Рішучість і сила, аби стати паладинами

1444 рік, 14 день літнього сезону

Після того, як некромант Лісу Нетопирів був знову запечатаний і на певний час ліс перестав нести загрозу, прибулі туди паладини змогли повернутися назад до табору, щоб підготовитися і розібратися з наслідками нападу. Основний загін паладинів на чолі з Махаріоном допоміг храмовникам, які вижили, прийти до тями, після чого й самі поверталися до табору. Хойтова група так і продовжувала йти поруч з групою Стефана і Ґоцта.
— Лорде Махаріоне, можна щоб я відправився за тілом Хаярда?
— Гаразд, тільки тобі потрібен помічник.
— Я хочу піти, – раптово попросив Ітан. – За одно подивлюся на ту істоту ближче.
— Хм-м-м-м, – Махаріон на мить задумався. – Гаразд, та тільки дивися на неї, і ні в якому разі не чіпай.
— Як накажете, лорде-паладине.
— Підійди ближче, Стефане, – лорд-паладин приклав два складених пальці до чола Стефана. – А тепер йдіть.
За допомогою лорда-паладина, Стефан безпомилково направився у напрямку тіла свого учня. Ліс, а особливо околиці башти, почали змінюватися прямо на очах: туман, що раніше огортав усе навколо, незважаючи на пізню годину, майже розвіявся, зазеленіла трава під ногами і місяць, якого не було видно через хмари, засяяв, поливаючи усе навколо світлом, що заспокоювало і навівало сон після бурхливої й тривожної ночі.
Ітан йшов слідом за впевнено прямуючим до тіла учня Стефаном, і коли вони майже підійшли, його погляд притягнуло те, що було головною ціллю для нього зараз: тіло чудовиська, що розпочало цю бурхливу ніч. Помітивши зацікавлений погляд Ітана, Стефан тільки промовив:
— Можеш йти подивитися, я усе підготую і тоді гукну тебе.
Ітан підійшов до туші, ледь приховуючи радість від того, що він може хоча б зовні дослідити щось подібне. Потвора лежала в неприродній позі, що було й не дивно після того, що з нею зробив лорд-паладин. Доторкнувшись до шерсті, Ітан одразу зрозумів, чому істота здавалася невразливою: шерсть була густа і разом з тим тверда неначе сталь, до того ж зліплена, немов у засохлій крові. Кігті, хоча й здавалися гострими, та Ітан все одно вирішив перевірити пальцем у латній рукавиці, за що після легкого розчерку поплатився кількома краплями крові та невеликою прогалиною в рукавиці. На тих місцях, куди вдарили достатньо сильні заклинання, виднілися чорні, без жодних слідів гниття, м'язи, доказ того, що перед ним була вища нежить.
— Ітане, іди но сюди! – крикнув Стефан після кількох хвилин підготовки, за які він зібрав за допомогою магії ноші та підготував тіло Хаярда до перенесення.
Дорога до табору була хоч і спокійна, та від цього не менш моторошна, Стефан з Ітаном по дорозі майже не розмовляли, поглинуті своїми думками, лише зрідка Стефан попереджав Ітана про те, що попереду купи кісток від нежиті. В чому взагалі то і не було потреби: запах смерті, що стояв навколо залишків нежиті, стояв стіною, так що їм доводилося їх обходити, аби не надихатися отруйним повітрям. Менш ніж за годину вони дійшли до табору, де вже читалися молитви за загиблими та литання для поранених.
— Усе, більше мені допомога не потрібна, – Стефан поклав ноші неподалік від шатра священників. – Можеш йти до решти, а я ще затримаюся тут.
Стефан залишився поблизу шатра, поринувши у думки, а Ітан тим часом попрямував шукати свою групу.
— Уже повернувся, – Хойт першим запримітив Ітана і махнув йому рукою. – Ходи сюди. – Хойт, Ярик та Грегор сиділи на лавці, і останній тримав в руках миску.
— Це тобі, – Грегор протягнув миску Ітану. – Я й тобі узяв.
Після цих слів Ярик з Хойтом тільки всміхнулися, а Ітан мовчки сів їсти. Зачекавши кілька хвилин поки Ітан закінчить, Хойт запитав.
— Побачив там щось цікаве?
— Безумовно, – почувши запитання, Ітан збадьорів. – Жодна нечестива істота, що ми бачили до цього дня, не йде в жодне порівняння з цим велекотом-нежиттю: збережена структура тіла, майже відсутні прояви гниття, а м'язи, кігті, та шерсть за допомогою магії стали майже як сталь, скоріше всього, це був представник істинної нежиті.
— Та все одно, він був під контролем, як і звичайні мертвяки, – зауважив Ярик.
— А чому ви так гадаєте?
— А ти сам пригадай, коли істинна нежить з'являється самостійно, то залишається інтелект, який був до смерті.
— Я про це пам'ятаю.
— А ось про що в підручнику не сказано, – продовжив Ярик, – так це про те, що тварин стосується те саме, і навіть після пробудження тварини підпорядковуються інстинктам та звичкам, в тому числі це стосується харчування. Тому якби велекіт не був контрольований, то у нього було б набагато більше жертв і добре, що його упокоїли раніше, ніж розбушувався Васторіан, – ім'я некроманта Ярик промовив майже пошепки. – Бо велекіт вийшов би з-під контролю й утік би ген куди очі дивляться і ловити тоді його по слідах зі знищених сіл.
— Тоді гадаю, жертва Хаярда була не марною, – зробив висновок Грегор.
— Це скажу я тобі абсолютно точно, жоден паладин сьогодні не помер просто так, ми повинні пам'ятати кожного з них і їхню жертву, яку вони поклали на вівтар мирного існування жителів Палантиру, бо колись нам також доведеться покласти на нього своє життя.
— Це ти вірно підмітив, Ярику, але скажи мені ось що: коли священник нас благословляв у бій, яка з того була реальна користь? Бо я ніяких змін не помітив взагалі, – запитав Хойт.
— В тому, що ти нічого не помітив і була суть, чи ти гадаєш, що в проклятий ліс з ордами нежиті так просто пройти.
— Ні, звичайно, та хіба для цього ми не читаємо литання, і не наносимо печаті на лати?
— Це, звичайно, дуже важливо, та укріпити наші литання, чи, наприклад, зробити так, щоб ми не чули трупного смороду, який там набагато сильніший, це робота священника. І взагалі, не прискіпуйся до роботи священника, він свою роботу знає на всі сто, не один рік він нас благословляє на битви, до того ж з цих сумнівів народжується єресь.
— Ти правий, Ярику, мені потрібно просто йому довіряти.
— Саме так, віра повинна бути не тільки в спасителя, а й в тих, хто тебе оточує і в себе самого, тільки тоді ти зможеш отримати справжню силу, щоб здолати будь-які перешкоди.
"Головне, щоб потім з вірою без сумнівів не вийшло як з інквізицією",- подумав Хойт, та цих думок не озвучив.
Решту дня йшла підготовка повернення назад до монастиря-фортеці: складалися намети та різні меблі, які в них були, готувалися паладини, підготовлювалися мертві для перевезення та відпочивали живі перед виїздом. І вже десь о п'ятій вечора паладини вирушили в дорогу додому.
* * *
1444 рік, 32 день літнього сезону.
Два з половиною тижні знадобилося паладинам, аби повернутися до Монтгарду, і якби не магія, то перевозити тіла загиблих було б нестерпно. Паладини повернулися з похмурим таким же, як і день, настроєм, у передвір’ї поховальних церемоній. Емоційний стан в усіх був гірше нікуди, й дощ, що йшов у цих краях більшу частину року, сьогодні особливо нагнітав атмосферу.
— Яка паскудна погода, – вже вдесяте за день пробурмотів Грегор вийшовши з воза.
На цей раз Грегору ніхто нічого не казав, а Хойт, який хотів було дати йому тумака, під суворим поглядом Ярика зупинився.
Забравши свої речі, паладини розійшлися по кімнатах, щоб узяти одяг та піти до фортечних лазень, які після довгої та втомливої дороги змогли збадьорити новоприбулих, котрим цього дуже не вистачало.
Наступного ранку, після завершення усіх обрядів, настав час хоронити загиблих. За давньою Монтгардською традицією тіла не хоронилися в землю, а спалювалися, і попіл розвіювався над каньйоном, і ця традиція збереглася й на сьогодення. Важче всіх доводилося молодим наставникам, котрі переживали це вперше, а також паладинам-учням, тому що до четвертого року навчання на цю церемонію не пускали, а в останні кілька років серед паладинів Монтгарду не було втрат, тому й для Хойта, Грегора та Ітана це було вперше.
Після закінчення, паладини розійшлися хто куди, в такі дні ніяких занять не має, і за пропозицією Грегора Хойт, Ярик, Ітан, Арнольд, Отто, Бек та Тобіас пішли в їдальню, де в такі дні можна було пом'янути товаришів за пінтою елю.
— І що далі? Ну типу, яке в нас наступне завдання, чи що? – порушив тишу Бек.
— Завдання, кажеш… А до посвяти, яка, якщо ти забув, післязавтра, ніяких завдань не буде, – відповів Тобіас, після чого усі паладини-учні стрепенулися, бо вже встигли забутися про останнє випробування і про посвяту.
Після того, як закінчили з вечерею, усі повернулися до своїх кімнат і решту часу провели готуючись до останнього і найважливішого випробування у їхньому житті – бою з наставником.
І ось нарешті настав день, коли учні-паладини стануть паладинами справжніми.
— А я думав, що ти більше переживатимеш сьогодні. Бути таким спокійним – це не у твоєму дусі, Грегоре.
— Ну знаєш, Хойте, зробив з мене якогось панікера.
— Панікером тебе назвав не я.
— Я тебе добре знаю і знаю, що ти мав на увазі. Та все ж, я дійсно не переживаю сьогодні, моє передчуття підказує мені, що все в мене буде гаразд.
— Чудовий настрій, так тримати, – підбадьорив Грегора Ярик. – З таким настроєм ти точно пройдеш.
— Одного настрою мало, не дарма ж я стільки часу готувався з архіваріусом. – Ітан підійшов до товаришів аж у самий розпал випробувань, за кілька хвилин до того, як мала наступити черга.
— Повторю правила для Ітана: на цій арені створюється магічна копія тіла, завдяки чому під час бою можна не боятися, що пораниш своїх. Кожен бій триває три хвилини, за які ви повинні показати усе, на що здатні. Попереджу зараз: провести весь бій в обороні не вийде, якщо судді низько оцінять бойові здібності, ви не пройдете випробування. На цьому обмеження закінчуються, і ви можете робити під час бою усе, що завгодно, лишень покажіть себе з кращого боку.
— Обов'язково, – рішуче відповів Ітан. – Я так довго готувався до цього дня не для того, щоб програти.
— Ось тепер мені подобається і твій настрій, Ітане. Хойте, не відставай.
— А що я? Я просто на кінець дам тобі прочуханки, – зі зловіщим виразом обличчя відповів Хойт.
— Прочуханки? Навіть так? Гаразд, я викладуся на повну для тебе, тоді й подивимося.
В цю мить до Ярика з учнями підійшов Махаріон.
— Черга твоєї групи, Ярику, ходімо за мною.
Ярик, Хойт, Грегор та Ітан пройшли до нижнього рівня арени, де на них уже чекав архіваріус, який підготував спеціальні магічні кола для створення тимчасових тіл.
— Хто буде першим? – звернувся Махаріон до Ярика.
— Нехай самі вирішують.
— Я! Я хочу бути першим, – несподівано для всіх викрикнув Грегор. – Я готовий іти.
— Іти якраз нікуди й не треба, ставай на коліна ось тут, – архіваріус вказав на одне з кіл. – А ти, Ярику, на ось це.
Грегор з Яриком стали на коліна один навпроти одного і зустрілися повними рішучості поглядами.
— А тепер почнемо! – Архіваріус активував кола, і свідомість Ярика та Грегора перемістилася в тимчасове тіло на арені.
— Хай почнеться перший бій наставника Ярика Куртца! – скомандував зверху лорд-паладин.
Ярик і Грегор рвонули один до одного, й арену осяяли іскри та скрегіт металу об метал. Грегор і Ярик обоє користувалися мечем та щитом, тому їхній стиль бою був схожий з різницею у тому, що Ярик мав набагато більше досвіду, та Грегор не відставав і на кожну атаку відповідав своєю, немов бачив рухи наставника наперед. Зрозумівши, що таким чином він нічого не доб'ється, Ярик вирішив випробувати Грегора на повну і надавити на єдину його сильну слабкість, на те, що він не був сильним магом.  Наповнивши меча енергією, він почав тіснити учня. Грегор, хоч як і раніше міг передбачити рух наставника, та магічних сил йому не вистачало, і він почав програвати.
— "Ну давай, я повинен перемогти", – подумав Грегор. – "Я повинен ПЕРЕМОГТИ".
В останні пів хвилини усе Грегорове єство й усі думки були спрямовані на те, щоб виграти бій. "Я повинен ПЕРЕМОГТИ", - ця думка заполонила свідомість, аж доки до нього не прийшло рішення, божевільне, зухвале, та все ж єдине, яке дозволяло йому перемоги. Грегор зібрав усю доступну йому магічну енергію в одній точці, на самому вістрі меча й ударив ним прямо в поставлений для блоку щит Ярика, чого останній не витримав, і лезо пройшло спочатку крізь щит, за ним через руку, за нею пройшов крізь серце, наскрізь після чого магічне тіло Ярика розпалося на сотні іскор.
Ще мить усі глядачі стояли шоковані, та їх вивів зі ступору голос лорда-паладина.
— Оголошую, що переможцем першого бою став Грегоріан Петір!
Під дружні оплески глядачів Грегор повернувся назад до свого тіла.
— Грегоре, ти нас усіх вразив своїм фінальним випадом, – Хойт добряче гупнув товариша по плечу. – Я, якщо чесно, уже думав, що ти програєш.
— Я й сам так подумав на мить, та мені в голову прийшла така ідея – сконцентрувати енергію на вістрі меча – і я не помилився!
— Це точно, Грегоре, я пишаюся тобою, ти навіть мене зумів шокувати.
— Я такий, – з гордістю в голосі відповів Грегор.
— Святкувати будете потім, – підігнав їх архіваріус Марген. – Зараз закінчімо з випробуваннями. Магічні кола вже переналаштовані, так що ходи, Ітане.
— Гаразд.
Як і кілька хвилин тому, Ярик сів у цей раз навпроти Ітана, після чого вони обоє були перенесені на арену.
— Другий бій наставника Ярика Куртца розпочато!
Ярик з самого початку спробував скоротити дистанцію до Ітана, та той відскочив і направивши енергію в списа провів між собою і наставником лінію, що стала бар'єром і змусила відступити Ярика на кілька кроків. Кілька виграних митей дали Ітану змогу підготувати контратаку, і випад списом, підсилений магією, пройшов відстань від Ітана до Ярика за долю секунди, та Ярик встиг зреагувати й парувати атаку, звівши її нанівець. Після невдалої контратаки Ітан відступив ще на кілька кроків, та Ярик тим часом зблизився з Ітаном, і останньому довелося триматися в обороні, однієї рукою виставляючи бар'єри, а іншою – створювати заклинання. Так продовжувалось хвилину, доки Ітан не активував закляття і його не огорнула синя з мерехтливими зірками аура, після чого він почав контратаку, і з кожним ударом магічні сили Ярика зменшувалися, і він швидко почав втомлюватися, та захисна аура не допомагала йому від заклинання Ітана. Раптом Ітан відстрибнув назад, і аура, яка на ту мить була в кілька разів сильнішою, ніж на початку, сконцентрувалася у нього в руці й виплеснулася на арену, заповнивши її мерехтливими зірками. Ярик хотів скористатися можливістю і знову скоротити дистанцію, та він не міг поворухнутися, тіло відмовлялося його слухати, тому йому довелося безпорадно дивитися за тим, як Ітан повільно підходить до нього і після швидкого удару списа розплющити очі вже під ареною.
— Ну і що це було? Я ще ніколи з таким не стикався, – Ярик ошелешено протирав очі, все ще не розуміючи, що сталося.
— А це, Ярику, – Ітан теж повернувся до свого тіла. – Мій тобі сюрприз, сподобався?
— Ще і як сподобався, ти поклав мене на лопатки своїм закляттям, що взагалі сталося?
— Ну зараз вже можна і розказати, ми з Маргеном досліджували два заклинання: перше дозволяло перенаправляти з інших людей енергію для підсилення того, хто використовує заклинання, друге створює магічне поле, що сповільнює і виснажує тих, хто в ньому опинився. І одного разу прозвучала ідея поєднати ці два заклинання, ну а результат ви бачите самі.
— Але чому я узагалі зупинився? Я не міг поворухнутися!
— Заклинання ефективніше всього діє проти супротивників, що використовують різного роду підсилювальні заклинання, і при нанесенні ударів, з них навіть через захисну ауру витягується енергія, після чого вона направляється на другий етап заклинання і вивільняється, створюючи область, в рамках якої усі, з кого була витягнута енергія, не можуть рухатися.
— Геніально! – викрикнув Грегор. – Та як цьому протистояти? Ну знаєш, якщо раптом ми попадемо в схожу ситуацію.
— Просто деактивувати ауру, і все, – Марген відповів замість Ітана. – Заклинання діє тільки на тих, чию енергію воно розпізнає, та глибина розпізнавання невелика, тому якщо активні зовнішні способи магічного захисту, заклинання розпізнає ціль, якщо ж захист не активний, то відповідно воно не діє.
Зверху почулися важкі кроки, й в кімнату забіг Махаріон.
— Ярику! Маргене! Що ви тут так довго возитеся, там усі вже чекають на останній поєдинок, чому ви так довго?!
— Вибачте, лорде-паладине, Ітан пояснював...
— Потім будете один одному щось пояснювати, потрібно завершити випробування, решта паладинів чекають на вас! Так що хутко на арену!
— Ми вже, пане Махаріоне. Хойте, сідай навпроти Ярика, – архіваріус ледь не силою посадив Хойта напроти його наставника. – Уже починаю переміщення.
Марген звертався до Махаріона та замість нього, зі сходів звучало тупотіння чобіт.
— Готовий?
— На всі сто! – рішуче відповів Хойт і одразу ж перемістився на арену.
— Ти, здається, казав, що даси мені прочуханки.
— Ще й добрячої.
— А ось на це ми зараз подивимося.
— Останній бій цьогорічних випробувань оголошую розпочатим, в бій! – зверху пролунав голос лорда-паладина.
Хойт і Ярик з самого початку активували захисні та атакуючі аури, підсилили магією тіла, лати та зброю і ринулися в бій у всеозброєнні. Від перших ударів у повітря здійнялися іскри, і Ярику, який весь час наступав, уперше за день довелося оборонятися від шквалу Хойтових атак, та цим він не переймався, так просто Хойт перемогти його не міг. Серія атак, контрудар, заклинання – у хід йшло все, на що Хойт був здатен, і Ярик, який спочатку хотів виснажити опонента, був вимушений і сам йти в атаку поміж Хойтових атак, та в нього були ще тузи в рукаві. Різко збільшивши дистанцію, Ярик сконцентрував силу на щиті. Простий прийом перетворював його на живий таран, він навіть одного разу вибив так дубові ворота, і в цей раз усе мало пройти як і завжди, ухилитися від нього на такій дистанції майже неможливо. Різкий імпульс – і Ярик уже ледь не летить на Хойта, та він неспроста вихвалявся, що переможе у двобої, так само як щойно його наставник сконцентрував силу на щиті, так і він зосередив майже всю силу на мечі та потужним ударом відбив атаку-таран наставника, та ще й так, що останній відлетів до протилежної стіни боляче в неї врізавшись, не дивлячись на подив і біль, натреноване тіло швидко стало в стійку, щоб захиститися від наступного удару. Та Хойт не підходив і лишень стояв посередині арени. Прийшовши до тями, Ярик в першу чергу запримітив, що Хойт підтримував енергію в мечі готовий до удару, тому повторити атаку-таран не наважився і кілька секунд обдумувавши план дій, знову сконцентрував силу у щиті, а також у тілі, аби витримати удар, і поки Хойт відкритий, ударити його. Тільки Ярик підійшов на кілька кроків ближче, як все ще стоячи на місці, Хойт ударив: шлейф руйнівної енергії досягнув його навіть на відстані в чотири метри, і Ярику довелося знову відступити.
— І що тепер будеш робити? – Ярик відійшов на кілька кроків назад дозволивши собі трішки розслабитися.
Хойт замість того, щоб відповісти почав зближуватися з Яриком заносячи меч для удару згори.
— "Хойте, невже ти думаєш що зі мною таке пройде?"
Тільки й встиг подумати Ярик перед тим як ухилитися від Хойтової атаки, та його план провалився, Хойт під час удару вивільнив усю енергію в руйнівний заряд і той, вибухнувши за кілька метрів від Ярика, відкинув його, і він на кілька митей провалився в пітьму.
— Ну що, я ж казав, що дам тобі прочуханки, – щойно Ярик розплющив очі Хойт дав йому руку аби допомогти встати.
— Ще і якої, – Ярик потер очі приходячи в себе після того, що відбулося. – Грегоре ти ж все бачив збоку, скажи, що сталося зі мною після вибуху? Або ж хай Марген відтворить зображення з проекційного кристала.
— А тобі що, так цікаво подивитися на те, як ти розлетівся на шматки? – Марген саме готував свій інвентар до повернення назад до архіву, і бажання розкладати його назад категорично не мав.
— Та не стільки на це, як на моїх учнів, вони ж бо справді дали мені прочуханки, – Ярик залився щирим сміхом. – Ох і пишаюся я вами, хлопці, як виберемося наступний раз у місто, проставляюся перед вами, і якщо пощастить, допрошуся кухаря кращого вина, що є в фортеці!
— За це, Ярику, можеш не перейматися, – до кімнати, в цей раз нечутно, зайшов Махаріон. – Я таких двобоїв давно вже не бачив, та й рік вельми вдалий, усі пройшли випробування, так що це вже двадцятий рік поспіль, як усі наші учні стають повноправними паладинами, потрібно це відсвяткувати! – лорд-паладин знову зник на сходах.
— Він сьогодні енергійніший, ніж зазвичай, – усі в кімнаті подивилися на Грегора. – Ну лорд-паладин тобто, чи мені здається?
— Тобі й не здається, а ось твоя звичка говорити фамільярно про/або зі старшими від тебе як по віку, та і по званню, навіть через стільки років навчання бентежить, – зробив висновок Ярик. – Ти хоч при Брайлі чи Швайц-Акеру не будь таким, а то можеш добряче нарватися.
— І у мене таке відчуття, що тільки від них я й можу отримати за це прочуханки.
— Це з чого раптом? — здивовано запитав Ярик.
— Ну дивися: Тіана та Роб, Торган Арен – права рука лорда Махаріона, архіваріус Марген, вони лишень сміються, коли чують, що я інколи говорю про лорда Махаріона трішки фамільярно.
— Ярику, ну що ти знову до нього пристав з цим, – втрутився у розмову Марген. – Лорд Махаріон чудово знає про цю Грегорову необачність, та ти ж знаєш, як він до нас усіх ставиться, нічого страшного Грегор не робить.
— Наш лорд-паладин може й ставиться до цього лояльно, та не можна, аби Грегор до цього звикав, бо як він так буде до когось іншого звертатися, то буде мати проблеми.
— Гаразд, Ярику, я буду себе контролювати, тільки давай закінчуй це, ми вже до банкетного залу дійшли, а це, ти знаєш, територія без суперечок, – зупинив Ярика Грегор.
У банкетному залі сновигали туди-сюди слуги, закінчуючи приготування до святкування, і вже за кілька хвилин на зміну слугам залу заполонили паладини, які з шумом і гамором, незвичним для Монтгарду більшу частину року, святкували становлення нових братів паладинів, і через це (а ще через вино, що дістали з погребів) усі й забули про урочисту частину посвяти. Саму ж посвяту провели на наступний день, як чисту формальність, і за тим новоспечені паладини стали очікувати свого першого повноцінного завдання.
Хойт з товаришами саме готували спорядження в зброярні, як туди з радісною посмішкою увірвався до кімнати Ярик.
— Хлопці, у мене для вас радісна новина, – Ярик помахав перед собою папірцем з прикріпленими до нього печатями. – Мені вдалося отримати перше завдання для нашої групи.
— Ого, так швидко, як ти встиг так швидко усе зробити? – здивувався Хойт.
— Ну, по-перше, не я, а командування, а по-друге, я ще вчора встиг подати прохання про видачу завдання, тому ми були перші в черзі. А тепер закінчуйте зі спорядженням і готуйтеся до нової зустрічі з нежиттю, поїдемо упокоювати погост.