Нічний дзвінок

Я прокинулась. Хоча ні, не так — я підскочила з ліжка, прокручуючи в думках одне питання:

— Чи задзвенів будильник?

На годиннику була сьома сорок дві.

— Спізнююсь, чорти б тебе побрали.

Слів у такі моменти, знаєте, не підбирають.

Хапаю перші речі, що потрапляють мені під руку. Швидко до вбиральні. Як складена, вилітаю звідти й хапаю по дорозі свою сумку, ключі. Вскакую в одну туфлю, а іншу одягаю по дорозі.

— Ну от чого ви так на мене дивитеся?

Перехожі навіть не намагались приховувати свої здивовані погляди.

— Ну знаю я, що наділа футболку навиворіт. Мода така, не розумієте. А що бірка стирчить збоку в пів метра, так то так треба.

Зачіска розтріпалась, поки я добігла до головного офісу. Вискочила у кабінет, як була. Нарада вже почалась.

— Звичайно, подивіться ось я. Так ви мене такою ще не бачили. Все, подивились і хватить мені уваги.

Кільком дуже зацікавленим колегам, які затримали на мені погляд, я махнула рукою, щоб не привертали до мене зайвої уваги. Та директор і так мене запримітив, тому особистої розмови мені не уникнути.

За двадцять хвилин нудних графіків і розпоряджень за планом нарада закінчилась.

Всі почали хутко виходити, щоб раптом не отримати додаткових доручень. Я ж намагалась під шумок вискочити разом з іншими, але почула дуже поважне:

— Соломія Ігорівна. Вас я попрошу залишитись.

Ну от. Я знала, знала. Але надія помирає останньою.

Коли нікого, окрім нас із директором, не залишилось, той промовив:

— Соломія Ігорівна, з вами все добре? Як ви себе почуваєте?

Його погляд явно намагався розгледіти деталі мого дрескоду.

— Так, все добре. Трохи запізнювалась, — пожала плечима я.

Степан Олегович, так звали начальство, поглянув на мене, і я помітила, як у такт моїм словам його брова поїхала догори.

— Трохи запізнювались?

Він повторив мої слова, а потім продовжив:

— Тобто більше доби не з'являтись на робочому місці — це називається «трохи»?

В голосі відчувалось здивування і легке роздратування.

— Які іще більше доби? Ми у неділю не працюємо, чого ви?

— Тобто? А який, по-вашому, зараз день?

— Як, який? Відомо — понеділок.

Чи з глузду поїхав, подумала я.

— А я думаю — вівторок.

У мене зовсім перехопило дихання. Я вже хотіла посперечатись, та кинула оком на електронний годинник, що висів на стіні.

Там чорним по білому: дев'ята тридцять сім, вівторок, дев'ятнадцять градусів тепла, сонячно.

— У мене стався збій програми.

Думала, що подумала я, але виявилось, я це промовила вголос.

— Що, що?

— Вибачте, будь ласка. Я відпрацюю за рахунок відпустки. Більше такого не повториться.

— Маю надію. Ви точно у стані сьогодні працювати?

Ох, як мені хотілось відповісти: «Якщо ви так хвилюєтесь, то я би була не проти одного оплачуваного вихідного».

Але ця думка залишилась тільки думкою.

Тому із деякою запинкою я все-таки відповіла:

— Так, все добре.

— Тоді можете іти.

Хоч як я намагалась сконцентруватись на роботі, думки були зайняті спробами згадати, куди із моєї пам'яті поділись дві доби.

Але спроби були марними.

Коли робоча зміна нарешті підійшла до завершення, я із радістю помчала додому, намагаючись там відтворити втрачений шматок пам'яті.

Повернувшись у квартиру, я застала повний хаос після моєї ранкової епопеї зі зборами.

Все виглядало нормально. Жодних дивних речей чи підказок.

Умостившись на ліжко і провівши рукою під подушкою, я раптом відчула папірець.

Поглянувши на нього, побачила тільки напис моїм же почерком:

«Третя нуль нуль. Black Bird House».

Я намагалась згадати, що це означає, і десь у цих пошуках провалилась у сон.

Різко прокинулась.

Телефон.

Дзвінок. Невідомий номер.

— Алло.

Таки промовила я.

Мало не звалилась із ліжка, коли у відповідь почула власний голос.

— Привіт. Швидко піднімай свою п'яту точку і сюди.

Я вже хотіла запитати: «Куди це — сюди?» — як вона відповіла майже одразу:

— Ти знаєш, куди.

Дзвінок завершено.

Я спробувала передзвонити, та марно.

Абонент не може відповісти.

А потім я згадала записку.

Black Bird House.

Здається, я таки згадала це місце.

Швидко зібравшись, я таки дісталась, куди треба було.

У кишені плаща знайшла ключ.

Відчинила.

Це було стареньке приміщення у прихованому закутку міста. Тільки маленька облуплена табличка з назвою вказувала на правильність цього місця.

Пройшовши довгим темним коридором, я потрапила у величезний хол.

Моєму здивуванню не було меж.

Це було місце, усіяне різною дивною апаратурою, екранами на пів стіни і зовсім юною дівчиною, яка зустрічала мене з посмішкою.

— Доброї ночі, Анабель, — промовило юне янголятко.

— Доброї і тобі, — відповіла я, явно не розуміючи, що відбувається.

— Я Сара, ваша помічниця. А ви — путівниця, шукачка загублених доль.

— А...

— Чому ви не пам'ятаєте?

— Так.

— Ви навмисно останнього разу випили спеціальне зілля, щоб не пам'ятати. Коли долі можуть перетнути ваш шлях, ви не повинні знати змінених деталей, щоб не зруйнувати конструкцію. Але, мабуть, остання доза була трохи більшою, ніж потрібно.

— Трохи більшою?

— Так. Та це ми зараз виправимо. Ось розчин. Він допомагає відновити основну пам'ять.

Дівчина подала якусь блакитну рідину.

Я її випила.

На смак — гидота.

Але спогади повернулись.

Плащ за хвилину злетів на підлогу, і зі словами:

— Ну що ж, привіт, моє подвійне життя...

Я вискочила у болід пошуку втрачених доль.