ГЛАВА IV: ЗМІНИ В ІСТОРІЇ

Рада Хранителів Часу збиралася нечасто. Лише тоді, коли сама тканина світобудови тремтіла під натиском невідомого. Але цього разу тривога прийшла із самого серця Еліанту — столиці світу, де алхімік часу на ім'я Аріус Земекіс почав порушувати потоки, ламаючи стабільність минулого й майбутнього.

— Він створює альтернативні розвилки, — сказав Натаніель, звіряючи часові карти, розгорнуті в повітрі, як прозорі, мерехтливі полотна. — Малі відлуння вже коливають часову лінію. Поки що — ледь помітно. Як тріщина у кризі, яку ще можна не помічати, якщо дуже хочеться.

— Якщо він досягне ядра хроноланцюга… наслідки будуть незворотними, — додав Раоко, чиє обличчя, приховане під маскою, відбивало відблиски згасаючого часу так, ніби саме обличчя було зроблене з тієї ж матерії, що й потоки, які він оберігав.

Дахака мовчав. Його погляд був прикутий до ефемерної проекції міста Еліант, де десятки можливих майбутніх уже пульсували, намагаючись набути форми — то розквітали баштами й садами, то обвалювалися в попіл, то знову розквітали, наче саме місто не могло вирішити, яким йому судилося стати. Він знав про Земекіса. У минулому — блискучий теоретик, відкинутий за божевільні ідеї про «переписування часу» і створення вічної утопії. Дахака пам'ятав навіть, що колись, ще в Лівертроні, чув це ім'я — побіжно, як згадують невдаху, чиї теорії надто сміливі, щоб бути смішними, і надто небезпечні, щоб бути правдою.

— Скільки в нього прибічників? — запитав Дахака, і власний голос здався йому чужим — надто рівним для того клубка, що вже почав закручуватися десь у грудях, хоча жодної причини для цього клубка ще не було. Поки що.

— Достатньо, щоб непокоїтися, — відповів Натаніель. — Замало, щоб панікувати. Поки що. Але його культ зростає та міцнішає.

Хроніс доручив Дахаці й його агентам знайти осколки історії — фрагменти первородних часових артефактів, розкиданих по різних епохах. Лише зібравши їх, можна було наблизитися до точки відліку, яку Хроніс назвав Початком часів — місцем, де час вперше набуває сенсу.

— Кожен осколок кувався майстром свого часу, — пояснив Хроніс, і голос лунав звідусіль і водночас нізвідки, безстатевий, як завжди, холодний, як завжди, але цього разу в ньому вчувалося щось схоже на застереження. — Земекіс не просто шукає їх так само, як і ти. Він на крок попереду в тому, що їх кували для нього. Але у тебе є те, чого немає в нього.

— І що ж це?

— Причина не програти.

Дахака не запитав, що Хроніс має на увазі. Він і сам це знав — знав із того самого дня, коли вперше побачив дим над пагорбами Каліанту.

Пошуки привели його в забуті цивілізації, у добу Плинних Річищ, у затонулі міста часів іншого порядку і навіть в альтернативні реальності власного світу — місця, де Каліант існував, але зовсім інакше, де ріка Сільда текла в інший бік, де дім на пагорбі так і не спалили, бо в тій версії світу Акасі взагалі не народилася, і Дахака стояв серед незнайомих, чужих вулиць, відчуваючи дивну, майже блюзнірську тугу за життям, якого в нього ніколи не було. Але перший справжній слід привів його не в далеке минуле чужих епох, а туди, куди він найменше хотів повертатися. У своє власне минуле.

Осколок, який Дахака шукав першим, залишив по собі відбиток — тонку, майже невловиму позначку в потоці часу, на тому самому пагорбі, біля спаленого дому. Він йшов за цим відбитком крізь роки, крізь власну юність, аж доки не опинився в тому самому місці, звідки доносився гул часу. У Тель'Мариді, столиці, куди Дахріс їздив «залагоджувати справи» і звідки завжди повертався мовчазнішим, ніж поїхав.

Дахака стояв на бруківці міста, яке востаннє бачив живий Дахріс, і відчував, як щось важке й холодне піднімається зсередини — не магія, а просто спогад, надто гострий, щоб бути просто спогадом. Кузня майстра знайшлася на околиці — низька будівля з димарем, що курився навіть уночі, немов вогонь усередині ніколи не гас, як покарання чи як звичка. На вивісці, вицвілій від часу й дощів, ще вгадувалися літери: «Майстерня Хітус».

Дахака завмер перед дверима довше, ніж збирався. Прізвище було тим самим, яке колись носив батько, до того як сім’я відмовилася від нього. Родич. Про якого Дахріс за все життя не сказав жодного слова — ані доброго, ані поганого. Просто мовчання, таке щільне, що навіть дитина розуміла: про це не питають. Він увійшов без стуку.

Усередині пахло металом, попелом і чимось солодкувато-хімічним — тим самим запахом, який Дахака востаннє чув у дитинстві, у прибудові позаду батьківського дому, за мить до того, як усе його життя розкололося навпіл.

Чоловік за верстатом був старий — старший, ніж мав би бути, якщо рахувати звичайні роки, але час зовсім по-іншому обходиться з тими, хто торкався його забороненої тканини надто довго. Пурпурна шкіра, темна, як у Дахріса, зблякла до сірого відтінку старого попелу. Руки, вкриті шрамами від опіків і зливків металу, не тремтіли, коли він піднімав погляд від роботи.

Давіус підняв погляд від верстата й завмер — не злякано, радше здивовано, як людина, що побачила привида, у якого раптом виявилося обличчя.

— Хто ти? — запитав він, і в голосі бриніла обережність, а не впізнавання. — Стражники Марида давно перестали мене турбувати, а на замовника ти схожий не більше, ніж я — на короля.

— Я тут задаю питання, — відповів Дахака, і щось у тому, як він це сказав — інтонація, пауза перед словом, звичка тримати руки за спиною, — змусило Давіуса вдивитися пильніше.

Він придивлявся довго. Надто довго для простої цікавості.

— Ці очі, дивні, — нарешті промовив Давіус тихо, майже сам до себе. — Бурштин — таких я ніколи не бачив у дроу. Але щелепа, постава, оця манера говорити, ніби кожне слово важить золото й ти не хочеш витрачати його дарма… Це його. Дахріса. — Він відклав інструмент, і руки цього разу таки затремтіли, зовсім трохи, майже непомітно. — У нього був син. Я чув плітки про тебе, багато років тому, та не надто вірив. Виходить, дарма. Копія батька.