Кімната якої немає

Марина — так звали нашу героїню. Молода струнка брюнетка, яка жила безтурботним життям, поки в п'ятнадцять років усе круто не змінилося. Батьки вирушили в експедицію, а її залишили на бабусю.

Бабуся була милою, але роки брали своє. Марина відчувала нестачу фінансів та уваги. За кілька років вона знайшла собі роботу в продуктовому магазині, а навчання покинула.

Одного дня дорогою на роботу вона натрапила на гурт танцюристів, які влаштували виставу просто на вулиці. Музика, рухи, грація — усе це настільки її захопило, що Марина навіть спізнилася на роботу. Вона ще довго згадувала побачене, ніби намагалася зберегти в пам'яті кожен рух.

А потім була вечірка, на якій вона зустріла Артема. Здавалося, що він добре її розумів. І якось життя поступово йшло далі. Артем працював охоронником супермаркету, Марини-у магазині. Минали роки, а мрії так і залишалися просто мріями.

Одного дня вона зустріла на вулиці хлопця, який роздавав листівки. Марина взяла одну.

Уважно роздивляючись її, побачила на фото струнких дівчат, які завмерли в граціозній позі.

«Студія танцю “Астра”» — повідомляла брошура.

Повернувшись після зміни додому, вона довго сиділа й розмірковувала. Уявляла, як танцює, як її запрошують на виступи, як вона виходить на сцену й відчуває на собі погляди глядачів. На мить усе це здавалося таким близьким, ніби варто лише зробити один крок.

Увечері вона підійшла до Артема.

— Артеме, — протягнуто й м'яко заговорила до нього.

— Що? — її тон здивував його.

— Артеме, я так хочу танцювати.

— То танцюй, хто тобі не дає? Он зараз на телевізорі ввімкнемо музику.

Він голосно засміявся.

Марина теж посміхнулася у відповідь.

— Ні, ти не розумієш. Я хочу по-справжньому тренуватися. Ось дивись, як вони…

Марина простягнула брошуру Артему.

— А, ну все зрозуміло. Це хтось тобі рекламу дав, а ти вже одразу повелася. А завтра фітнес якийсь чи курси співаків будуть.

Він трохи зверхньо поглянув на неї.

Марина мовчала, розглядаючи брошуру у своїх руках. Здавалося, що ще мить тому її мрія була живою, а тепер залишилася лише картинкою на аркуші паперу.

— Марино, у нас зараз немає зайвих коштів, та й ти зі своїм графіком як даватимеш раду?

— Так, мабуть, ти правий.

А сім років потому її життя знову зробило крутий поворот. Марина покинула місто й вирушила назустріч своїм мріям.

Вона переїхала до мегаполіса, знайшла іншу роботу й таки записалася до студії танцю. Так, це вже була не «Астра», але Марина була щаслива.

Через рік, отримавши підвищення й солідний гонорар, вона вирішила винайняти будинок. Він був двоповерховий, трохи старомодний, але дуже милий. Марині подобалися власний двір і величезні панорамні скляні двері з виходом на веранду.

— Доброго дня, я Марина. Це ми з вами спілкувалися телефоном. Я хочу у вас винайняти цей будиночок, — промовила вона під час зустрічі з власником.

Вони потисли руки, і той запропонував прогулятися будинком.

— Дуже добре, заходьте, я вам тут усе покажу.

Прогулюючись будинком, Марина залишилася задоволеною. Там було світло, просторо й приємно, хоча й трохи старомодно. Здавалося, що в цьому місці можна нарешті видихнути й нікуди не поспішати.

Біля одних із дверей на другому поверсі власник зупинився.

— Ем… Марино, я б вас дуже просив сюди не заходити. Це моє єдине прохання. Знаєте, там різні речі, дорогі мені як пам'ять. Розумієте?

Це трохи схвилювало її, але, зрештою, яка їй була до того різниця? Тим паче речей у неї й так було небагато.

Вона подивилася на власника й, витримавши коротку паузу, відповіла:

— Добре, мені решти кімнат вистачить із головою.

Вони усміхнулися один до одного.

Минув майже місяць, протягом якого Марина насолоджувалася життям у своєму новому помешканні.

Це був звичайний день. Вона повернулася з тренування й попрямувала на другий поверх, щоб переодягнутися. Піднімаючись сходами, Марина була вражена й схвильована, коли помітила, що ті самі двері, які вона не повинна була відчиняти, були відчинені.

Вона поволі підійшла й не без хвилювання, а можливо, навіть із долею страху, зазирнула за двері.

Те, що вона побачила, змусило її хвилюватися ще більше.

У кімнаті біля вікна стояла дівчинка років семи. Вона обернулася до Марини й промовила з усмішкою:

— Привіт. Нарешті ти прийшла. А я тебе так чекала усі ці роки.

Марина поглянула навкруги.

Кімната була всіяна різними речами, фотографіями та іграшками, які Марина почала згадувати. Знайомі обличчя на старих світлинах, забуті дрібнички, речі, які, здавалося, вона не бачила цілу вічність…

Це було її дитинство, сховане в кімнаті.

Вона хотіла заговорити до дівчинки, але та зникла.

Біля дверей з'явився власник.

Марина поглянула на нього. На її очах з'явилися сльози.

— Нарешті ти дозволила собі це повернути, — він ніжно посміхнувся до неї.

— Так, — із посмішкою й мокрими очима відповіла Марина.