2. Нещастя мого століття.

Усе почалося з вибуху біля маяку. Тоді був дуже сильний шторм, а мій дід як раз чергував в ту ніч. Хто би міг подумати, що з нього все почнеться...

Мій дід працював доглядачем 25 років. Ні на хвилину він не сумнівався, що це його доля. Він дуже любив море і все, що з ним пов’язане. Це певною мірою перейшло і мені.

Кожен раз я приходив до моря і не помічав людей поруч. Чайки, люди ставали шумом, деяким міражем, поки я заряджався любов’ю до життя.

Люди балакали про те, що на нас можуть напасти, але я вірив до останнього, що все буде нормально.

Я був у школі. Моє життя тільки починалось, але походу повернуло не туди. Я вже знав, що буду вступати до військово-морського. Хто б міг подумати, що моя мрія залишиться лиш мрією.

Мій дід повідомив на станцію, що прилетів невідомий об’єкт. Сильний шторм допоміг нам загасити його: ніхто не постраждав.

“Хто ж бомби в дощ кидає”, - подумав дід. Адже в шторм не доцільно нападати на ворогів. Але це була не звичайна бомба. Таку бомбу вигадали спеціально, і дощ тільки допоміг цій штуці діяти.

Так почалася наша епідемія. Через те, що мій дід був там, він пішов з життя першим, як і ті вчені, котрі контактували з залізякою.

Наша країна стала слабшою. Цим скористалися сусіди зі сходу*. Це був хороший план, але тільки не для нашої країни.

Ми з батьками поїхали з улюбленого міста. Я так і не вступив до військово-морського. Пішов працювати. Абсолютно не примітну, ніяк не пов’язану з морем або кораблями. Одне тішить — я зустрів там прекрасну дівчину. Вона співала мені пісні і писала дивовижні вірші. Ми були справжньою командою.

Але війна забрала її в мене. Вона опинилася в непотрібному місці, в непотрібний час... Це боляче. Життя забрало в мене надії на майбутнє в юнацтві, та потім в зрілості.

До моря я більше не зміг повернутись. Моє місце сили щезло назавжди. Я почав палити, все частіше відвідуючи бари. Це вже не я. Це помутніння.

Я поїхав знову. На якийсь час стало краще. Були нові роботи, нові дівчата, і навіть нове кохання. Так, я був не молодий, але мої почуття до неї були чисті й свіжі. Хто б міг подумати, що в свої 40 я буду страждати від нерозділеного кохання. Це ж смішно! І дивно. По законам всесвіту я вже повинен мати дітей.

Місто пустішало в мене на очах. Ніби всіх скинули з поверхні в невідомість. Це життя приречене на провал. Чи забере життя моє майбутнє знову?

Ця історія написана 29.01.22. І як, на жаль, актуальна тепер...

*на той час було написано захід, але для сьогодення я змінила на схід.