Столиця

1437 рік, 27 день весняного сезону.
— Народ, дивіться, там вже видніються столичні шпилі!
Першим наближення до столиці помітив Грегор, він вже кілька днів вдивлявся в далечінь, так йому хотілося скоріше закінчити цю подорож (Грегор був доволі нетерплячим). Тому коли замайоріли стяги на найвищих столичних шпилях, він цьому надзвичайно зрадів.
— Ну нарешті, нарешті ця подорож скінчиться.
— Прямо як і твоє скигління, – після кількох днів Грегорової нетерплячки його супутників дратував навіть його голос.
— Ой, наче ви не хочете, щоб це скінчилося,— єхидно відказав хлопець.
— Ну так це ж ти в цьому винен, – не менш єхидно відповів Хойт.
— ЩО!? – обурено запитав Грегор.
— А хто казав, що ми їхатимемо майже без зупинок? Ось ти й наврочив, – немов не помітивши обуреності друга, відрізав Хойт.
— О, чудово, тепер ще й з мене зробили винного, раптом що, так Грегор винен... – Грегор, можливо, і продовжив би жалітися, та від цього прокинувся Адам, який куняв після того, як всю ніч  керував повіддям, й дав Грегору такого підзатильника, що той аж нагнувся.
— Грегоре, чорт тебе забирай, ти чому галасуєш? Ти ж знаєш що я сплю?!
— А-й-й-й, вибач, Адаме, я не хотів тебе будити.
— Тоді всядься тихо і дай мені трішки поспати перед прибуттям.
Потираючи потилицю, Грегор всівся, і до самої столиці не промовив ні слова.
Торваль – величне місто, найбільше на всьому континенті. В ньому живе щонайменше мільйон людей, які розміщені в кількох районах: північному, південному, східному, західному і верхньому.
В північному районі (до нього ми зараз і направлялися) були розташовані переважно домівки звичайних жителів, з багатьма майстернями й тавернами, в яких можна було весело провести час. Єдиною дійсно великою будівлею в цьому районі була центральна фортеця армії Палантиру, в якій знаходився штаб армії, та решта адміністративних будівель, які завідували всіма процесами в армії, від рекрутування до збирання військових податків. Там же розміщувалося житло старшого лорда командувача, головної особи в армії.
Східний район розташований на березі Океану Надій, і був центром торгівлі не тільки в місті, а й в усій країні, саме там знаходився найбільший в Палантирі критий ринок площею близько двох миль. Він мав два поверхи, і там можна було знайти майже будь-що, варто тільки знати, в кого й коли. Також східний район був прихистком для багатьох приїжджих з найвідаленіших країн, що сприяло появі там величезної кількості крамниць та найбільшій кількості злочинців в місті, від звичайних волоцюжок до найманих вбивць, або магів, що знаходилися в розшуку.
Південний район, в який усі, власне, і направлялися, був районом для більш заможних містян, які могли дозволити собі домівки в найкращому житловому районі міста. Але головною особливістю цього району було те, що саме тут розташовані центри одразу трьох шкіл: захисників Палантиру, Академії магії, монастир-фортеця паладинів, та школа військової справи, в якій навчалися лицарі, мисливці на чудовиськ, а також було відділення інквізиції, звідки інквізитори уже відправляли у свій секретний штаб своїх учнів, щоб вони стали воїнами, які борються з чорнокнижниками, відьмами та єретиками, за допомогою магії та меча, майже як паладини. Але магія у них на першому місці (хоча їх все одно було значно менше, ніж паладинів, через те, що вони мали погану репутацію).
Західний район був ремісничим та промисловим. Він пихтів кузнями та ливарними цехами, дзвенів ударами сотень молотів, шумів знаряддями, й гомін цей тривав до самої ночі, або навіть довше! Це було місце, де на замовлення могли зробити майже все: від звичайного одягу до важких латів, від простого кухонного приладдя до справжніх витворів ювелірного мистецтва, зачаровані та прості речі, мечі й арбалети, тут було все, що тільки могло бути потрібне.
А тим часом обоз в'їхав в північні ворота. Величезні, з надбудовами, вони були схожі на невеличку фортецю. Проїхавши через них, група опинилася в північному районі, який повністю відповідав тому, що про нього говорили: жваве, галасливе місце з великою кількістю забігайлівок, життя в якому кипіло немов у мурашнику. Сюди уже в обідню пору з'їжджалися люди ледь не зі всього міста, аби пообідати, зустрітися з друзями, поділитися плітками або просто випити.
Проїхавши крізь північний район, обоз опинився перед внутрішніми ворітьми до центрального району, де головний вожатий академіст хвилину щось пояснював сторожі, після чого групу впустили. Першим, що впало в око, була РОЗКІШ, саме з великої літери, тому що центр столиці був надзвичайним: будинки – з різноманітного мармуру і граніту; прекрасна робота скульпторів і архітекторів, які перетворили й без того величні будівлі в справжній витвір мистецтва. Дороги були викладені візерунками з каменю, у парках зустрічалися небачені рослини. А прогулювалися алеями парків родичі різних відомих і впливових людей. Звісно, за всім цим слідкували прибиральники і садівники (всі, до речі, в гарному одязі). Навіть міська сторожа ходила тут в золочених латах. Особливу увагу привернули летючі острови, що переміщувалися за допомогою накладених на них заклять. Та право жити там мали лише видатні маги та найвпливовіші особи в країні. Переміщення ж між островами та землею здійснювалося за допомогою телепортаційних платформ, які були розташовані недалеко від королівського палацу. Але найдивовижнішим був сам замок. Неймовірних розмірів споруда: весь замковий комплекс разом зі внутрішніми стінами займав площу близьку до розмірів цілого Грейстоуна! Головна будівля велично здіймалася над містом, рівняючись баштами з летючими островами. Побудований з білого мармуру, він був повністю симетричний. Багаточисленні башти прикрашені різноманітною різьбою, а у центральному залі могло поміститися до п'яти тисяч людей! На вікнах були різноманітні вітражі, на яких зображувалися важливі події історії королівства від часу заснування до перемоги на Туманному Полі, яке було місцем останньої великої битви з військом Аргонів, раси, що жила далеко на півдні, представники якої були схожі на щось середнє між людиною і рослиною.
Проїхавши через центр, обоз опинився в південному районі. Він був схожий на щось середнє між центральним і північним районами: не такий розкішний, як центральний, але відчутно кращий від північного. Будинки тут були зроблені з гарного білого каменю, прикрашені різьбою по дереву, дороги вимощені без особливих деталей, але вельми добре. Загалом все в цьому районі видавало те, що тут живуть заможні містяни. Після довгої і захопливої подорожі обоз нарешті дістався до місця призначення – Площі Триєдинства. З першого погляду це була звичайна площа, яких багато по місту, однак якщо придивитися, то ставало ясно, що все не так просто. Вона була поділена візерунками на чотири частини: одна належала магам, і на ній вже стояли викладачі академії разом з ректором та прислугою (якою, до речі, були кам'яні ґолеми, вельми схожі на людей). Друга частина належала паладинам. Там на нас вже чекали наші майбутні наставники разом з лордами-паладинами та верховним патріархом. Третя частина належала школі військової справи. Там стояло кілька лицарів-наставників в парадних обладунках, старших мисливців в спорядженні, прикрашеному черепами невідомих тварин чи чудовиськ, і один понурий інквізитор, одягнутий у звичайний обладунок з таємничого чорного сплаву, міцного, як залізо, і легкого, немов це звичайна шкіра, який складався з багатьох сегментів для більшої рухливості. На четвертій же частині вже шикувалися в ряд майбутні учні, які дісталися сюди швидше за нас.
— Ого, подивіться, скільки тут народу!
— Грегоре, поводь себе тихіше, чи може ти хочеш ще одного тумака? – Грегор не відповів, а лише швидко сів на своє місце.
— Ну все, приїхали, за мною на вихід.
Компанія висадилася з воза вслід за Адамом, і швидко попрямувала за ним до "їхньої" половини площі.
— Станьте в ряд! Розійдіться на кілька кроків! – кілька академістів сновигали туди сюди, командуючи новоприбулими, що продовжувалося ще кілька хвилин, доки не зібралися і не стали на свої місця усі прибулі, і раптом пролунав спокійний, але гучний голос ректора академії, який, за звичаєм, починав церемонію розподілу.
— Вітаю вас, наші майбутні воїни та чарівники. Я, Ерик Хайн, ректор магічної академії Торваля, вітаю вас з тим, що від сьогодні у вас починається нове життя, в якому ви можете досягти успіху та слави, отримати все, чого забажаєте, зайняти своє гідне місце під сонцем, якщо вам стане сил та наснаги, ну і, можливо, трішки хитрості в купі з розумом.
Наступним говорив верховний патріарх.
— Я теж вітаю вас, майбутні захисники Палантиру! В цей день ви здійсните вибір, який назавжди змінить вас, але незважаючи ні на що, ви в першу чергу маєте залишатися людьми. Тепер ви станете стіною, яка захистить наш народ та станете карою для всіх, хто захоче йому зашкодити!
Далі говорили представники шкіл, та майже усі присутні слухали їх у пів вуха, і запам'яталася тільки промова інквізитора, що після десятка років відсутності інквізиції на церемонії розподілу викликав насторожену, та все ж, цікавість.
— Багато хто, я б навіть сказав, майже всі знають про нас, інквізиторів, далеко не найкращі речі, однак! – голос інквізитора був дуже сильним, що дисонувало з його хирлявою зовнішністю. І це змусило всіх присутніх звернути увагу на доповідача. – З того, часу як інквізиція пішла хибним шляхом багато чого змінилося. Єресь, яка поселилася в серцях наших командувачів, випалена до тла полум'ям праведного гніву, полум'ям, яке загартувало нас, і відтоді ми ведемо невпинну варту в ночі, щоб люди, які знаходяться під опікою нашої єдиної віри, могли не боятися порідь ночі, МИ сильні, як ніколи, та нам потрібні ВИ! — він показав в бік натовпу. – Для того, щоб всюди мати можливість захищати людей від темряви й того, що в ній ховається.
На цьому час заохочувальних промов закінчився, і заговорив голова академістів, худорлявий чоловік із сивим волоссям і з трішки писклявим голосом.
— Тепер настав час вам обрати, до кого ви підете, і почнемо ми зі школи військової справи. Прошу всіх, хто хоче вступити в ковенант лицарів, пройдіть і станьте перед ними (з цього моменту потрібно дещо пояснити, крім того, що площа поділена на чотири частини, кожна частина була поділена ще на дві частини, на одній стояли представники шкіл, а на іншій мають стояти ті, хто обрав собі саме такий шлях). Після цього повторилося з мисливцями на чудовиськ, інквізиторами (один з яких стояв біля Хойта і виглядав якось незвично: блідолиций, із задовгим чорним волоссям і темними сірими очима, в ньому відчувалося щось, що привернуло увагу Хойта і залишило той образ в пам'яті хлопця на все життя), магами, і ось черга дійшла до паладинів.
— Прошу всіх, хто хоче вступити в орден паладинів, пройдіть і станьте перед ними!
На цих словах, більшість тих, хто стояли, направилися до паладинів, в тому числі й Хойт з компанією. Вони зібралися разом, і ще зо дві хвилини спостерігали за тим, як останні восьмеро дітей, які не змогли одразу обрати, куди ж йти, розходилися, поки не залишилося нікого.
— На цьому, – знову пролунав голос голови академістів, – розподіл 1437 року від початку нового часу оголошую закінченим!
Після цих слів з неба посипалися маленькі паперові прапорці й зірки, а зі всіх боків залунали невидимі фанфари.
— Ходімо зі мною, мої менші брати та сестри!
Пролунав голос верховного патріарха. Хойт з рештою йшли за ним та іншими паладинами ще кілька хвилин, аж доки не дійшли до приготовлених для них карет, до яких підійшов один з паладинів.
— Вітаю вас, мене звуть Ярик Куртц, і я цілком можливо буду вашим наставником, а зараз хутчіш залізайте в карету, познайомимося по дорозі, заодно розповім, що і як.
Хойтова група пройшла за ним та сіла у карету.
— Що ж, нумо знайомитися, хто почне?
— Певно, що Я, – не без певної гордості мовив Леон. – Мене звати Леон Фейрент, я син купця Адамана Фейрента і родом з помістя Фейрентхіл, яке неподалік від Грейстоуна.
— Приємно познайомитися, Леоне, – в голосі Ярика звучала усмішка від недоречності Леонового пафосу.
— Мене звати Ліза, Ліза Нейт. Я родом з невеличкого містечка Грон, неподалік від міста Грундерг, приємно познайомитись, Ярику.
— Мені теж дуже приємно, Лізо.
— Мене звуть Ден Парс. Я з Рокстреду. Син кухаря з корчми "Три кабани".
— Приємно познайомитися, Дене, якось навідаюся до вас, як буде час.
— Я Грегоріан Петір, але можеш звати мене просто Грегор.
— Хех, приємно познайомитись, Грегоре.
— Петір? – здивовано промовив Леон, – тобто ти син того самого Окайра Петіра?
— Так, – не без гордості сказав Грегор, почувши, з яким захопленням Леон говорив про його батька.
— Твій батько чудовий коваль, якось мій батько замовив в нього дві рапіри й вони, повинен сказати, найкращі з тих, що я бачив.
— Грегоре, а де ти народився?
— В селищі Грат, неподалік Грейстоуна.
— Хмммм, Грейстоун, це випадково не те місто, в якому замок побудований у величезній скелі посеред поля?
— Саме він.
— О-о-о-о, я чув, що десь є такий замок, але не знав, де. Сам я народився на півночі, тому я небагато знаю про особливі пам'ятки півдня, за винятком Царського Млина та лісу нетопирів, так що як буде можливість, ви мені все розповісте.
— Гаразд.
— Що ж, нумо продовжимо.
— я Ітан Штейн, народився в місті Рамонберг, в сім'ї міського писаря.
— Дуже приємно, містере Штейн, – Ярик хитро підмигнув Ітану.
— А я Максиміліан Хойт, син лицаря з селища Грон.
— Привіт, Хойте, – Ярик потиснув Хойтові руку. – Мечник?
— Ну взагалі так, але як ти дізнався? З досвіду розпізнав?
— Та не тільки, у тебе меч на поясі, – Ярик посміхнувся і вказав на тренувальний меч, який Хойт за звичкою забув зняти, а решта, теж за звичкою, не звернули на нього уваги.
— Ой, я зовсім забув про нього.
— Ну то краще зніми його. Звісно, я думаю, що старші це оцінять, та все-таки це буде зайвим. 
Хойт, послухавши поради, зняв меча і віддав його Ярику.
— Не хвилюйся, в ордені достатньо тренувальних мечів, – Ярик посміхнувся і сховав меча під сидіння.
— Мене звати Марі Лянс, – продовжила знайомство дівчина. – Я родом з містечка Аунтер, мій батько був командиром міської сторожі.
Ярикове обличчя потемніло, коли він згадав чутки про те, що сталося в Аунтері.
— Радий знайомству, юна леді. – Він підвів погляд на нас. – Через кілька хвилин, ми поїдемо до центральної фортеці-монастиря, а там ви повинні робити все що я вам скажу, там після того як списки вступників перегляне верховний патріарх, що він робить зараз, вас розподілять по монастирях-фортецях.
— Тобто нас всіх розділять? – стурбовано запитала Ліза.
— Ну, не обов'язково. Можливо, декількох з вас направлять в одне місце, у будь якому випадку, зараз вже вдруге за день буде вирішуватися ваша доля.
Наступні кілька хвилин всі мовчали, занурившись у свої думки, аж доки не приїхали у двір головного монастиря-фортеці. Сама споруда зовні була побудована з білого каменю, який прикрашали статуї з золотим орнаментом, на вікнах були вітражі із зображеними на них святими, а формою він нагадує щось середнє між собором і замком, відділеним від міста чотирьохметровою стіною.
— Виходьте, – Ярик вийшов та позвав дітей за собою.
Вони вийшли в широкий двір і пішли за Яриком. Перед ними височіли стіни монастиря-фортеці, а на невеликому підвищенні стояв патріарх зі своєю свитою з паладинів-лордів та архієпископа.
— Станьте в шеренгу.
Група стала в шеренгу, після чого Ярик швидко підбіг до трибун і став на місце відсутнього лорда-паладина. Ще кілька хвилин вони чекали, поки решта прибулих стане на свої місця, після чого патріарх почав свою промову.
— Вітаю вас, – його голос звучав урочисто та радісно. – Мене звати Родерік Хонхайл і від сьогодні ви розпочнете шлях до становлення паладинами. Я дуже сподіваюся, що через сім років ми з вами знову зустрінемося, але вже для того, щоб остаточно закріпити наш братський зв'язок. – Останні слова він сказав ще урочистіше, ніж, здавалося, можна було.
— А для того, щоб шлях ваш полегшити, — тут заговорив архієпископ, – я хочу благословити вас на успішне навчання, і щоб випробовування, які траплятимуться на вашому шляху до становлення паладинами, не тільки не зламали вас, а й загартували.
Після промов кожен з одинадцяти лордів-пададинів виходив та називав імена тих, кому належало піти до них на навчання.
І дійсно, як і казав Ярик, товаришів розділили: Ліза та Марі пішли під командування лорда-паладина Арії Марвелос в монастир-фортецю Астольфін, що була далеко на півночі, Леон та Ден відправилися на схід до монастиря-фортеці Хай-Ванор під командування Орландо Бізеля, а мене разом з Грегором та Ітаном направили до Монтгарду далеко на заході аж до Старих гір під командування Махаріона Сола.
Після розподілу усі почали розходитися до своїх карет, і для друзів настала пора прощатися.
— Прощавайте, хлопці, я буду дуже за вами сумувати, — схлипувала Ліза.
— Я теж сумуватиму, – Марі сьогодні виглядала сумнішою, ніж зазвичай.
— Не хочу цього визнавати, але мені теж буде вас всіх не вистачати, – Леон тримався гідно як завжди й не показував своїх емоцій.
— Не люблю я цих довгих прощань, я сподіваюся швидше вас всіх побачити, колись, – в голосі Хойта не було впевненості.
— А як я буду сумувати за вами, особливо за Деном, — Грегор підморгнув йому.
— Ха, я теж жалкую, що не скоро ще зможу почастувати вас моїми стравами.
Тут до друзів підійшов Ярик.
— Ну що ж, розпрощалися, а тепер час вам всім розходитися, не засмучуйтесь, не встигнете ви засумувати оди за одним, як зустрінетеся на загальних навчаннях, а тепер Хойте, Грегоре, Ітане, ходімо за мною, – трійця пішла за Яриком. 
Зробивши кілька кроків він розвернувся до решти:
– І так, я теж кажу вам до зустрічі.
Після цього Хойт, Грегор та Ітан пройшли до возів, де вже зібралося кілька десятків дітей, та сіли в один з них, який повіз їх через місто до західного району, до фортеці, що мала стати їм новим домом.
— До речі, ти нам так і не сказав, чому не було вже нашого, лорда-паладина? – запитав Ітан Ярика
— Він разом зі всіма нашими капітанами відправився на якесь секретне завдання, і ніхто нічого більше не знає, однак думаю, він прибуде ще до того, як ми всі приїдемо, – Ярик потягнувся і вмостився зручніше. – А тепер, оскільки ми одна команда, я повинен дізнатися про вас більше.
Разом з Яриком хлопці також дізнавалися більше про тих, з ким їм належало пробути в одній групі ще принаймні сім років:
Ітан, що залишався для своїх супутників загадкою, через свою таємничість, замкнутість в собі, зараз розкривався для них з нового боку: окрім чудовиськ, що були його великою пристрастю, якою він безмірно захоплювався і міг розповідати про них годинами, про те як вони ростуть, чим харчуються, як розмножуються, які їх особливості та слабкості, він захоплювався древньою літературою і навіть вивчив ельфійську, щоб перекладати їхні твори. Хоча Ітан ще багато чого про себе не розповів, та побачивши його палкий, захоплений погляд, Хойт з Грегором подивилися на нього зовсім іншими очима.
З моменту першої зустрічі з Грегором про нього точно можна було сказати одне: він той ще балакун. Він міг довго розповідати про полювання та рибальство, про різноманітні страви та наїдки (які він, незважаючи на свою худобу, дуже любив), а також про ковальське ремесло, інструменти та цікаві замовлення його батька, чим він дуже захоплювався. У вільний же час він разом з Хойтом практикувався у володінні мечем, і за час подорожі уже не був повним дилетантом.
Після цього новоспечені товариші ще кілька годин розмовляли, аж доки сутінки не почали розповсюджуватися околицями, і обоз зупинився біля придорожнього трактиру на ночівлю.
* * *
1437 рік, 27 день весняного сезону, ніч.
Все місто спало, і, незважаючи на сонячний перед цим день, ніч була безмісячна, навіть зорі не виглядали поміж хмар. Тишу сонного міста порушував тільки звук кроків маленького горбатого чоловіка в чорній обірваній рясі та з каптуром на голові.
— Лиш би він мене не наздогнав, – чоловік виглядав стурбованим, навіть наляканим.
Він біг темними вулицями міста, в якому зазвичай в цей час світять факели та ліхтарі, а таверни, які мали б бути наповнені людьми, також стояли темні й пусті, що лякало чоловіка ще сильніше. Він звернув у один з провулків і раптово вдарився об стіну.
— Привіт, друже, – пролунав злостивий голос.
Чоловік лежав горілиць, перед ним височіла постать, яку наче огортала темрява.
— Т-т-ти? З містом, це твоя робота?
— Т-а-а-а-к, – постать виглядала задоволеною і видавала з себе щось на кшталт посмішки, та через темряву розгледіти що-небудь ще не виходило.
— Що тобі потрібно? Я-я ж звичайний злодюжка, в мене нічого цінного зараз немає, – ледь видавлював із себе слова злодій.
— Роголе, припиняй грати цей фарс. Те, що мені потрібно, - це не те, що я можу просто забрати в тебе, інакше я б не переслідував ТЕБЕ.
— Навіщо, що я таке зробив?
— Це ж ти недавно проникнув до церковного сховища?
— Та я всього...
— Досить, – постать перебила злодюжку. – Я й так це добре знаю, інакше мене тут не було б.
— Що? Що саме ви хочете знати? Я вам все розповім.
— О, це дуже люб'язно з твого боку, однак це все займе забагато мого дорогоцінного часу, тому я зроблю по-моєму.
Сказавши це, постать поклала руку на голову злодюжці, й той почав битися в конвульсіях. Після того, як Рогол завмер, постать піднялася і відступила в пітьму, з якої з'явилася кілька хвилин тому, і одразу по всьому району засяяли вогні, немов прокинувшись від сну.