— А мені таки можна! То ліки для мого брата, він без них не може нормально жити.
— А що за трава?
— Крапчастий дурман.
— І що ти нею лікуєш?
— У мого брата постійний біль, – дівчина дістала з фартуха простий дерев'яний футляр і вийняла з нього папірець. – І лікар сказав давати йому цю траву, аби йому було легше.
Ітан швидко пробігся очима по папірцю, і, переконавшись, що він справжній, віддав дівчині.
— Дійсно, там так і написано, так в чому ж проблема?
— А в тому, що вони мені не вірять!
— Так того ж папірця хто завгодно міг зробити.
— А прочитати?
— Не вміє ніхто у нас в селі читати, дід Огґюст уміє, та він уже старий і сліпий. А ми знаємо, які трави можна вирощувати, а які не можна, от і прижучили дівку.
— Надалі її не чіпайте, у неї дійсно приписання від лікаря, зрозуміло? – запитав Ітан, зробивши якомога грізніший вигляд.
— Зрозуміло, пане паладине, від чого ж ні, більше й пальцем не зачепимо дівчину, ще й допомагатимемо.
— Раз так, то гаразд, в цей раз вам нічого не буде за те, що висували хибні звинувачення.
— Так точно, пане паладине, дякуємо, дозвольте продовжити патруль.
— Дозволяю.
Після цього сторожі швидким кроком відійшли від Ітана і зайшли за найближчий будинок.
— Оце ти їх нажахав, моя школа, пишаюся! – Ярик потрепетав Ітана по плечу.
— У мене був дійсно гарний учитель, – Ітан хитро посміхнувся.
— Дуже дякую вам, – зніяковіло сказала дівчина. – Без вас моєму братові було б зовсім погано.
— Та мені не складно, – Ітан повернувся до Ярика. – Ярику, ти не проти на кілька хвилин відволіктися?
— Хочеш подивитися?
— Хочу.
— Тоді веди нас, дівчино.
— Куди? – ще більш зніяковіло запитала дівчина.
— До свого брата, я хочу подивитися, що з ним.
— Ні, дякую, ви й так достатньо зробили, я не смію більше вас відволікати.
— Як тебе звати?
— Юріна.
— Юріно, я не люблю залишати справу не закінченою. Як ти хочеш, щоб ми не витрачали дарма час, відведи мене до свого брата й не сперечайся.
— Як скажете, пане.
Юріна привела паладинів до зграбної дерев'яної хатинки, оточеної квітами й тим самим крапчастим дурманом, через який у неї були проблеми.
— Це ось тут ти живеш? – Ітан вказав на кущі дурману.
— Так, пане.
— Ну тепер то я розумію, чому до тебе пристала сторожа, це ж хто дурман навколо дому вирощує?
— Я знаю, що так не можна робити, та в мене немає іншого виходу. Мій брат потребує постійного нагляду, і де-небудь далі я не можу вирощувати ліки для нього, та й це ще не все.
— Не все? А чи не на продаж ти його вирощуєш? – з підозрою у голосі запитав Грегор.
— Ні-ні, звичайно ж ні, мій брат потребує постійного приймання ліків, от я й вирощую його багато, аби завжди вистачало, й ще запаси роблю.
— Ну нехай так, тільки треба, аби паркан був вищим, щоб ніхто не спокусився. І взагалі, я так подивлюся, ти майстриня? – запитав Ітан, дивлячись на стан дому.
— Ні, я не майстриня, лишень в ліках тямлю та у вишиванні, а дім цей купив мій батько, він купець у місті, от і придбав дім там, де дурман краще росте, щоб не було з ним проблем, його ж ніде не купиш, як не вистачатиме.
— Ну тоді все зрозуміло, а зараз веди мене до свого брата, а ви зачекайте тут, – звернувся Ітан до супутників. – Я швидко.
Юріна провела Ітана в дім, де в кімнаті з грубкою лежав її брат: блідий, худий, зі стомленими очима хлопець років, мабуть, сімнадцяти, більше йому не даси.
— Сійро, цей чоловік прийшов аби оглянути тебе.
Сійро подивився на Ітана неживим поглядом й почав вставати з ліжка.
— Цього не потрібно, лежи собі, – зупинив його Ітан.
Поки Сійро лежав, Ітан кілька разів провів над його тілом руками, з яких хвилями виходило блакитне сяйво.
— Дійсно, він хворий на важку хворобу, я не дуже розумію, що саме вона собою являє, та думаю його можна вилікувати, потрібно тільки звернутися до нормального цілителя.
— Батько вже звертався, та цілитель заломив таку ціну, що нам років десять потрібно збирати гроші, – розпачливо відповіла Юріна.
— Ну не скажіть, яку суму він хотів?
— Десять тисяч сріблом або тисяча золотом.
— Нічого собі! Драконівські ціни він за свої послуги виставив. А коли ви ходили до цілителя?
— Ну, понад десять років тому, я вже точно й не пам'ятаю.
— То ви ще за Графа ходили до цілителя?
— Так.
— А після того, як ці землі були завойовані Палантиром?
— Ні, ми про це якось і не думали, з цими усіма змінами, батько заклопотаний тим, аби лишитися на плаву, я ж повністю зайнята братом, от і думки були зовсім про інше, а що, можливо, звернутися до цілителя в Палантирі? Думаєте, нам вистачить грошей?
— Цілком, більше сотні золотих це коштувати не буде, цілителів у Палантирі багато, й такі гроші треба лише через складність випадку.
— Ось як! – дівчина ледь стримувала емоції. – Нарешті у мого брата є можливість вилікуватися.
Ітан швидко вийшов з дому, аби не змушувати Юріну стримуватися.
— Що там було, розповідай, – Ярика з рештою цікавило, що ж змусило їх зупинитися тут.
— Дивна хвороба, я так і не зміг зрозуміти що з ним таке, його тіло постійно перебуває у пошкодженому стані, воно відновлюється й одночасно й руйнується, надзвичайно болісний процес.
— То ти нічого не зумів зробити? – злегка розчаровано запитав Грегор.
— Анічогісінько, лишень порадив їм звернутися до цілителя.
— А самі вони хіба не ходили? Це як мінімум розумно.
— Розумно, та за графських часів послуги цілителя для них коштували всього лишень якихось тисячу золотих, – Ітан лишень всміхнувся згадуючи скільки цілителів в Палантирі.
— Тисячу! – шоковано викрикнули Ярик, Грегор та Хойт.
— Тисячу, – повторив Ітан, – тому я й порадив їм звернутися до цілителя в Палантирі, вони не такі зажерливі як місцеві.
— Ну що ж, ти зробив все що міг, а тепер повернемося до завдання, – Скомандував Ярик, і разом з рештою попрямував до кладовища.
* * *
— Гарні тут місця, – Грегор безтурботно роззирався навкруги, немов і не був на своєму першому завданні.
— Гарні, якби ми тільки сюди не на погост йшли, було б ще краще, – відповів на це Хойт.
— Ех, згадую своє перше завдання, ніч, дощ, я з моєю групою продираюся крізь чагарники та бруд, аби дійти до старого помістя, в якому поселилися демони, хах! – Ярик поринув у спогади. – Демони! Пройти такий шлях в непогоду, по коліно в багнюці, а прийшовши і пафосно вибивши двері з ноги, ми побачили там вечірку, кхм, гедоністів.
Останні слова прозвучали явно з розпачем.
— Якби не майстер Вітор, боюся Констянтин зі злості повбивав би спочатку гедоністів, а потім тих дурних селян.
— Констянтин? А зараз по ньому й не скажеш.
— А ти його просто не злив, ти спробуй, якщо цікаво, тільки будь готовий, він став смиреннішим, ніж раніше, та якщо його розгнівати… – Ярик задумливо подивився на затягнуте хмарами небо, немов би щось згадуючи.
— Видовище либонь не найкраще? – Запитав Грегор.
— Та навряд чи гірше від цього погосту, – Ітан вказав на погост, який був вже саме перед ними.
Занедбаний, паркан був настільки рідкий, що здавалося неначе дерев'яні колики займають місце дірок у ньому. З першого погляду погост був цілком спокійний, та більша його частина була схована за курганом, і що було з того боку, паладини не знали, та вже здогадувалися.
— Ви це відчуваєте? – захотів впевнитися в відчуттях Хойт.
— Так, – відповів Ярик та дістав меча з піхов.
— План такий: я з Ітаном заходимо з лівого боку кургану, а Хойт з Грегором з правого, і якщо потрібно, перехоплюємо того, кого ми там зустрінемо, і бажано живим, – останні слова адресувалися Хойту.
— Як скажеш, Ярику.
Перед входом на погост, паладини приховали свою ауру і, розділившись, заходили по обидва боки кургану. Підійшовши трохи ближче, вони почули голос з-за кургану.
— Анергелець-236, анергелець-237, анергійка-238...
Поки хтось рахував, паладини обійшли курган з двох сторін і побачили химерну картину: блідий чоловік у гарному одязі тримав у руках пергамент і по черзі записував туди мерців, що вистроїлися в ряд перед ним.
Від побаченого здивувався навіть Ярик, та швидко прийшовши до тями, він тихо попрямував до чоловіка з пергаментом, показавши решті, аби вони робили те саме.
— Панове! – чоловік встав і подивився спочатку на Хойта з Грегором, після чого перевів погляд на Ярика з Ітаном. – Я знаю, що це виглядає досить незвично, а для людей вашої професії цілком злочинно, та хочу вас запевнити, мої дії не несуть ніякої шкоди.
— А мерців ти для переобліку підіймаєш? – єхидно запитав Хойт.
— Чи, може, для чогось цікавішого? – додав Грегор.
— Панове, я, по-перше, попрошу вас ближче не підходити, ви мене лякаєте...
— А ми просто хочемо краще роздивитися тебе, – відповів Ярик, не зупиняючись.
— Ми можемо вирішити усі питання й без конфліктів, запевняю вас.
Ярик зупинився й прискіпливо подивився в обличчя чоловіка.
— Ти ж вампір, чи не так?
— Мене звуть, Айрвайстед, істинний вампір, до ваших послуг, – вампір вклонився на манір знаті.
— І що ж ти тут забув? — продовжував розпитувати Ярик.
— Розумієте, тут така річ, мені вже виповнилося двісті років, і мені уже пора жити самому, подумав я. Тож мені довелося попрямувати подалі від мого дому, й зачарований красою цих країв, я вирішив тут осісти, ну а що потрібно вампіру, аби остепенитися, скажіть мені на милість?
— Маєток, – без роздумів відповів Ярик.
— Саме так, але як не важко здогадатися, самотужки будувати маєток, займе ще зо двадцять років мінімум, от я й вирішив скористатися безкоштовною робочою силою.
— Тобто підіймати мерців, – Ітан вказав вістрям спису на чергу позаду вампіра.
— Так, підіймати мерців, та іншого вибору в мене немає, вільного помістя немає на сотню кілометрів навколо, от я й вирішив збудувати собі своє.
— Ти ж розумієш, що ми не можемо залишити це просто так.
— Розумію, тому пропоную угоду: я більше не підійматиму погостів й спокійно собі поселюся десь в он тих горах, а натомість буду захищати найближчі людські поселення.
— З чого ми раптом маємо тобі вірити, тим більш, що у цих краях немає проблем з чудовиськами чи з ще чимось.
— А ось тут ви не праві, якраз проблеми є, і доволі серйозні.
— Це які раптом?
— Коли я сьогодні йшов на цей погост, я натрапив на містечко, яке саме руйнували холодноводні мармелоки.
— У це слабко віриться, мармелоки самі ніколи не нападають на людські поселення, – втрутився Ітан.
— І все ж це правда, хоча я й прийшов запізно, та мармелоків я перебив, мало що з ними могло статися, залишати їх у живих не можна було.
— Що думаєте про це? – звернувся Ярик до решти.
— Я йому не вірю, – відповів Ітан.
— А в мене таке відчуття, що він не бреше, – заперечив Хойт.
— Грегоре? – запитав Ярик, звиклий до того, що Грегорова інтуїція майже ніколи не підводить.
Грегор кілька секунд подумав і відповів.
— Йому можна вірити, принаймні сходімо з ним до того містечка, аби пересвідчитися.
— Я згоден з тобою, поведеш нас? – запитав Ярик в Айрвайстеда.
— Я готовий, ходімо.
— Мерців поверни на місце, – скомандував Ярик.
— Гаразд, – Айрвайстед скасовував дію закляття, й мерці за хвилину повернулися до своїх могил, і від них не залишилося й сліду
— Тепер ходімо, – знову скомандував Ярик і, не ховаючи меча, пішов позаду Айрвайстеда.
Айрвайстед повів паладинів дорогою, що йшла від протилежного боку кладовища і вела в сторону гір. Пройшовши годину старою сільською дорогою, паладини побачили містечко, що до цього було сховане невеликим проліском. І вампір мав рацію. Увійшовши до містечка, паладини побачили купи трупів мармелоків і людей по всьому містечку, мармелоки напали раптово, люди й не підозрювали, що на містечко напали, й багатьох зарізали у себе в домівках.
Мармелоки теж лежали повсюди, вони трощили й руйнували усе, що бачили, аж до своєї смерті.
— Що ж тут в біса трапилося? – тільки й вимовив Хойт, котрий, як і Грегор з Ітаном, уперше та житті бачили подібну різанину.
— Ти таки виявився правий, вампіре. Я, чесно кажучи, й не знаю, коли я прийшов, мармелоки саме руйнували містечко.
Ітан підійшов до одного з мармелоків, аби оглянути його. Товста, сіра, злегка синювата шкіра з шаром жиру під нею, перепончасті лапи, гребінь на голові, очі, як у риби, були налиті кров'ю, скоріше всього від злості. Ітан дістав ножа, аби подивитися, що в середині. Внутрішні органи були в порядку, слідів голоду теж не було, навіть мозок був у задовільному стані, причина явно не у хворобі.
— Що скажеш? – Ярик підійшов поцікавитися, після того як Ітан закінчив розглядати мармелока.
— Вони здорові й ситі, в них не було причин нападати на це містечко, можливо, це він нацькував їх? – Ітан вказав на вампіра.
— Ні, ще заслабкий для такого, я перевірив його рівень сили амулетом, він не здатний на такі закляття.
— Тоді чому? – задумливо запитав Ітан, скоріше у самого себе.
— Ну що там? – запитав Хойт.
— Якщо не дивитися на смерть, то вони в порядку, – Ітан з Яриком повернулися до решти.
— Айрвайстед, а може, ти щось дивне помітив? – запитав Грегор.
— Узагалі помітив, мене якось дивно відштовхувало, чи то від місцевої церкви, чи то від кладовища, що було поруч, та я тоді саме був зайнятий мармелоками й не звернув на це увагу.
— Ходімо туди, можливо там є підказка, чому це сталося, – запропонував Грегор.
— Сьогодні довіримося тобі, – погодився Ярик. – Веди нас, Айрвайстеде, за одно розкажи, як ти з мармелоками розправився?
— Це було доволі не складно, вони взагалі не звертали на мене уваги, поки я не був достатньо близько, а в той час, – вампір активував закляття, і перед ним у повітрі виникло три мечі з енергії, якими він плавно керував рухами, – я їх розрубував цим.
— Серйозне закляття, – підмітив Ітан.
— Та дуже тонке, у плані контролю, потрібно постійно тримати концентрацію, – Айрвайстед розвіяв мечі й повів паладинів вуличками містечка, і через кілька хвилин вони вже були перед церквою.
— Що відчуваєш зараз? – запитав Грегор у вампіра.
— Церква не заважає мені, та щось за нею причиняє дискомфорт.
— Я теж це відчуваю.
— І я, – промовили Хойт з Ітаном
— Я що, один нічого не відчуваю?
— У тебе слабке магічне сприйняття, не забувай про це, – нагадав другові Хойт.
— Ох, міг і не нагадувати.
— Ходімо подивимося, що там таке, – Ярик першим пішов за церкву до кладовища.
Минуло ще кілька хвилин, доки паладини не знайшли те, що й було причиною.
— Маяк люті, – Ярик одразу зрозумів, що перед ним, бо не одноразово допомагав відновлювати маяк люті Монтгарду.
— І цей нещасний став для нього паливом, – вампір перекинув на спину чоловіка, що лежав на магічному колі, й усі побачили рану, через яку й вилилася кров.
— Не нещасний – дурень, – Ярик оглянув магічне коло й порушив його, провівши пальцем через нього. – Це все намальоване крейдою, і вже після насичене кров'ю, та для того, щоб маяк люті подіяв, потрібно, щоб на нього пролилася кров того, хто його малював, а цього чоловіка явно вбили після цього.
— Навіщо він тоді це робив, можливо, його змусили?
— Не знаю Хойте, Айрвайстеде, можливо, ти допоможеш у цьому? Я вже зрозумів, що ти у цьому не винен.
— Ну, взагалі у мене є одне закляття, – навколо рук вампіра засяяли червоні символи, після чого розвіялися, як дим. Через кілька хвилин вони знову зібралися навколо рук вампіра, й той припинив закляття.
— Скоріше всього, він зробив це сам, я не відчуваю тут слідів страху, за те, відчуваю, що той інший, котрий убив цього чоловіка, пов'язаний з темною забороненою магією.
— Дивлячись на почерк, це може бути.... – раптом Ярика перервав гуркіт перед церквою, немов упало щось дуже важке.
— Швидше туди!
Паладини та вампір щодуху помчалися до входу в церкву й побачили на площі перед нею хмару пилюки, з якої вийшов ще один, явно набагато старший від Айрвайстеда вампір: бліда шкіра, що здавалася ще більшою через дорогий чорний одяг, злегка загострені вуха, червоні очі й звірячі ікла, які було добре видно через широку посмішку.
— Племіннику, як добре, що з тобою все гаразд!