Лист який ніхто не писав

Це був теплий червневий ранок. Хоча ні, не зовсім ранок. Коли Амалія прокинулася від нав'язливого, майже нестерпного дверного дзвінка, стрілки годинника вказували на одинадцяту десять.

Вона неквапливо відірвала себе від м'якого, скуйовдженого ліжка й так само неквапливо попрямувала до дверей, дорогою накидаючи на себе халат із тонкого, невагомого рожевого шовку, оздоблений білим мереживом.

Амалія була високою, дуже стрункою жінкою з виразними жіночними формами. Здавалося, що б із нею не відбувалося, вона завжди мала вигляд, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу.

— Ну скільки можна тризвонити? Уже йду!

З цими словами вона прочинила двері.

Маленький кругленький чоловічок дивився на Амалію десь із рівня її грудей. Його обличчя враз набуло кольору халата, у якому стояла жінка, а погляд невпевнено бігав туди-сюди, явно борючись із бажанням роздивитися пишний бюст Амалії, що опинився просто перед його очима.

— Д-д-доброго дня, — ледве вимовив він.

— Доброго. Чим можу допомогти?

Її підкупила ця трохи незграбна поведінка чоловіка.

— Вам лист, пані.

— Мені? — здивовано перепитала вона й одразу додала: — Сьогодні ж субота. Хіба листи приходять у суботу?

— Це спеціальний лист, на замовлення клієнта. Ви Амалія Д'атона?

— Так, — знову здивовано відповіла вона.

Листоноша все ж устиг кілька разів кинути погляд на відверто привабливий бюст, поки Амалія дивувалася неочікуваному листу.

— Ну що ж, добре. Давайте сюди.

— Що? — здивовано перепитав чоловік.

— Лист. Давайте мені лист.

— О, так-так. Ось, будь ласка, тримайте.

Чоловік простягнув лист Амалії, і, коли вона забрала його зі словами «Дякую, гарного дня вам», уже замикала за собою двері.

Листоноша трохи нервово витер рукавом піт із чола, обернувся й попрямував вулицею далі.

Амалія й сама не помітила, як опинилася на кухні, намагаючись розгорнути листа.

Клаптик паперу, складений удвоє. На ньому було написано:

«Ти пам'ятаєш той день зовсім не так, як усе було насправді. Але я не звинувачую тебе. Я лише хочу, щоб ти нарешті дізналася правду».

Амалія стояла нерухомо. Кілька разів вона перевернула в руках конверт. Жодної адреси, жодного імені відправника. А сам лист складався лише з цих кількох речень.

— Дуже дивно. Що це взагалі за жарти? — подумала вона.

Цілий день лист не виходив їй із голови. Жодного натяку, який допоміг би щось зрозуміти. Вона перебирала можливі варіанти, але жоден не здавався переконливим.

Та вже майже під самий вечір вона дещо згадала.

— Не може бути!

Амалія різко кинулася до шафи й почала щось перебирати.

— Він має бути тут. Де ж ти?

Ще кілька хвилин метушні — і в її руках опинився блокнот. Темно-синій, у квіточках, дуже пошарпаний часом.

Вона взяла його в руки й міцно притиснула до себе. Заплющила очі, ніби намагалася зібратися з думками. Потім різко відсторонила блокнот і почала гортати сторінки.

Усі вони були списані почерком Амалії.

Десь посередині блокнота вона поволі почала вести пальцем по рядках. Перегорнула кілька сторінок, затримуючись поглядом на знайомих записах.

— Ось воно.

Амалія прочитала вголос:

— «Ти пам'ятаєш той день зовсім не так, як усе було насправді. Але я не звинувачую тебе. Я лише хочу, щоб ти нарешті дізналася правду».

Вона пригадала, як записувала ці слова у свій щоденник. Фраза обірвалася. Наступна сторінка починалася вже зовсім іншою темою.

Та Амалія пам'ятала. Це були слова її бабусі. Продовження вона навмисно не записала.

— Але що? Що вона казала? Пригадуй, Амаліє, пригадуй!

Уривки спогадів почали повертатися.

Той день…

Вона була зовсім маленькою. Бабуся привела її на виховання до літньої, вередливої, але дуже впливової жінки, яка була вдовою.

Амалія пригадувала, як та нею керувала, як виховувала й наказувала. Жінка не виявляла до неї ні любові, ні ласки, проте Амалія мала все необхідне для дівчинки її віку: одяг, їжу, освіту.

Потім вона згадала, як вдова приймала клієнтів. Люди приходили до неї по допомогу з різними проблемами, іноді навіть дуже дивними.

Хтось хотів повернути чоловіка, хтось — позбутися невістки. Комусь потрібне було підвищення на роботі.

А Амалія мала слухати й усе записувати.

Дівчинка зовсім не розуміла, навіщо їй це. Вона просто виконувала накази, не ставлячи зайвих запитань. Принаймні так було доти, доки одного дня вдові не стало зовсім зле.

Жінка покликала Амалію ближче й узяла її за руку.

— Забери.

— Що забрати? Навіщо?

— Кажу, забери.

Безсилим і хрипким голосом жінка спробувала крикнути, але сил їй майже не залишилося.

— Значить, відповідай: «Забираю!»

— Добре, добре, забираю, — злякано відповіла Амалія.

І лише тепер вона

все пригадала.

А день, коли Амалія отримала листа, став початком того, що їй зовсім не хотілося пригадувати.