Чоловік у кафе

Вечір перед Різдвом був для нього особливим.

Вже сьомий рік поспіль він приходив в один і той самий час, в один і той самий день, до маленького затишного кафе на розі вулиць Липової та Смарагдової.

Сама назва вже ніби говорила відвідувачам, чого тут варто очікувати. «Місіс Пончі» славилося смачною кавою та різноманітними солодощами.

Зазвичай у кафе було стільки відвідувачів, що вільний столик знайти було майже неможливо. Дами різного віку приходили сюди потеревенити про останні плітки, похвалитися новими пакунками, сукнями чи іншими новочасними штучками, яких у прекрасної статі, здавалося, ніколи не буває забагато.

Містер Харт завжди сідав за столиком у кутку — звідти найкраще проглядався майже весь зал.

Цього вечора було спокійно й тихо. Не так, як минулого року, коли він пробирався крізь хуртовину. Холодне різке повітря збивало дихання, а снігова заметіль була такою густою, що важко було розгледіти навіть вулицю.

Харт накинув тепле вовняне пальто, одягнув темно-зелений капелюх і замотався довгим сірим в'язаним шарфом, прикрашеним дивними білими сніжинками.

Металевий ключ повернувся в замку, і той видав важкий клацаючий звук.

Чоловік ішов повільними, невеликими кроками, хоча час від часу здавалося, що йому хотілося пришвидшити ходу.

Перед дверима кафе його рука потягнулася до ручки, але погляд піднявся вгору.

У теплому жовтому світлі ліхтаря маленькі білі сніжинки вільно й без поспіху вимальовували свій дивний танок.

Харт усміхнувся.

Увійшовши до кафе, він злегка притупнув ногами. Кілька сніжинок злетіли з його капелюха, інші швидко розтанули.

— Доброго вечора, містере Харт. Чудова сьогодні погода.

Голос офіціанта звучав тепло й привітно.

— Так, доброго вечора. Погода й справді сьогодні чудова.

На обличчі чоловіка з'явилася легка усмішка.

— Проходьте, будь ласка. Все вже готове.

— Дякую, Деніс.

Містер Харт сів за свій столик. Незабаром перед ним з'явилися чорна кава з корицею та сирне тістечко.

А потім навпроти з'явилася вона.

Прекрасна жінка з чарівною посмішкою.

Вони сиділи один навпроти одного, але за різними столиками.

Харту було важко відвести від неї погляд. Час від часу він намагався подивитися на офіціанта або просто перевести очі на свою чашку. Та це тривало лише мить — і погляд знову повертався до неї.

Жінка не була здивована його увагою.

Вона також дивилася на Харта, майже не відводячи погляду.

Раптом пасмо волосся вибилося з зачіски. Жінка делікатно поправила його однією рукою, заправивши за вухо, і на мить відвела погляд.

На обличчі Харта промайнула легка усмішка.

А вже за хвилину його очі почали блищати.

Він опустив погляд до чашки.

Офіціант помітив, як змінилося обличчя чоловіка.

— Усе добре, містере? Може, вам іще щось принести?

Харт підняв очі.

— Так, дякую. Принесіть мені рахунок, будь ласка.

Коли офіціант приніс маленьку книжечку, Харт, навіть не відкриваючи її, розрахувався.

Він підвівся.

Минаючи столик навпроти, чоловік зупинився лише на мить.

Поклав купюру там, де стояла чашка кави, до якої ніхто так і не торкнувся.

Потім одягнув пальто, капелюх і щиро подякував.

Офіціанти побажали йому гарного вечора.

Коли двері за містером Хартом зачинилися, один із них тихо промовив:

— І так щороку.

Містер Харт зайшов до будинку.

Акуратно повісив пальто, зняв капелюх і підійшов до полички.

На ній стояла фотографія.

Він і поруч — та сама неймовірна жінка з чарівною посмішкою.

Харт довго дивився на неї.

По його щоці покотилася одинока сльоза.

І тихо прозвучало:

— Я теж за тобою сумую...