ГЛАВА VI: КРАДІЙКА ЧАСУ

Раоко розповідав цю історію значно пізніше, коли вже ніхто в Колі не наважувався назвати його союзником, і коли єдиним, хто ще погоджувався його слухати, лишався той, чия довіра важила найбільше і коштувала найдорожче. Він розповідав її тихо, без театральності, як розповідають речі, у правдивості яких сумніваються навіть самі оповідачі.

— Час пам'ятає не лише те, що сталося, — казав він, — а й те, що могло б статися. Там, де іншим видно лише прямий шлях, він береже безліч забутих поворотів, зламаних мостів, мертвих кінцівок. Він шепоче про те, що не збулося — і робить це особливо гучно для тих, хто лишився.

В одному з таких розломів історії, на попелищі, де дім перетворився на обвуглені кістки, стояла дівчинка з відлунням болю в очах. У цій часовій петлі Діаріс, як і батько, загинув — захлинувся димом, не встигнувши винести ні книг, ні надії. Але чиясь рука в останню мить виштовхнула назовні тільки її — кохану доньку, Іолу.

Вона не кричала. Не плакала. Не просила повернути назад. Уже тоді, крізь кіптяву й жар, вона бачила не полум'я, а розвилку. Вона відчувала, що щось мало піти інакше. Десь там, в іншій течії, батько досі живий. Досі живий коханий. Досі б'ється серцем їхній дім. Але тут — лише порожнеча і приглушений голос долі, що прокидався в ній.

Лист, знайдений біля дверей, м'яка в'язь, суворі рядки. Запрошення до Колегії Лівертрон, великої академії магів. Перепустка в життя, про яке не знав Діаріс, — бути носієм сильної магічної волі, учнем порядку. Але лист був не їй. Не для Іоли. Вона прочитала його — вголос, повільно, ніби звертаючись до примари, яка не могла відповісти.

Тієї ночі, коли попіл ще диміла, вона заснула просто серед уламків, надто виснажена, щоб шукати кращого прихистку, — і знову побачила її. Жінку в багряному вбранні, чиє обличчя раніше приходило у снах, яку Іола не пам’ятала.

— Не туди, дитино, — сказав голос, і Іола уві сні впізнала його так, ніби чула все своє життя. — Лівертрон навчить тебе служити чужому порядку. Він забере твою лють і поверне слухняність. Тобі не потрібна слухняність. Тобі потрібна сила, яку жоден орден не дасть безкоштовно.

— Знову ти? — запитала Іола увісні, хоча вже здогадувалася.

— Іди в Ревейн. Там мова не про послух. Там мова про ціну — і принаймні ціну ти зможеш обрати сама.

Іола прокинулася з відчуттям, ніби прожила ще одне життя за ту коротку мить сну. Вона підвелася, підійшла до вогню, що ще жеврів серед уламків, і кинула лист туди, дивлячись, як полум'я жадібно з'їдає печатку Колегії.

— Лівертрон? Ні, — сказала вона злим голосом, хоча злість ця була спрямована радше на саму себе, на ту частину, яка на мить захотіла піти туди, куди наказували, а не туди, куди кликав сон.

Вона не хотіла бути частиною їхнього світу. Ніхто не прийшов, коли дім спалахнув. Ніхто не зупинив руйнування. Іола відмовилася від їхніх правил, їхніх щаблів, їхніх академій. Її шлях лежав не по прямій, а в пошуках тріщин між часовими пластами. Вона зникла.

Здавалося б — дівчинка пропала в хаосі обвалених доль, розсипаних карт світу. Але це була лише видимість. Іола пішла в Ревейн, у тіньову державу, куди її направила Улу так само впевнено, як мати направляє дитину до знайомого дому, навіть якщо дитина в цьому домі ще ніколи не бувала.

Там вона почала збирати знання, немов уламки дзеркала. Не храм — лабіринт. Не наставник — безумець. Не мудрість — сила, випалена на шкірі. Пошуки часу стали для неї не дорогою, а жертовником. Вона платила пам'яттю — перевантажуючи власну свідомість. Платила сном — втрачаючи відчуття днів. Платила кров'ю — своєю і чужою. Її не вчили, її випробовували. Вона не ставила питань — тільки брала.

Присмерк над Ревейном був густий, як кров на воді. У цю годину тіні починали шепотіти, і навіть каміння вулиць, здавалося, напружено затамовувало подих. Місто жило. Темними провулками рухалась Іола, немов сама була шматком відрізаного минулого.

У Ревейні не було звичайної варти в тому сенсі, у якому її розуміли інші держави. Були Ворони — особиста гільдія, що несла слово королеви, суд і кару в одній і тій самій руці. Не армія, не варта — щось значно давніше й значно особистіше, вони судді й кати водночас, обрані не за походженням, а за здатністю бачити, коли доля справді порушена, а коли лише здається такою через людську впертість. У Ревейні казали: “закони пишуть писарі, але вирок виносять Ворони”. Це не було перебільшенням.

Її пошуки привели в замок над містом. Ціль одна. Проникнення в Заборонену бібліотеку почалося з вогню. Не явного — прихованого, символічного. Свічка, запалена в покинутому склепі, слугувала кодом. Прихована руна на стіні — ключем. Троє вартових, що охороняли бічні ворота, заснули на місці — не магією, а точним розрахунком дозованого еліксиру з записів Акасі. Крізь другу печатку вона пройшла, синхронізуючи пульс із ритмом зачарованого каменя, як вчив один безумець із Каліанту. Третю пастку вона подолала не розумом, а інтуїцією, кинувши власну тінь у жертву.

Все всередині бібліотеки дихало забуттям. Вона знала, що шукає… Книгу з вирваною сторінкою, що описувала «відкликання теперішнього». Він міг би дати їй те, що вона не наважувалася навіть сформулювати, шанс змінити розвилку, ту саму, у якій Діаріс загинув, а батько згорів разом із ним. Але крок позаду перервав її.

— Ми ховаємо книги краще, ніж тіні, — пролунав спокійний голос.

Іола обернулася. З напівтемряви вийшов Азраал Делмонте — Ворон, брат королеви, клинок її волі. Не вбраний у обладунок, не погрозливий. Але присутність його була, як холод від заточеного леза біля горла. — Чому ти тут? — запитав він, ніби в цьому не було особливої важливості.

— Мені… потрібна була книга, — сказала вона. Голос звучав скуто. — Лише одна.

— Це найохоронніша бібліотека континенту. Ти пройшла крізь пастки, обманула варту, вимкнула маяк тривоги. І це все заради однієї книги, — його голос не підвищувався, але вага його була непорушна.