Пролог

...На вулиці лютували бої, і по всьому місті було чути лязкіт зброї, крики та вибухи заклинань, та в храмі було тихо. Храм тьмяно освітлювався свічками, і через те усі присутні здавалися статуями, що напружено слідкували за молодим паладином, який стояв, похиливши голову, посередині храму. З одного боку храму стояли ті, хто стали його братами, такі ж як і він паладини, з іншого ж – ті, до кого раніше, ще до служби в ордені, тягнулося його повне бажання, для інших людей дивної, справедливості серце – слуги темряви: чорнокнижник, некромант, кілька відьом та демонологи. Закінчивши свої бравади, вони дивилися на нього і очікували, що скаже їм молодий паладин, на чий бік перейде: до світла чи темряви. В його серці відбувалася боротьба, він був збентежений, та не знав, що йому робити. Раптом вираз обличчя паладина змінився, і хвилину напруженого мовчання порушив сміх.
— Ха-ха... Ха-ха-ха... Ха-ха-ха-ха!
Божевільний сміх, який лунав від молодого паладина, збентежив усіх. Ніхто, навіть його найближчі соратники, такого не очікували.
— Як же це все дістало! – він підвівся на одне коліно.— Це все приводить мене до сказу...– паладин встав, але все ще не підняв голови. — Я ненавиджу порушувати клятви! – він кинув шалений погляд на інших паладинів. — І ненавиджу, коли мене примушують їх порушувати! – тепер його погляд був напрямлений на темних. — Тому мені доведеться... – паладин взяв увіткнутий у землю меч, і той, замість наповнитися білою, злегка блакитною енергією паладинів або криваво-червоною – темних, наповнився силою, схожою на полум'я в серці пожежі, такою ж смертельною і могутньою. — ЗНИЩИТИ ВАС УСІХ!!! – Він підняв меч і ударив в землю перед собою з такою силою, що кам'яні плити та лави навколо нього, розлетілися на друзки та відкинули усіх, хто стояв занадто близько.
Патріарх перший зрозумів у якій вони небезпеці.
— Брати, ми повинні якомога швидше зупинити його! – Лорд-демонолог подивився на паладина і теж зрозумівши, що щось не так, сказав: — На жаль, Родеріку, – лорд-демонолог підмигнув, – я повинен з тобою погодитися.
Демонолог і патріарх рвонули з двох боків одночасно, готові завдавати удар...і...не встигли. Паладин підняв меч вгору, з вістря здійнялося полум'я, яке охопило його повністю, і патріарху з лордом- демонологом довелося відступити на кілька кроків, щоб їх не зачепило.
— Дідько! – тільки й встиг викрикнути лорд-демонолог Девліан – Родеріку, що це таке?! В житті не повірю, що ти таке дозволив.
—Я і не дозволяв! Гадки не маю, що з ним таке! – Патріарх був здивований не менше демонолога.
Полум'я спало – і вони побачили його: не благородного паладина в біло-золотих латах, а воїна, радше схожого на поріддя темної магії, з палаючими люттю очима. Лати стали чорними, як згарище, а золоті візерунки нагадували полум'я, що охоплювало його ще мить тому.
Хрест на його грудях змінився на огорнутий вогнем меч, латна ж рукавиця тепер нагадувала не людську руку, а кігтисту лапу якогось чудовиська.
— Ха-ха-ха-ха-ха! Ну що, повеселимося?! – Голос паладина був зовсім не такий, як ще хвилину тому, грубіший і різкіший, він немов і не належав йому
— Хойте, що з тобою?! – нажахано викрикнув Грегор, не впізнаючи друга. – Друже, схаменись!
— О-о-о-о нііі, я не хочу заспокоюватись, мені набридло брехати самому собі! Тепер я покінчу з цим і дам собі волю! Я більше не буду стримувати себе і покажу усе, на що здатен!
— Хойте, припини це божевілля! Ти не зможеш битися зі всіма!
— Що-о-о ж, зараз ми це і дізнаємося!
Навколо його рукавиці з'явилося з десяток вогненних стріл, а його меч ще лютіше спалахнув полум'ям. Хойт метнув стріли в паладинів, вклавши в них стільки сили, що разом з кількома паладинами вони знесли частину храму, а випад мечем потягнув за собою шлейф вогню і миттєво спопелив декількох не достатньо швидких демонологів.
— Ах ти ж виродок! – люто викрикнув Девліан. – Здохни!
Випад мечем і ще один – і Девліан з Хойтом зійшлися в смертельному танці з такою люттю, що іскри сипалися в усі боки. Тут у битву втрутився Родерік, удар його молоту Хойт зупинив рукою, і у відповідь послав з десяток стріл услід, однак магічний щит захистив патріарха, і жодна з них не завдала шкоди.
— Ну, Хойте, тримайся!
Молот наповнився енергією, і цей удар Хойт зупинити вже не встиг. Удар – і Хойт летить крізь зал та, пробиваючи собою стіну, зникає за межами храму.
— Відступайте! – наказав Девліан своїм супутникам.
— Зупиніть їх! Не дайте їм утекти! – Родерік вказав на темних.
— Ти що, знущаєшся?
— Так а ти що думав, я вас так відпущу? – Не без усмішки відповів патріарх.
— Ех, ну що ж, з цим ми розберемося пізніше, ходімо його втихомирювати? – Девліан вказав на дірку в стіні уже без усмішки.
— Я теж хочу відкласти наші чвари на потім, спочатку втовчу декому розуму, а тоді подивимося, – патріарх міцніше узявся за молот і рішуче попрямував до дірки в стіні.
* * *
— Ану швидше, виродки, - крикнув чорнокнижник, поглянувши назад, але зловивши на собі злі погляди відьом, додав: — І дами...
Вони тікали вузькими вуличками Осельда, міста, на вулицях якого зараз розгорілася битва між паладинами та темними магами.
Їх було двадцятеро: Рагнар, три сестри-відьми, некромант і демонологи, а за ними, як казало йому магічне сприйняття, гналося близько сорока паладинів, і він прекрасно розумів, що шансів у них в прямій сутичці мало, а ось використовувати усі свої сили ще було занадто небезпечно для нього зараз, він не міг допустити, щоб його вороги дізналися про те, що він зараз в Осельді. Тому він вирішив поки що тікати, опираючись на те, що знав про відьом, демонологів та незнанні сил некроманта.
— Рагнаре, це ти кого виродком назвав? Що, поставили за старшого, і одразу носа задер?! – зло затряс посохом некромант.
— Добре-добре, і ти, Бельте, тільки не скигли.
Він зараз категорично не хотів сваритися з некромантом через хвіст, який на них повис. Та й було щось в ньому дивне, взяти хоча б посох: звичайний посох, з чорного металу, зроблений схожим на людські кістки, звичайний некромантський пафос, не інакше, а ось сфера, що була затиснута між чотирма воронячими пазурами, була зовсім незвична, як підказувало магічне чуття: наче зроблена з місячного сяйва. А сила, яка від нього йшла, була незвичною для таких артефактів, і якби він менше знався на мистецтві магії, то не помітив би її.
— Бельте, в мене є до тебе запитання.
— Секундочку...
Вони вибігли на чергове перехрестя, де їх зустріло з десяток паладинів, але перш ніж вони встигли щось зробити, Бельт замахнувся своїм посохом, сфера на якому витягнулась так, що посох став схожий на косу і розрубав їх усіх магічним ударом
— Ти щось хотів? – награно-невинно запитав некромант, явно задоволений роботою.
— Вже нічого... – чорнокнижник був здивований тим, як легко некромант убиває паладинів, чи можливо вони усі так можуть ставитися до цього? Хай там як, а Рагнар би так само не зміг.
Вони тікали так ще кілька хвилин, доки паладини не почали їх наздоганяти й стріляти магічними стрілами та зарядами, які вибухали все ближче і ближче.
— Хільдо, Вільдо, Кільдо, зробіть щось, щоб вони відчепилися!
— Так, Рагнарику! – прощебетали відьми-трійняшки в унісон.
Навколо їхніх рук з'явився зелений димок, який вони на ходу об'єднали в магічний символ, після активації якого увесь бур'ян, який був позаду, почав рости та обростати колючками так, що скоро перетворився на суцільну стіну.
— Це повинно затримати їх, Рагнарику! – знову в унісон сказали відьми.
— Сподіваюсь, тому що нам потрібно від них відірватися.
* * *
Родерік з Девліаном підійшли до стіни, де виднівся отвір, і раптом – ВИБУХ!!!
Двох старих ворогів відкинуло на десяток метрів, після чого з отвору вийшов Хойт.
— Думали так просто позбутися мене?! А дзуськи! – Хойт неначе і не помітив удару, що відправив його в політ через пів залу, і все ж з таким самим презирством як і до цього дивився на двох старих ворогів.
— Ах ти малий нахабний виродок! – крикнув Девліан і запустив кілька демонічних снарядів, що понеслися до Хойта з роззявленими, як у демонів, пащами. Родерік же запустив заряд світла, і хоча Хойту це майже не завдало шкоди, але храм не витримав сили магічного вибуху і завалився повністю.
— Дідько...– тільки й вимовив, зрозумівши, що накоїв, патріарх.
— Родеріку, а ти, виявляється, ще досі лаєшся, та ще й в храмі! – Девліан залився злорадним сміхом.
— О-о-о-о, вам стариганам ще весело! – зло вигукнув Хойт. — Що ж, подивимося, як ви посмієтеся від цього!
Хойт метнув в них вогняну сферу, від якої вони хоч і ухилилися, однак вибух від неї трохи їх зачепив.
— Ну, чого ви, чому не смієтеся?
— Хойте, даю тобі останній шанс, схаменись, інакше мені доведеться битися з тобою в повну силу, – патріарх подивитися уже колишньому паладину в очі з надією побачити в них світло розуму, та його чекало лише полум'я люті.
— Ну і нехай, давно хотів помірятися з тобою силами, стариганю!
Сказавши це, Хойт направив на патріарха вістря, з якого зірвалося полум'я, патріарх більше не збирався його жаліти й магічним ударом розвіяв полум'я, в той час як Девліан встромив у підлогу меча, і з під Хойта виринули шипи, він же відстрибнув, після чого рвонув у сторону Девліана, і битва розгорілася з новою силою. Темно-кривава демонічна енергія, світла сила паладинів і люте полум'я Хойта зійшлися в битві на вулицях Осельда: руйнувалися будівлі, падали башти, помирали, опинившись на їх шляху, воїни світла та темряви, а Хойт не тільки не слабшав, а і навпаки: чим лютіша була битва, тим сильніший він ставав.
— Девліане! – Родерік не встиг договорити через черговий удар Хойта.
— Та бачу я, бачу, цей малий покидьок тільки сильнішає.
— Зараз нам його не перемогти, потрібно відступити!
— Я з тобою згоден, а то він нам тут цілу війну влаштує самотужки.
— Стій, що ти сказав? – в очах патріарха спалахнув жах. – Так ось у чому річ!
Але патріарх не встиг договорити. Хойт підняв меча, навколо якого зібралися потоки енергії, його очі палали вогнем, а вогненні візерунки на латах запалали насправді. Хойт направив вістря меча на патріарха і викрикнув:
— ЗІРКА РУЙНАЦІЇ!!!
Потоки сили зібралися на вістрі меча та втілилися в щось схоже на зірку, із середини якої зірвався вихор вогню і направився до Родеріка...
* * *
— Грегоре, ти впевнений, що було правильним рішенням порушити наказ патріарха і направитись до нього з Хойтом?
— Так, упевнений, ми все одно їх не наздогнали б.
Грегор не став казати Михаїлу, що йому підказувало його передчуття. Передчуття, яке ніколи не помилялось. Грегор занадто добре знав Хойта і розумів, що той нікого жаліти не буде і битиметься до останнього, до того ж, його магічна енергія, яку він відчував завдяки медальйону, була зовсім не такою, як завжди. Увібравши її в себе, Хойт ніби став іншою людиною. Та Грегор повинен урятувати свого друга, незважаючи ні на що. І раптом вони відчули вибух! Його сила була такою, що навіть їх, на чималій відстані, дуже трусонуло.
В серці Грегора зойкнуло, він зрозумів, що сталося щось жахливе, але побачити, що саме, йому не судилося.
В одному з провулків їх зупинив один з капітанів-паладинів.
— Куди це ви?
— Ми біжимо на підмогу патріарху!
— У нас є чіткий наказ відступати, так що ви усі швидше за мною!
— А що з патріархом... І рештою? – Грегор в останню мить вирішив не казати, що там Хойт, та його голос тремтів.
На мить капітан змовк, і Грегор усе зрозумів. Він не встиг. І якщо він вже потрапив на очі до капітана, то краще не рватися туди, де щойно пролунав вибух. Так паладини хоча б не настільки швидко зрозуміють, що Хойт відсутній, тим більше, що там, окрім патріарха і паладинів з Монтгарду, Хойта ніхто не знав, можливо, вдасться виграти трохи часу і поговорити з Хойтом. Про те що говорити Хойту, Грегор в той момент не думав.
— Розповім після того, як повернемося в фортецю, — перервав його роздуми капітан-паладин.
Вони відступали з міста, і тепер Грегор знав точно, що життя ніколи не буде таким, як раніше.
* * *
— Родеріку! – злякано викрикнув лорд-демонолог, на мить забувши, що ще до початку битви був готовий убити свого колишнього товариша.
Демонолог стояв на фасаді зруйнованого будинку, а десь в сорока метрах від нього, посередині кратера, лежав понівечений патріарх, на грудях якого була обвуглена дірка.
— Девліане...
Почувся хриплий голос патріарха,
— Тікай, зараз його не здолати...
Патріарх зайшовся в тяжкому кашлі.
— Тільки, кхе-кхе-кхе, тільки дай моїм братам, кхе-кхе, трішки фори.
— Ех, — демонолог подивився на патріарха трішки з жалем. – Дурень ти, Родеріку, навіть на смертному одрі думаєш про інших. – Демонолог повернув спиною до паладина.
— Але я виконаю твою останню волю.
Сказавши це, демонолог зник в чорному тумані...
* * *
Було близько восьмої години ранку, однак навколо стояла ніч. Дим зі згарищ підіймався високо в небо над тим, що колись було Осельдом, і над руїнами було видно тільки одну чорну постать.
— Ех, не послухав я тебе, батьку, і гірко про це пошкодував.
Постать роззирнулася навколо і, кинувши останній погляд на те, що колись було містом, побрела до залишків воріт.
— Як же я до цього дійшов, пройшовши такий шлях, закінчив ось так, – постать сіла на камінь та тяжко видихнула. – Зараз здається, наче це все було так давно...