ГЛАВА V: БИТВА ЗАБУТОЇ ІСТОРІЇ

Зал Часу рідко бачив одразу вісьмох Хранителів під власним склепінням — зазвичай вистачало двох-трьох, бо межисвіття не любило юрби так само, як не любило поспіху. Але цього ранку зібралися всі, навіть ті, хто був лише агентами, що були підвищені до Хранителів. Дахака, Натаніель, Раоко, Хрон і четверо новачків, чиї обличчя ще не встигли стати звичними серед високих колон, зіткане зі застиглого світла давно минулих епох.

— Мультивсесвіт, — коротко кинула Кейра, дивлячись на карту, що висіла над столом мерехтливим полотном ліній. — Пояснюйте швидко. Я не до кінця розумію куди ви мене вплутали.

— Уяви річку, що ділиться на тисячі рукавів, — почав Хрон, і Дахака, до цього мовчазний, раптом упіймав себе на тому, що усміхається — уперше за весь важкий ранок.

— О, моя улюблена лекція за годину до кінця світу, — сказав він, звертаючись уже якось узагалі в простір. — Раджу послухати уважно.
— Не відволікай, — хмикнув Хрон.

— Коротше, є річка, є точки від яких відходять рукави, та ці точки є виборами, які формують мультивсесвіт. — Дахака трохи перебив Хрона.

— Якщо просто то так.

Кейра кинула на Дахаку погляд, який чітко давав зрозуміти, що жарти вона приймає рідше, ніж клятви, але промовчала й слухала Хрона мовчки, ніби запам'ятовувала кожне слово назавжди. Тормунд, навпаки, реготав уже на другому реченні, а Сейлін дивилася кудись повз карту, туди, де бачила лише їй доступні наслідки цієї битви, ще до того, як вона почалася. Джерайя, наймолодший, слухав так уважно, що забув моргати, і саме цю деталь Дахака чомусь запам'ятає надовго — тремтливу зосередженість людини, яка ще вірить, що знання здатне вберегти від смерті. Новачкам було складно усвідомити, як це так, один вибір будь який, може створити альтернативну гілку реальності, та паралельно її час буде йти з їхньою. Але часу було мало, щоб розжовувати все, тому вони перейшли до плану.

— Земекіс закріпився в центральному соборі, біля хроноядра, під самим палацом Ради Еліанту, — продовжив Натаніель, коли пояснення скінчилося. — Захищений не мурами, а самим часом навколо себе. Тож наступаємо не єдиним ударом, а кількома шляхами водночас.

— Чудово, — прокоментував Дахака. — Тобто нам потрібно з'явитися ідеально вчасно, ні секундою раніше чи пізніше, перед лицем супротивника, що керує самим поняттям «вчасно». Просто спробуй перемогти вогонь, будучи трохи вогким.

— Мене більше турбує інше, — тихо сказав Раоко, і його голос розколов легкий сміх, що встиг було зав'язатися в кімнаті. — Не як ми переможемо. А що ми зробимо з перемогою, коли отримаємо її.

— Ми врятуємо цілісність світу, вірний плив часу, — відповів Натаніель.

— Ми знову вирішимо за інших, — Раоко похитав головою. — Так само, як вирішуємо за кожен рукав, який вважаємо вартим збереження. Я не кажу, що Земекіс правий. Я кажу, що ми надто легко забуваємо запитати себе, чим відрізняємося від нього насправді.

Ніхто не відповів одразу. Хрон поклав руку йому на плече — жест, у якому було більше втоми, ніж заперечення.

— Отримаєш відповіді пізніше, після битви, — сказав він тихо. — Зараз місто горітиме незалежно від наших сумнівів та виборів.

Сурми пролунали над рівниною зранку — не одні, а десятки, кожна раса своєю, зливаючись у какофонію, яка чомусь не звучала таковою. Дахака стояв на пагорбі перед Еліантом і дивився на військо, якого світ не бачив зібраним воєдино жодного разу. Серед всіх люди під гербами різніх королівств, сільфи та дроу які раніше готові були вбити одне одного, симхати пустельних кланів із очима хижого звіра, атлани, що піднялися просто з води в перламутрових латах, дворфи з важкими големами війни, орки, чиї бойові барабани відлунювали аж до горизонту, і різні морфи — від неко до фоганів.

Але на мурах Еліанту стояло дзеркальне відображення цього самого війська.

Народи проти народів, брати проти братів — ті, хто повірив, що Земекіс здатний покласти край столітнім війнам усіх народів, стояли проти тих, хто прийшов за правдою, боротися за свій світ, який вони на хочуть втратити. Розколоті клани на тих, хто вважав втручання Хранителів черговою формою чужої тиранії, і тих, для кого Земекіс був страшнішим тираном, просто в іншому вбранні. Навіть орки, чия культура здавна цінувала єдність роду понад усе, стояли по обидва боки муру, і Дахака бачив, як двоє з них — здоровенні, вкриті бойовим розписом воїни — впізнали один одного посеред хаосу і на мить опустили зброю, не в змозі вирішити, чи варта ця битва того, щоб забути про кровну спорідненість.

— В бій, за долю вашого світу! — крикнув Хрон, і його голос, підсилений магією, прокотився над полем, наче грім над рівниною. — Сьогодні ми б’ємося не за право володіти, а за право обирати!

Відповіддю йому був рев тисяч глоток, від якого здригнулася сама земля. Катапульти вдарили разом, і небо потемніло від каміння. Важкі брили врізалися в зубці веж, шматуючи кладку, і разом із уламками донизу летіли тіла захисників. Але місто не мовчало. З парапетів хлинув дощ стріл, чорний і щільний, як рій шершнів, а слідом за ним пішли киплячий оливний жар і палаюча смола. Підніжжя стін за мить стало пеклом, де крики живих тонули в шипінні паленої плоті. Та штурмова армія не зупинилася. Задні лави йшли по трупах передніх, прикриваючись щитами, що тріщали під градом стріл, і спирали на мур довгі драбини, з яких захисники скидали їх разом зі штурмовиками. Вогняні тарани, обшиті мокрими шкурами, гупали у ворота, і кожен удар віддавався гулом у кістках усіх, хто стояв поруч.

Неко злітали на стіни по уламках каміння, по линвах і по плечах одне одного. Вже за мить на парапетах вирувала рубка, де не було ні лінії фронту, ні порядку, лише сталь, пазурі та ненависть, що не знала меж. Найманці, які ще вчора торгувалися за ціну, тепер билися за власні шкури, і їхній лютий розпач був страшніший за будь-яку дисципліну. Вони рубали, кусали, душили, падали зі стін разом із ворогами й підводилися, щоб рубати знову. З моря військо атланів змивали кораблі культу, пробиваючі захист порту, навіть не наближаючись до нього.