«Останній столик»

Марго, молода дівчина, щойно закінчила університет. Як часто буває у такому віці, знаходиш працю для підробітку та залишаєшся там трохи довше, ніж планувалось.

Вчора вона помітила гостя, який зайняв останній столик. Нічого незвичайного. Але чомусь її увагу все ж таки привернув цей чоловік. Він був доволі просто одягнений, жодних дивних чи відверто привертаючих увагу деталей.

Він замовив горнятко кави. Замовлення у нього приймав інший офіціант, тому Марго не мала можливості поспілкуватись із ним.

Чоловік сидів не більше години, тримаючи в руках якийсь журнал. А потім, залишивши солідні чайові, пішов.

Звідки вона знала, що чайові солідні? Дуже просто — її напарник мав одну особливість: ніколи не вмів тримати язика за зубами.

Зміни у офіціантів дуже різні, бувають і особливо у сезон. Зараз їм приходилось навіть по десять днів підряд працювати без вихідних.

Прийшовши на зміну, Марго чекала клієнтів. За хвилину підійшов до неї напарник.

— Привіт. Сьогодні буде запара.

— Так, знаю. Ці матчі мене доконають, — з іронічною усмішкою відповіла Марго.

Її напарник — Доріан — засміявся.

У цю мить у кафе завітав знову той самий гість. Із журналом у руці. І знову попрямував у те ж саме місце, за останній столик.

Офіціанти привітались.

— Він мій. Це мій клієнт, — відповів Доріан.

Марго не сперечалась. Так вже було заведено: хто вперше обслуговував, того і був клієнт.

Цього разу все повторилося. Чоловік сидів не більше години, залишив чайові і просто пішов.

На сьомий день зміни ми вже до нього звикли. Тільки трохи між собою перешіптувались.

— Якийсь дивак, — промовила Марго.

— А що тобі? Приходить, клопоту не завдає, ще й на чай добре залишає. Чи ти заздриш?

На обличчі Доріана з'явилась задоволена усмішка.

— Зовсім і ні. Ну, може, зовсім трошки, — пожартувала я.

І ми розсміялись.

На восьмий день зміни Марго проспала на роботу. Примчала, нашвидку руку переодяглась і, намагаючись впоратись із диханням, підбігла до стійки.

Доріан майже нервово чекав на Марго.

— Де тебе носить? — промовив він.

— Заспала. А що таке? І чому ти так нервуєшся?

— Іди хутко до нашого дивака. Сьогодні йому закортіло, щоб ти прийняла замовлення.

— В якому сенсі?

— У самому прямому. Я підійшов, а він мені одразу: «Де та мила дівчина? Хочу, щоб сьогодні замовлення прийняла вона».

Трохи кривлячись, пояснював Доріан.

— А ти що, заздриш?

Цього разу вирішила підколоти його я.

— Ні, чого це. Коротше. А я кажу йому, що тебе немає іще, можливо, й не прийдеш.

— А він?

— Каже: «Я почекаю».

— І скільки він там вже чекає?

— Хвилин із двадцять.

— Ну добре.

З цими словами Марго рушила до столика.

— Доброго дня. Чого бажаєте? Чи, як завжди?

— Доброго дня. Принесіть, будь ласка, дві кави.

— Так, звичайно.

Вона вже рушила до стійки, як чоловік її зупинив.

— Марго, я думав, ви вже сьогодні не прийдете.

Вона здивовано на нього поглянула.

Він встав із-за столика і підійшов ближче.

Вона дивилась на нього ще трохи довше, а потім його обличчя почало набирати знайомі риси.

— Боже, я не можу повірити, — вигукнула Марго.

— Це ти? Справді?

Чоловік похитав головою і відповів:

— Так. Це я.

Марго не могла стримати сліз.

Нарешті вона зустріла свого давнього друга.

Того самого, з яким ділила важкі часи і короткі щасливі моменти у їхньому дитячому будинку.

Доля їх розділила без сліду, але пам'ять завжди тримала найтепліші й найщиріші спогади.