Джим був добрим хлопцем

В одному дивному й давньому містечку жив хлопець на ім'я Джим. Він був душею компанії, веселим, багато жартував, але разом із тим умів поспівчувати й дати гарну пораду.

Джим любив допомагати людям: сусідам, знайомим і не дуже.

Здавалося, він був незамінним і водночас ненав'язливим. Його кликали на чай, щоб поговорити, коли було важко самому розібратися у справах. Кликали, коли потрібно було щось полагодити або просто весело провести час.

Була в нього одна особливість: він ніколи не міг відмовити, коли його про щось просили. Допомагати іншим було для нього честю й обов'язком.

Так усе й ішло, спокійно та розмірено. Але згодом Джим почав помічати, що йому зовсім не вистачає часу для себе. Та він махнув рукою на ці думки.

— Що таке я без того, що допомагаю іншим?

Тому й далі продовжував робити свою справу.

Джим почав змінюватися: став трохи неохайним, трохи втомленим і трохи сумнішим, ніж зазвичай. Мало-помалу знайомі почали від нього відвертатися. Хтось перестав звертати увагу на його поради, а деякі потайки все ж продовжували користуватися його добротою.

Одного дня Джим прокинувся, поглянув на своє відображення, а потім на все, що його оточувало. Його охопило якесь незрозуміле почуття жалю й суму.

Він подивився на свій будинок, на речі, які давно потребували уваги, і зрозумів, що навіть тут давно нічого не робив. Усе відкладав на потім, бо комусь знову була потрібна його допомога.

А потім прийшло рішення.

Джим почав змінюватися. Не одразу, а поступово, але помітно для інших.

Якось знайомий запросив його на чай.

— Джиме, приходь на чай, потеревенимо.

— Вибач, не можу.

Відповідь була короткою.

Потім інший запропонував:

— Джиме, давай сьогодні зустрінемося.

— У мене справи.

Це теж прозвучало спокійно й невимушено.

Тепер Джим був далеким для багатьох жителів містечка. Він уже був не тим Джимом, який приходив на перший поклик, і не тим, від кого раніше почали відвертатися. Це був Джим, якого не розуміли й на якого водночас ображалися.

А сам Джим поступово повертався до себе. Він знову мав час на улюблені справи, почав приводити до ладу свій будинок. Тепер він знову виглядав приємно, а на обличчі почала з'являтися посмішка.

Якось Джим сидів в одному кафе. Він заглядав туди в певні дні на кілька годин. Просто сидів, дивився у вікно й пив каву.

Це помітив один його давній знайомий.

Він теж сидів за столиком неподалік. Довго вагався, але нарешті підійшов.

— Привіт, Джиме.

— Привіт.

Джим поглянув на знайомого й легко посміхнувся.

— Чи можу я скласти тобі компанію?

— Звичайно, — відповів Джим.

— Слухай, Джиме, — схвильовано промовив чоловік і продовжив: — Що відбувається? На тебе зараз багато хто ображається. І я думаю, що вони мають на це право.

— Звичайно, — так само спокійно відповів Джим.

Чоловік здивувався такій відповіді. Тож вирішив продовжити, бо йому здалося, що Джим не до кінця його зрозумів.

— Зрозумій, вони хочуть з тобою спілкуватися. Але твоя відстороненість їх ображає. Не будь таким. Тебе так любили за твою доброту, а потім ти змінився, і тебе зовсім не впізнати.

— Так, це правда, — трохи тихіше відповів Джим.

А потім додав:

— Дійсно, ти маєш рацію. Вони мають право ображатися. Я завжди був відкритий для них і вірив, що це моє єдине покликання. Аж до того моменту, коли зрозумів, що в мене більше нічого не залишилося для себе. Тоді що ж я можу дати іншим?

Чоловік хотів щось відповісти, але Джим швидко продовжив:

— Я перестав приділяти час своїм улюбленим справам. Мій будинок почав розвалюватися, і я мусив його лагодити. Моя відсутність нарешті дозволила мені повернути те, що я розтрачував усі ці роки беззастережно.

Джим зробив паузу.

Чоловік дивився на нього вражено, а потім запитав:

— То чому ти про це не сказав?

— А що б це змінило?

— Ну, ми б тобі допомогли.

Джим поглянув на нього з іронією.

— Я б тоді зробив ті самі помилки знову.

Він подивився на чоловіка, потім на допиту каву й, наміряючись завершити розмову, звернувся до співрозмовника:

— Мені було приємно з тобою поспілкуватися. Дуже дякую за компанію. Я тут буду наступного четверга. Буду радий тебе бачити.

Джим потиснув знайомому руку, залишив на столику гроші за каву й тихо вийшов.

Чоловік іще деякий час сидів за столиком, проводжаючи поглядом силует Джима у вікні, аж поки той не зник за рогом.

А Джим ішов вулицею, думаючи про те, що робитиме далі. Попереду було ще чимало справ, які він давно відкладав, і чимало звичок, від яких не так легко відмовитися.

Він іще не знав, чи зможе навчитися жити по-новому. Але тепер хоча б дозволяв собі спробувати.