Четвертий розділ:

«Великі проблеми призводять до геніальних рішень. Геніальні рішення призводять до катастрофічних проблем.»

© Мрець

Баал

Ми пробиралися крізь густі хащі, не розбираючи дороги, вже майже три години. Я прийняв образ дрібного бісеняти, по типу тих, що працюють посильними у Пеклі. Підтримання цього образу не вимагало надто багато сил, оскільки було невелике за розмірами. А за попередню добу я витратив, як виявилося, майже весь запас сил.

Гілка, відпущена Юджином, ляснула мене по обличчю і злегка погнула п'ятачок. Я почав тихенько бурмотіти безневинні прокльони. За переконаннями мого Великого Господаря, звісно, це сарказм, ми йшли в напрямку міста. Без мапи місцевості! Орієнтуючись на хлопця-підлітка! Який тільки до чотирьох років знаходився за межами храмових стін. Решту ж свого часу йому доводилося не показувати носа з-за території свого нового дому. Фантастично! Я гнівно блиснув голими сідницями.

Тим часом вже почало світати. Ми нарешті вийшли до досить великої дороги, так що два вози цілком могли розминутися, не зачепившись один з одним. Скрижаль «Пророків», так називалася та книга, що я вкрав, Юджин ніс в імпровізованій сумці, зробленій нашвидкуруч із клаптя ряси.

І ось перед нами почали з'являтися перші будинки, утворюючи лінію міста. А позаду й трохи праворуч з-за лінії лісу вився чорний димок. І поки що тільки ми вдвох знали, звідки він походить. Згадавши все, що я знаю про міста, і швидко оцінивши наш стан, я раптом подумав: «Нам терміново потрібно здобути фінансовий добробут».

За довгий час перебування у Пеклі на посаді герцога я звик жити в розкоші, хоча не обійшлося й без важких часів. Судячи з усього, що я встиг дізнатися про хлопчиська, планів і рішень від нього не дочекаєшся. Отже, знову все доводиться брати у свої пазуристі лапи.

— Їсти хочеш? — звернувся я до супутника.

Він з-під лоба зиркнув на мене і кивнув головою. При цьому русе волосся впало йому на обличчя, а з живота долинув рев, не гірше ніж у того мінотавра-охоронця. Зрозуміло, що на душі у нього було неспокійно, адже тільки-но на його очах усе, що було йому дороге, було знищено невідомими. Але нічого, час загоїть рани, треба відвернути його увагу.

— Слухай, та не засмучуйся ти так! Ну, згорів твій дім. Подумаєш. Ти ж читав книги? Найвеличніші й найнезабутніші пригоди починаються з виходу із зони комфорту. Найчастіше це втрата дому та близьких. У тебе ж там було не так багато знайомих?

За час цієї невеликої тиради я захопився і не помітив, як Юджин відстав від мене на кілька кроків. Брови юнака зійшлися на переніссі, а щоки запалали червоним. Зовсім підло, нишком, Юджин тикнув мені знаком віри прямо нижче спини. Мій зад обпекло болем.

— Досить зображати з себе ображену місячну жабу, краще скажи, що робить ось та людина? — потираючи ниючу частину тіла, іншою рукою я вказав на охайно одягненого молодого чоловіка, який, здавалося, займався абсолютно безглуздою справою.

Він стояв на невеликій рівній галявині біля узбіччя дороги. Поза людини нагадувала бісеня, який підглядає за суккубом. Він притулився до дивної на вигляд підзорної труби з коробкою посередині й розглядав місто. Здавалося, що за час моєї присутності в Пеклі, в інших світах забули як зробити звичайнісінькі окуляри. Люди завжди хочуть ускладнити собі життя дивними винаходами.

— Ти про того, що кіноапарат тримає? — буркнув Юджин. — Ти що, кінограми ніколи не бачив?

— Зроби ласку, розкажи докладніше, — я видав з себе наймилішу з зубастих усмішок.

— Та що тут розповідати? Швидше за все, він турист і знімає на кіноапарат, щоб потім подивитися вдома кінограму з красивими місцями, які він відвідав, або щось у цьому дусі.

— Стоп! Стоп! Стоп! А це думка! До ідеї їй ще далеко, але десь тут сховався гарний план, я власними копитами відчуваю. — для більшої переконливості я постукав копитами в повітрі.

— А скажи но, друже, а постановочні сценки у вас записують на кінограми?

— На кіноапарат? Так, але навіщо тобі? — він здивовано підняв брови, чим розігнав частину волосся з чола.

— До того, щоб ставити запитання, ти поки що не доріс, краще надувай щоки та з розумним виглядом відповідай на поставлені запитання односкладово, — перебив я. — А записи можуть проводитися в будь-якому місці?

— Це зараз не важливо! Важливо те…

— …що храм згорів, і ми несемося з дуже ВАЖЛИВИМ артефактом біс знає куди! — зірвався я. — Але виправ мене, якщо я помиляюся, однак тобі потрібна їжа, а її купують за місцеву валюту: рабів, папірці або камінці з дірочками. У зв'язку з усім вищезазначеним і судячи з рівня розвитку вашого суспільства, я думаю, що ви віддали перевагу все ж таки папірцям. — я покосився на юнака.

Він похмуро брів поруч, надувши, як я й порадив, щоки. Ти ба, хапає просто на льоту. З нього ще буде діло!

— Отже, я все-таки правий! Слухайся дядечка Баала, і все буде файно!

Я, як мені здавалося, загадково усміхнувся і пограв бровами, щоб ще більше додати інтриги.

— Іноді я й половини не розумію, що ти кажеш, — пробурчав Юджин.

Так за приємною розмовою, що гріла душу «нам обом», ми пройшли в'їзд у місто. На дорогах було пусто, ніхто не в'їжджав і не виїжджав. У міста навіть не було стіни з величезними такими воротами з окованого залізом дуба. Я був справді розчарований. А ось на вулицях людей було досить багато, і кожен метушився у своєму напрямку. У всіх була своя маленька мета і шлях, що в результаті приведе або до мене, або до блідолицих конкурентів.