Ріка з мертвих

Обозу залишалося їхати трішки більше двох тижнів, але Хойту не судилося засумувати в дорозі хоча б через те, що майбутніх учнів уже почали розподіляти по групах, у яких вони мали їхати до самої столиці, і навіть далі. В Хойтовій групі, окрім нього з Грегором, було ще п'ятеро дітей, що теж мали стати паладинами: Ліза – весела дівчина з Грону, гарної зовнішності з каштановим волоссям і карими очима, Ден – трішки огрядний та балакучий хлопець з Рокстеда, з обличчям у веснянках, русявим волоссям та карими очима, Ітан – худорлявий біловолосий хлопець з блакитними очима, на котрого час від часу дуже дивно поглядали академісти, чернз що він трохи відлюдькуватий, але цікавий в розмові, особливо коли мова заходила про чудовиськ, про яких він знав дуже багато. Марі, дивна сирота, котра залишилася без батьків через інцидент у її містечкі, з волоссям кольору воронячого крила і сірими очима, з пронизливим поглядом, через який здавалося, що вона дивиться прямо в душу, та Леон, доволі натренований чорнявий та кучерявий хлопчина з янтарними очима, а також задиркуватий і надто самовпевнений, син заможного купця, який вважав себе кращим за решту, тому він, будучи в нашій компанії, постійно вихвалявся перед нами. Єдиний з нашої групи, хто вмів битися на мечах, був Леон, тому Хойт частенько влаштовував з ним спаринги, під час яких Леон уже не був таким самовпевненим, тому що Хойт був кращим за нього фехтувальником..
Також не можна забувати про Адама – молодого академіста, якого приставили наглядати за Хойтовою групою. Високий та худорлявий чоловік 26 років, з гарним почуттям гумору і хорошою вдачею, що швидко зробило усіх у його групі приязними до нього. Єдиний, хто не розділяв загальної настрю, був Леон, але враховуючи його характер, це й не дивно. На групи усіх поділили після того, як діти визначилися з тим, ким хочуть стати, щоб витратити менше часу на підготовку до вступу, тому що цього року церемонії вступу відбудуться раніше, ніж було заплановано. Хоча нікому так і не пояснили чому, але Ален, головний академіст каравану, лаявся дуже довго, що свідчило про те, що причина перенесення церемоній вельми серйозна.
І ось, десятого дня подорожі, Адам зібрав дітей разом навколо вогнища, щоб повідомити новину:
— Так, діти, – вже звично гукнув усіх Адам. – В мене є важлива новина. Завтра ми проїжджатимемо повз орду нежиті, яка направляється в ліс нетопирів, тому я попрошу вас бути максимально обережними і уважними.
— І що, ніхто їм не завадить? – стурбовано запитав Ден.
— Ні, тому що ліс Нетопирів – це якщо ви не знаєте, місце скупчення нежиті, така собі в'язниця, і для того, щоб з нежиттю не було жодних проблем, було прийняте рішення пропустити її, тим більше, що вони нікого не чіпають, однак все одно прошу вас бути обережними, якщо один з мерців помітить вас – він може напасти. Головне, якщо помітите такого, швидко скажіть про нього нам, а ми вже розберемося, – він вказав головою на охоронців, що супроводжували обоз.
— Хоча я думаю, що з вами нічого немає статися, тим більше, що з вами два таких пів...кхе-кхе, майстра меча, – Адам з усмішкою глянув на Хойта з Леоном, після чого вони почали, як і завжди, спопеляти один одного поглядами.
— Що ж, діти, давайте вечеряйте і спати, на нас чекає ще довга дорога.
Ідучи назад до шатра академістів, він обернувся до Хойта і тихо сказав:
— Хойте, придивись за ними раптом що.
— Добре, Адаме.
Він злегка посміхнувся і пішов далі, а Хойт повернувся до вогнища, на якому Ден доварював кашу.
— Як думаєте, ми побачимо нежить? – з ентузіазмом запитав Хойт.
— Спаситель збав, Хойте, – з острахом в голосі сказав Грегор. – Нам ще тільки цього не вистачало.
— Х-м-м-м, взагалі-то так...
— Що!? – уже здивовано викрикнув Грегор.
— Нічого, Грегоре, їж кашу, – Хойт вирішив не жахати друга далі.
— А ось я не боюся нежиті, – озвалася Ліза.
— І я, – додав Леон.
— А ти, Марі? – поцікавився Ден.
— І так, і ні, – як завжди холодно відповіла дівчина.
— Тобто?
— Я не стільки боюся нежиті, стільки її недолюблюю.
— Недолюблюєш? – Зацікавлено запитав Хойт, та відповіді на своє запитання не почув? – Що ж, напевно, це не моє діло.
— Хто б казав, Хойте... – хмикнув Грегор, помішуючи кашу, щоб швидше холонула.
— Ех, твоя правда Грегоре, – відповів хлопець, згадуючи невеличку пригоду в магазині малецифістики.
Решту вечора дітлахи провели, розмовляючи про нежить і розповідали різні історії та легенди пов'язані з нею, після чого повернулися до шатра і лягли спати, адже на них чекав важкий день.
* * *
Наступного дня караван рухався як звичайно десь до полудня, а тоді розвідники, яких відправили уперед, помітили орду нежиті, що розтягнулася на багато миль.
Трохи пізніше Адам зібрав групу разом на обід і повідомив новину:
— Діти, наші розвідники помітили орду нежиті, про яку я вам розповідав вчора.
— Що, так скоро? – запитала стурбовано Ліза.
— Так, тому я прошу вас не виходити за межі табору. Це може бути небезпечно, – Адам виглядав серйозним як ніколи.
— І ще, мене не буде поруч з вами, тому що я потрібен в голові каравану, замість мене за вами пригляне Джерем.
До речі, про Джерема. Це був огрядний академіст, який інколи допомагав куховарити й розбирався в цьому ой як непогано. Дехто навіть жартував, що він готує краще, ніж чаклує.
— Привіт, дітлахи, – Джером підійшов до нашої групи.
— Ви разом з іншими групами будете зі мною, і не думайте вкоїти чогось дурного, інакше пожалкуєте, – Джером потряс в повітрі кулаком для більшої загрозливості, що, власне, не дуже йому допомогло.
— Ну все, діти, я пішов, – мовив Адам.
— Удачі, Адаме.
Він посміхнувся і мигнув мені.
— Так, шмаркачі, ходімо за мною! – Джером махнув нам рукою.
Хойтова група пройшла за ним у центр їхньої частини табору, де вже було близько півсотні дітей.
— Ідеально... – сказав собі під ніс Хойт.
— П-с-с, Хойте, я все чув. Ти що, щось задумав? – підозріло зіщулився Грегор.
— Тобі здалося, – Хойт намагався зробити якнайневинніший вигляд, та виходило не дуже.
— Ага, здалося... Ну дивися, Хойте, знову ти мене у свою авантюру не втягнеш!
— Ну чого ти, Грегоре, все ще ображаєшся за той випадок з куріпкою?
— Не просто куріпкою, а куріпкою Джерема. В мене досі вуха болять.
— Ну хто ж знав, що він наклав на неї закляття відстеження. Вона виглядала такою доступною і...смачнооою, – мрійливо протягнув Хойт. – Ще й цей старигань наклав закляття відстеження на їжу! Чим він взагалі думав?!
— Ну-ну, та якби не Адам, то нам би так легко це не обійшлося, а ось Джером після такого, напевно, аж до скону накладатиме ці закляття на куріпок й іншу їжу.
— Можливо, але все ж таки Адам заступився за нас тоді лише тому, що розділили її зі всіма, так що за те, що ми так легко віддулися, можеш подякувати мені.
— Дуууже тобі дякую, Хойте, – єхидно промовив Грегор, – за те, що отримав не такої прочуханки, як міг.
— Так, дітлахи, – голос Джерома звучав ніби у вусі кожного із півсотні на подвір’ї за допомогою магії.
— Ви повинні сидіти тут і нікуди не рипатись доти, доки не повернуться ваші наглядачі.
— А куди вони пішли? – викрикнув хтось із натовпу.
— Вони пішли готувати закляття, щоб відвести орду якомога далі від нас. Невже вам нічого не казали?
— Але хіба ми не в безпеці!? Нам казали, що нежить йде в ліс нетопирів.
— Саме так, однак, таке велике скупчення живих може привернути їхню увагу, так що потрібно їх відвести від табору, аби вони не помітили нас.
Джерома продовжили обсипати питаннями, але Хойта це вже не цікавило, він був захоплений іншою ідеєю.
— Грегоре, нумо відійдімо.
— Ну ходімо.
Вони зайшли за шатер так, щоб їх не було видно.
— Мені потрібно, щоб ти пішов зі мною в одне місце.
— І куди ж? – підозріло запитав Грегор, немов почав здогадуватися, що друг задумав.
— Ти краще став менше питань і просто йди за мною.
— Хойте... – Тон Грегора не обіцяв чогось хорошого.
— Так? – приречено запитав Хойт.
— Ти мене за ідіота маєш! Я прекрасно знаю, куди ти йдеш, і кажу тобі категоричне «ні», – Грегор поставив руки в боки й пронизував Хойта поглядом.
— Але чому? Це ж такий досвід для майбутніх паладинів – побачити справжню нежить, – захоплено відповів Хойт.
— Хойте, я розумію тебе, але схаменись, в нас навіть зброї немає про всяк випадок.
— Є, – хлопець дістав з-за спини тренувальний меч, що до цього ховав десь під сорочкою.
— О, чудово, але навіть якщо так, то зброї немає в мене, – Хойт мовчки дістав другий меч.
— Ти знущаєшся...
— Ні, я потурбувався про безпеку друга.
Грегор спопелив Хойта поглядом.
— Ти ж все одно підеш, – Грегор чи то запитав, чи то ствердив, вже знаючи відповідь, та все ж таки надіючись на протилежну.
— Так.
— Ну що ж, я не можу кинути тебе самого, пішли.
Хойт з Грегором почали тихо пробиратися крізь табір в напрямку лісу, туди, звідки, на думку Хойта, мали йти мертві. На той час їх частина табору була майже порожньою через те, що більшість академістів і охоронців направилися в голову колони, так що труднощів в тому, щоб непомітно покинути табір, у них не виникало.
Вийшовши з табору, певний час вони йшли через ліс майже не ховаючись, але чим далі вони заходили в ліс, тим напруженішою ставала атмосфера навкруги, й згодом вони почали пробиратися крізь ліс майже навприсядки.
Здавалося, наче вся природа відчувала, що в її володіннях зараз крокує смерть, і їй це явно не подобалося. Тварини, птахи, різні повзучі гади, навіть комахи тікали в бік табору, наче від лісової пожежі, однак те, від чого тікали звірі, було ще небезпечніше.
— Хойте, це дуже, дуже погана ідея. Нумо повернімось, поки є можливість, – боязко і шепотом сказав Грегор.
— Ні, відступати вже ніколи, та й хіба можуть майбутні паладини боятися нежиті? – Хойт підштрикнув друга, та це не сильно на нього подіяло.
— Отож бо й воно, майбутні, і я хочу, щоб ми ними таки стали.
— Не бійся, просто довірся мені, – Хойт видавив з себе посмішку, хоча самому теж було страшно. Але бажання побачити те, за чим вони пішли (чи, може, проста нерозсудливість) штовхали його вперед.
— Ти помітив? Навколо немає тварин.
Ліс навколо них дійсно неначе вимер. Не бажаючи раптово наткнутися на нежить, чи просто зі страху, хлопчаки йшли крізь ліс максимально обережно, прислухаючись до кожного звуку, як раптом почули шарудіння попереду. У напрямку звуку був невеликий пагорб, і Хойт швидко повів Грегора під цей пагорб, якраз під корінь старого дерева, за яким було зручно ховатися.
— Що таке, ти щось помітив? – стривожився Грегор.
— П-с-с-с-с!
Хойт заткнув йому рота, а сам тим часом виглянув з-за пагорба і побачив його – справжнього зомбі. Вже майже зогнилий, той був більше схожий на скелет, обтягнутий залишками плоті та обривками одягу. Він повільно ковиляв до пагорба, за яким ховалися хлопчаки, так що вони ще поки могли тихо втекти. Взагалі-то вони змогли б втекти в будь-якому випадку, адже зомбі хоч і бігають, але досить повільно. Але Хойту в голову запала просто божевільна ідея.
— Грегоре, – прошепотів він, – відійди на кілька кроків.
— Навіщо?
— Довірся мені, просто відійди.
— Д-д-добре...
Грегор, пригинаючись, відійшов на кілька кроків назад, так що він все ще не бачив мертвяка.
— А тепер, за моїм сигналом, ти встанеш і будеш стояти, не дивлячись ні на що.
— Хойте, що ти задумав? – в голосі Грегора звучав страх.
— Довірся мені, – Хойт став трохи вбік і піднявся по корінню старого дуба, що був для них сховком. – Зараз!
Грегор піднявся і нарешті помітив зомбі, а в той час Хойт почав здійснювати свій план. Зомбі помітив Грегора і почав бігти в його бік, але видно, що Грегору і не треба було казати, щоб він не рухався, він упав в ступор від страху, а його наповненні жахом очі втупилися в зомбі.
Зомбі вже майже добіг до Грегора, і лише тоді він видавив з себе крик.
— Хоооойт!!!
* * *
І.... череп мертвяка розлетівся на шматки.
— Встиг!
Викрикнув Хойт, після чого друзі стояли десь хвилину, зціпенівши, й дивилися на зомбі, який не рухався і тепер лежав на землі купкою кісток і плоті.
— Х-х-х-хойте! Що це в біса було?! – обличчя, поблідле від страху, вже швидко ставало червоним. Грегор був дуже злим. – Що це було, я тебе питаю?! Куди ти зник?! Навіщо ти сказав мені встати?! ЩО? ЦЕ? БУЛО?!
— Я вирішив, що зможу вирубити цього мертвяка, тому й попросив тебе встати, а сам тим часом побіг на гору, щоб ударити його по макітрі.
— Хойте! – очі Грегора палали люттю. – Навіщо ти це зробив?!
— Мені здалося, що це буде круто, – найгіршою рисою Хойта була саме його нерозсудливість, яка часто створювала проблеми його оточенню, в цей раз сталося те саме.
— Якщо ти хоч раз утнеш щось подібне, я прикінчу тебе, чуєш, чесне слово, ти про це пожалкуєш.
— Добре-добре, Грегоре, обіцяю, що більше такого не утну, – намагаючись заспокоїти друга відповів Хойт. – Але ж все обійшлося, все добре, ти живий і цілий, а зомбі лежить на землі.
— Хойте! – здавалося що руде Грегорове волосся спалахне наче полум'я.
— Ну все-все, не галасуй, а то ще мертвяків набіжить, і я не впевнений, що зможу їх усіх так само вирубити.
— Та йди ти в безодню, – все ще зло, але набагато тихіше відрізав Грегор.
Раптом вони почули шелест в кущах неподалік.
— Хойте, що це?! – через страх перспективи знову зустрітися із зомбі весь Грегорів запал кудись зник.
— Я не знаю і не хочу знати, що це, так що нумо забираймося звідси.
Вони мчали через ліс, наче навіжені, й тільки перед самим табором зупинилися, аби відпочити, поки їх ніхто не бачить.
— Як ти думаєш, воно піде за нами?
— Навряд чи, ми так бігли, що зомбі, напевно, одразу ж і відстав.
— От і добре, не вистачало, щоб ми із собою мертвяка привели.
Відпочивши, хлопці пробралися в табір так само, як і пішли, і в першу чергу знайшли Дена.
— Де ви були?
— Гуляли.
Хойт з Грегором обмінялися поглядами.
— Ти краще скажи, Джером не помітив, що нас немає?
— Ні, вам пощастило, що я вас відмазав.
— Дякую тобі, Дене, - сказав, видихаючи, Хойт.
— А все ж таки, куди ви ходили?
— О-о-о-о, це я тобі розповім пізніше, ти краще скажи, де наші.
— Вони всі сидять в он тому шатрі, й там зараз таке видовище: Ітан грає в шахи з Леоном.
— І що тут такого?
— Ітан виграв вже чотири рази, а Леон ще жодного
— О-о-о-о, таку подію не можна пропустити, – Грегор потер руки, очікуючи побачити, як Леону втруть носа.
Вони вже втрьох зайшли до шатра, де на них чекала цікава і мила оку картина: Ітан зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя сидить навпроти своєї повної протилежності – Леона, що просто палав від люті.
— Який рахунок?
— Чотири – нуль.
— І що, він все ще не луснув від злості? Дивно.
— Сам дивуюсь.
Навколо них зібралося з два десятки дітей, які спостерігали за грою. Усім було цікаво подивитися, як Ітан вщент розгромить Леона.
— Прокляття, як це в тебе виходить! – Леон нарешті вийшов з себе. – П'ять разів підряд, це просто якийсь абсурд, щоб мене обіграв якийсь селюк.
— Прошу, я не селюк, а син міського писаря.
— А хоч писаря, хоч знахаря та навіть чорта, але як це в тебе так виходить?!
На превеликий для себе жаль, Леон, сідаючи грати в шахи з Ітаном, ще не знав про найголовнішу особливість суперника – його блискучий розум. Ітан був з тих людей, яких називають геніями, тому він був розумнішим від усіх присутніх у таборі. Майже все, що стосувалося інтелектуальної праці, не було для нього непосильним, а якби його тіло було б хоч на половину таким же сильним, як і розум, він міг би стати дуже небезпечним супротивником, особливо враховуючи те, що навіть зараз за допомогою своєї голови та тактики він може битися на вельми гідному рівні, як для новачка.
— Може, ще одну партію?
— Н-і-і-і-і, досить з мене на сьогодні! – Леон вилетів з шатра весь червоний від люті, його гордості завдали сильного удару.
— Ух, ще б трішки – й ми би згоріли заживо, – зауважив Хойт, після чого весь шатер заповнився реготом.
— Так, ану припиніть реготати, – втрутилася Ліза. – Йому теж може бути неприємно.
— Він це заслужив.
— А ти, Хойте, міг би бути розсудливішим і не підіймати кпини з Леона! Врешті-решт, тебе залишили за старшого.
— Лізо, повір мені, рано чи пізно щось подібне мало статися, і краще, щоб це були ми зараз, ніж наші майбутні брати та сестри, та й взагалі ми посміємося трішки та припинимо, а ось в майбутньому могла статися ситуація, яку йому дооовго би згадували, так що хай буде готовий, а якщо він не засвоїть уроку, то так йому і треба.
— Можливо, ти й правий... – дівчина зніяковіла і поспішила вийти з шатра, і її прикладу послідувала дітвора, яка, розуміючи, що далі нічого цікавого не буде, розійшлася хто куди.
Хойт з Грегором теж не знаючи, що робити, вирішили трохи потренуватися.
— Як ти думаєш, з Адамом все добре? – Хойт насідав на Грегора, забуваючи, що той йому не супротивник.
— Н-у-у-у-у, моя чуйка підказує, що все буде добре, – Грегор зробив один з фінтів, яких Хойт його недавно вчив, та вийшло в нього не дуже.
— Непогано, тобі тільки не вистачає швидкості, – підбадьорив друга Хойт, після чого вдарив знизу догори, й Грегор ледь втримався, щоб не впасти. – Сподіваюсь, що твоя чуйка не підведе.
— Ха, моя чуйка ніколи не підводить, і сьогодні, до речі, теж була вірна мені.
— Ну годі тобі, все ж обійшлося.
— Еге ж, обійшлося, мене ледве не вбив зомбі.
— Але ж не вбив, і взагалі, закрили тему, краще не говорити про такі речі тут.
— Гаразд, але я тобі це ще згадаю.
Друзі тренувалися ще близько години, після чого повернулися до інших, і до самого вечора розважали себе як могли. Хоча розвагами вони здебільшого відволікали себе від того, що попри їх табір проходить орда нежиті, тому в цей день не було чутно дитячого гомону, який зазвичай лунав у таборі. Всю територію охопила майже повна тиша. А під час вечері повернулися академісти.
— Доброго вечора, діти.
— Адаме! – в один голос викрикнули діти.
— Як все минуло?
— Добре, ми сплели заклинання так, щоб орда пройшла і не помітила нас.
— Чудово, значить ми тепер в безпеці, – Ліза, як і решта, почувши це від Адама, заспокоїлася, і усю напругу, що накопичилася за день, як рукою змело.
— Повністю...– стомлено промовив академіст, ледь не падаючи на лежак біля вогнища.
— Розкажи, як все було! Ти бачив зомбі? А серед них були незвичайні, і....– Хойт з Ітаном вже хотіли було завалити Адама питаннями, та їм завадили.
— Так, годі його розпитувати. Адам стомився й хоче їсти. Давайте його спочатку нагодуємо, а тоді будемо розпитувати, – Ліза, немов турботлива хазяйка, прийнялася виконувати сказане і набрала в глиняну миску кашу, завбачливо зварену перед вечором, так що тепер вона була якраз тепла. Наївшись, Адам таки відповів на запитання.
— Так, по-перше, нежить близько до табору не підходила, і я нічого не бачив, а по-друге, ми швидко активували закляття схову, тому вона нас не помічала. Після цього ми почали плести заклинання для того, щоб нежить не тільки не бачила нас, а й обходила десятою дорогою, і на кінець ми зробили, так щоб заклинання не потрібно було постійно підтримувати. А вже після того ми зібралися на нараду і після неї розійшлися по групах.
— І що, ви робили це весь день?
— Так, ми ж не справжні маги, а лише академісти, тому це пішло багато часу, хоча думаю, що адепт святої магії поставив би такий бар'єр менш ніж за годину.
Діти хотіли було продовжити розпитувати Адама, однак він зупинив їх.
— На всі завдання я відповім завтра, а зараз давайте, розходьтеся спати, а то в мене був важкий день, і я не маю сил з вами панькатися, Хойте, прослідкуй.
— Добре.
Як і сказав Адам, його підопічні розійшлися і лягли спати у своїх шатрах.
— П-с-с-с, Хойте? – Ден таки наважився розпитатися про причину відсутності Хойта з Грегором у день.
— Що?
— Так куди ви ходили?
— В ліс...
— Що?! – викрикнув Ден, зрозумівши, що утнули товариші.
— Тихіше ти, не вистачало тільки, щоб про це весь табір знав.
— Ой, вибач, ... А ви там щось бачили?
— Не просто бачили.
— Тобто? – очі хлопця стали нагадувати два блюдця.
— Ми зустріли одного з мертвяків, і я вирубив його.
— Як?! – уже не стільки з острахом стільки з захопленням запитав Ден.
— Ударив його ззаду по макітрі.
Тут в розмову втрутився Грегор.
— Коли той через цього йолопа біг на мене, – Грегор, що за решту дня вже наче перестав злитися, почувши вихваляння друга, знову був роздратований.
— О-о-о-о, а то я думаю чого це в тебе з'явилися сиві волосини.
— Що, де? – Він схопився за голову наче мав навпомацки зрозуміти: є таки в нього сиві волосини чи ні.
— Грегоре.
— Так?
— Я жартую, – Хойт з Деном залилися реготом, тримаючись за животи, за що справедливо отримали солом'яною подушкою по обличчю.
— Та ну вас з вашими жартами, – Грегор був ображений ще сильніше, ніж раніше.
— А що було після того? – віддихуючись запитав Ден.
— Ми почули шурхіт в кущах і втекли звідти, ось і все.
— Е-е-е-е-х, оце я розумію, пригоди, не те що в нас в таборі, поки вас не було, ми сиділи, як ті квочки, разом зі старим півнем.
— Та йдіть ви з вашими пригодами, – Грегор пішов від них і ліг в спальний мішок. – Я б на вашому місці лягав би вже спати. Я чув, що далі ми будемо їхати майже без зупинок, щоб встигнути, так що це може бути остання спокійна ніч на кілька днів, а то й більше.
— Давай но, Хойте, не будемо випробовувати долю, – Ден чи то вірячи словам Грегора, чи то просто від бажання спати, і собі ліг у спальний мішок.
— Ну і гаразд, на добраніч, – Хойт хоч і не хотів спати, та робити самому зараз нічого, теж ліг спати.
А Грегор, до речі, мав рацію, і через півтора тижні обоз академістів приїхав до столиці.