Гості з Франції.

Літо добігало кінця. Після того як в підземеллі замкової вежі були знайдені старовинні скарби, минуло два тижні. Село Нагірне завдяки цінним історичним знахідкам, зробленим в його околицях, стало центром уваги не тільки української, а й світової громадськості. Кожен день приїжджали представники різних товариств, фондів, музеїв та інститутів. Від журналістів спасу не було. Навколо старого особняка археологи розгорнули цілий табір, життя в якому вирувало цілодобово. Приміщення особняка детально вивчалися, описувалися і фотографувалися. Було прийнято рішення створити в обласному музеї експозицію, в якій потрібно було в точності відтворити обставу залу Козацької Слави. Почалися розвідувальні розкопки в руїнах старого замку.
У храмі села Нагірного пройшло урочисте богослужіння, на яке зібралося багато священиків у святковому вбранні зі всієї округи. Навіть з Києва та Львова приїхали. Служба почалася ввечері та з невеликими перервами тривала до ранку. Стьопі дуже сподобалося в храмі. Він хоч і був охрещений після народження, але у церкві ніколи не був. Особливо йому запам'яталися голоси півчих і священиків, під час молитов.
Бабуся Марія, з якою Стьопка прийшов до церкви, вказала хлопчикові, куди потрібно поставити свічку і що при цьому робити й промовляти.
— Свічку Стьопа потрібно ставити за здравіє, або за упокій. За упокій ми ставимо свічки, згадуючи людей, які померли. На згадку про них. Просимо, щоб їм пробачили їх земні гріхи. Для цього є спеціальна підставка, яка стоїть осторонь від інших.
За здравіє, ми ставимо свічки з вдячністю за те що маємо, та з проханням до Господа дарувати нам і тим людям, за яких ми просимо здоров'я, добробуту, душевну рівновагу. Свічки личить ставити з любов'ю в душі, з вірою, що тебе захистять і допоможуть. Не потрібно замислюватися, як це станеться - потрібно просто в це вірити. Це дуже давній звичай. Він несе в собі сенс світла, нового життя, який дарує нам Спаситель - це вогонь. Наше каяття і чистота помислів, відтворюються в горінні свічки, які як віск, з якого вона зроблена, тане, очищаючись вогнем, і дає світло. Так і душа наша зчищається. Молися, дякуй, висловлюй прохання своїми словами, які від душі виходять.
Стьопка, взявши свічку, підійшов до ікони Божої Матері, підпалив гніт від вогню іншої свічки й попросив, пошепки вимовляючи слова, здоров'я для своїх рідних і друзів. Потім встромив свічку в вільне гніздо. Другу свічку він поставив, поруч з першою, попросивши Божу Матір пробачити Антонові з Богданом та Денисом та сильно їх не карати, а замість покарання краще звільнити їхній мозок від поганих думок та намірів.
У грудях хлопчика розлилося тепло. Стало легко і добре. Він ще довго стояв з бабусею в храмі, слухаючи голоси священиків, що змінювали один одного. Не всі слова він зміг зрозуміти, але на душі у нього було спокійно й тепло. Це дуже сподобалося Стьопі. Коли він втомився, то вони з бабусею повернулися додому.
***
Разом з вченими до села насунули журналісти, телевізійники та просто охочі подивитися на цікаві події. Спочатку Стьопке і його друзям, було цікаво давати інтерв'ю, розповідати про свої пригоди, позувати фотографам. Але незабаром це їм набридло.
З археологами вдавалося поспілкуватися дуже рідко. Професор і студенти були постійно зайняті. А дітям так кортіло ще раз послухати історії про козацьку країну, де жили їхні предки. Хотілося дізнатися про те, що нового вдалося знайти при дослідженні знахідок. Але вони розуміли, що відволікати Юрія Юрійовича не можна. Професор і сам втомився від гучної слави та пошани що раптово звалилася на нього. Іноді йому вдавалося втекти від своїх колег. Він із задоволенням приходив на берег озера, до рибацького будиночка, куди дітлахи частенько приїздили на велосипедах, або мандрували пішки. Тоді знову розпалювали багаття, ставили на вогонь чайник і над лісовою галявиною звучав спокійний голос літнього вченого. Слухаючи його розповіді, уява дітвори малювала їм давні битви, суворих козаків, барвисті села і народні гуляння.
***
В один із днів, Стьопка сидів у себе в кімнаті й олівцем робив начерки в альбомі. Його тека була переповнена малюнками. Закінчилися аркуші й хлопчик вирішив, щоб не забути нічого зі своїх вражень, робити замальовки в альбомі. Повернувшись до міста, він удома спокійно міг потім все намалювати в фарбах. На плечі у нього сидів Санчес та з задоволенням гриз скоринку хліба. За літо мишеня підріс і тепер уже виглядав як доросла миша. Максиміліан рідко з'являвся вдома. Ворон майже весь час пропадав то в садибі, то на руїнах замку, спостерігаючи за працею археологів.
На подвір'ї почулися голоси й незабаром до кімнати вбіг Санька, а слідом за ним Олеся і Дарина. Віддихавшись, Санька сів на табурет і хитро підморгнув Стьопке.
— У нас новина! До нас французи їдуть! — замість привітання почав він.
Стьопка відклав олівець, закрив альбом і привітавшись, запропонував дівчаткам стільці.
— Ой, у тебе мишеня ручне? Він не кусається? — Дарина помітила Санчеса, що залишився сидіти на плечі хлопчика.
— А чого йому кусатися? Ти ж його за хвіст тягати не будеш? — знизав плечима Стьопка.
Знявши мишеняти з плеча, він посадив його на долоню і простягнув дівчаткам. Дарина відсунулася, а Олеся обережно погладила пальцем Санчеса. Від задоволення мишеня навіть заплющило очі.
— Киньте ви свою забаву - з мишом гратися. До нас французи приїжджають, — Санька ображено засопів.
— Ну і що? Три дні тому поляки з німцями приїжджали. Поахали, у долоні поплескали, язиками поцокали, сфотографувалися і поїхали. Набридли ці відвідувачі та репортери, — знизала плечима Дарина. — Це і вся твоя новина?
— Село не асфальтоване! З Франції приїжджають правнуки Збишека Затоцького. Професор їх знайшов. Тепер вони їдуть до нас.
Діти з подивом поглянули на Саньку. Задоволений справленим враженням хлопчик почервонів.
— А ти звідки дізнався?
— Мені отець Василь вранці розповів, коли я йому допомагав висушені трави розбирати. Їде правнучка графа зі своїм батьком. Будуть в права вступати.
— В які права? Санька, ти або не зрозумів, або знову все переплутав, — посміхнулася Дарина.
— Нічого я не переплутав. Згідно із законом їм належить все майно, яке ми знайшли в підвалі. Адже це їхні предки сховали, а у них той комісар вкрасти хотів. Батько Василь казав, що з ними адвокат їде, який порядок наведе і не допустить, щоб цінності наші урядовці розікрали.
— Остання новина дуже приємна, тільки якщо ці французи не жлоби. А то захапають все до себе додому і ніхто цієї краси більше не побачить. Хоча це напевно правильно, тому, що тато казав, що на ці скарби буде багато охочих «руки нагріти», особливо серед наших посадовців. Недарма професор все до останньої монети описав і перерахував.
— А що ми зі своєю нагородою будемо робити? — Олеся, посадивши Санчеса на долоню, погладжувала мишеняти по спині.
— Я до банку покладу, а батькам куплю нову машину, — Санька мрійливо закотив очі.
— А потім що будеш робити?
— Ну, на навчання витрачу, на подорожі, — продовжив фантазувати хлопчик.
— А Улянка запропонувала нам скласти все разом і заповідник влаштувати з готелем і причалом на озері.
— Заповідник це гідна тема, потрібно з татком порадитися. А я ще й не думав навіть, — знизав плечима Стьопка.
— Ось і поміркуйте. Як на мене, то це дуже дотепно, те що Улька запропонувала. Користь для всіх буде, — Дар'я посміхнулася подрузі. — Тільки потрібно все одно собі частку залишити. Навчання, готель – це справи потрібні, але і про красу забувати не варто. Ми ж дівчата на виданні! Ха-ха-ха.
— Дочекаймось французів. Почуємо, що вони запропонують, тоді й міркувати почнемо. А зараз гайда на річку. Літо закінчується, — відмахнувся від Дар'ї Санька.
Стьопа швидко прибрав зі столу приладдя для малювання і захопивши рушник вирушив з друзями на річку. Санчес теж склав їм компанію, зручно влаштувавшись на плечі в Олесі.
***
На вихідні з міста приїхали батьки та дядько Гарік. На превеликий Стьопин подив, тітки Свєти з ним не було. Христина, яка тепер ставилася до брата з повагою, під великою таємницею розповіла Стьопці, про події що відбулися у місті. Виявилось, що дядько Гарік і тьотя Свєта остаточно посварилися через грошову премію, яку він повинен був отримати за участь в пошуках Козацького скарбу. Тьотя Свєта вимагала, щоб він негайно купив їй норкову шубу, діамантове намисто, віллу на Балі і яхту.
Дядько Гарік спочатку віджартовувався, сміявся, а потім сказав їй, що спочатку вони одружаться, потім народять дітей, а потім куплять все що захочуть. Тьотя Свєта з цим була не згодна і за словами Христини, постійно «пиляла» Ігорьоху. Але той зоставався незмінний у своїх намірах – спочатку весілля, діточки, а потім яхта і все інше на додаток. Тьотя Свєта від цих слів божеволіла і починала волати, що з неї хочуть зробити «мати-героїню», а їй до вподоби бурхливе життя по всьому світу. Тому після останньої сварки, вона зібрала речі, забрала їхню машину і подалася до Європи.
«Мабуть, поїхала відвідувати тих міліонерів, які стояли у черзі на спілкування з нею», — вирішив Стьопка. Потім він згадав виступи фокусника в цирку й уявив, як тьотя Свєта «пиляла» дядька Гарика засунувши в розфарбований ящик. Але судячи з веселого настрою, татів друг не сильно від цього засмутився. На бабусині зітхання він відповідав жартами: «Баба з воза - кобилі легше», «У вас на селі такі дівчата - вогонь!», «Посватаюся до козачки й заживемо душа в душу! Дружина красуня! Повна хата дітей! Господарство знову ж ... ». Повечерявши, всі рано повкладалися спати. На наступний день в Нагірне повинні були приїхати гості з Франції.
У приміщення актового залу сільського клубу, в якому у святкові дні зазвичай влаштовувалися концерти, а по буднях показували кінофільми, та крутили дискотеку, набився натовп селян і гостей з районного та обласного центру. Приїзд нащадків графів Затоцкіх, викликав не аби який інтерес у всіх. Але на подив Стьопки виглядали ці нащадки зовсім не як графи. Ні тобі перук, ні дорогого вбрання, ні натовпу прислужників. Навіть охоронців не було. Останнє, на думку хлопчика, істотно зменшило вагомість графського титулу в його очах. Тільки автівка була дорога.
З лімузина, що загальмував біля клуба на свіжопомитому асфальті, вийшли двоє літніх чоловіків і дівчина, якій взагалі, на його думку, і тридцяти років не було. Чоловіки були одягнені у світлі літні костюми, сорочки без краваток, а дівчина була у вишиванці та світлій довгій спідниці. У супроводі держслужбовців з обласної адміністрації вони пройшли до зали й зайняли місце за святково прикрашеним столом, встановленим на сцені.
Після привітальних промов, які у Стьопки викликали позіхання та бажання заснути, слово взяв онук Стефана Затоцкого - Мішель, яким виявився один з чоловіків. Стримано подякувавши організаторів урочистої зустрічі, він делікатно запропонував їм зайняти місця в залі. Говорив чоловік неспішно, українською мовою, але зі смішним акцентом, що дуже сподобалося Стьопці. Потім старанно вимовляючи імена і прізвища, чоловік запросив піднятися на сцену Стьопку, його друзів, студентів і професора з Дмитром Вікторовичем. Запропонувавши їм зайняти місця за столом, Мішель надав слово своєї донці Софії.
Софія підійшла до мікрофона, встановленого на невеликій трибуні. Стримано подякувавши учасників пошуків, дівчина одразу перейшла до справи. Виявилося, що гості приїхали не з порожніми руками, а Софія, не дивлячись на свій юний вік, виявилася керівником двох реабілітаційних проектів у Франції.
— Виконуючи волю мого прадіда, Стефана Затоцького, я від імені нашої родини оголошую про початок будівництва на території колишньої садиби графів Затоцьких, центру дитячої кардіології та кардіохірургії. При центрі буде відкрито медичний коледж для підготовки висококваліфікованих фахівців. Центр буде побудований і оснащений на кошти надані фондом «Дитячі серця без кордонів», який був заснований моїм прадідом в Ніцці в 1936 році. Керівниками проекту крім мене і мого батька обрані кандидатури, — тут дівчина запнулася, але швидко розібравшись з текстом прочитала. — Олександра Павлюченко та Ігоря Станішевського.
Посміхнувшись, Софія жестом вказала на Стьопчиного тата і дядька Гарика, які підвелися зі своїх місць в залі. Натовп вибухнув захопленими криками й оплесками. Стьопка не вірив почутому. Звідки французи дізналися про його татка? Про дядька Гаріка? Як їх вибрали для такого проекту? Голова у хлопчика йшла обертом. Олеся поцілувала його в щоку, Санька поліз обійматися, Улянка з Дариною тиснули йому руки, як ніби це Стьопку призначили керувати центром.
Почекавши кілька хвилин, Софія підняла руку і в залі запанувала тиша. Посміхнувшись, дівчина продовжила.
— Відкриттям цього центру, ми зможемо допомогти не тільки хворим дітям, а й покращимо ваше життя. Спочатку на будівництві, а потім і в роботі центру будуть зайняті кілька сотень людей. Для молоді це відмінна можливість отримати освіту й стати до праці, набути професійних навичок в такому престижному медичному закладі.
Крім цього після закінчення археологічних досліджень будуть проведені відновлювальні роботи в старому замку. Там буде створено музей, та меморіал, в пам'ять про наших з вами пращурів, які виявили небувалу силу духу і вважали за краще смерть, аніж ганебну здачу в полон. Це історія нашого народу. Це наша з вами пам'ять. Але окрім цього, відкриття музею - це нові робочі місця. Ми не хочемо, щоб ви їхали з Нагірного в пошуках кращої долі. Це земля наших з вами предків! Живучи тут, ми повинні бути щасливі. Ми й наші нащадки.
Закінчивши промову, дівчина зайняла своє місце за столом. Після виступу Софії на сцену знову полізли якісь пузаті дядьки в костюмах, тітоньки в вузьких спідницях, попри спеку нафарбовані як на зване приймання. Всі вони висловлювали захоплення рішенням гостей, дякували та в чомусь їх запевняли. Стьопі стало нецікаво.
Потім стало ще гірше. Почалося фотографування, що взагалі не сподобалося хлопчикові. Спочатку учасників пошуку сфотографували з французами, а потім їм довелося пережити фотосесію з усіма охочими. Розпалені й тхнучи потом та парфумами, а здебільшого тютюновим димом і алкоголем, незнайомі тітоньки й дядьки брали дітей на руки, обіймали та цілували їх. І все це перед довгоносими об'єктивами відеокамер і фотоапаратів, які засліплювали їх світлом яскравих ламп і відблисками спалахів. Судячи з незадоволеного виразу обличчя, Софії - їй це теж швидко набридло. Віддавши кілька розпоряджень, вона припинила фотосесію. На її запрошення, учасники пошуків розмістилися у двох мікроавтобусах що стояли біля клубу. Невелика колона, загула клаксонами, та попрямувала до виїзду з села.
Софія опинилася в одному автобусі з дітворою. Перезнайомившись з усіма, дівчина втомлено посміхнулася.
— Я дуже хвилююсь. Адже зараз ми їдемо до того місця, де народився і виріс мій прадід. Багато разів я уявляла собі цю поїздку, але ніколи не думала, що вона буде проходити в такій чарівній компанії.
Доки мікроавтобуси дерлися лісовими дорогами до садиби, Софія встигла побалакати з кожним із дітей. Для всіх у неї знайшлося тепле слово і багато запитань. Їй було цікаво все: хто з ким живе; чим зайняті батьки; хто з дітей чим захоплюється; ким мріє стати? Бачачи жвавий інтерес дівчата та хлопці охоче відповідали на її запитання. Нарешті вони дісталися до місця.
Софія і її батько, піднявшись парадними сходами, зупинилися біля входу в особняк. На очі чоловіка набігли сльози й він змахнув їх пальцями. Софія підбадьорливо поклала йому руку на плече. Взявшись за ручку (яку встановили студенти) вона потягнула її на себе і відкрила вхідні двері. Увійшовши до вестибюля, вони захоплено завмерли. І було від чого. Стьопка сам стояв вражений красою видовища яке відкрилося перед їхніми очима.
За той час доки його тут не було, внутрішні приміщення особняка змінилися до невпізнання. Виявилося, що це влаштували студенти. Вони знайшли своїх друзів реставраторів з художньої академії й розповіли про знахідку та старовинний особняк. Разом приступили до очищення стін. І ось тепер плоди їхньої праці вражали своєю красою перших відвідувачів.
У колишніх раніше булих порожніх нішах, застигли мармурові статуї, які підняли зі сховища. Стіни та стеля, звільнені від кілограмів побілки відкрили колишній розпис. Звичайно, старовинні малюнки місцями були пошкоджені, фарби потьмяніли й вигоріли, але все одно це вже не був безликий брудний вестибюль, а справжній старовинний особняк. Особливо вражала своєю красою склепінчаста стеля, розписана в стилі Рафаеля Санті. Бірюзове небо, хмари, ангели, діви з немовлятами, все переплелося в чудовому заворожливому для погляду орнаменті.
На стінах збиральниці винограду були сусідами з мандрівними музиками. Козаки та козачки, кружляли в хороводах. Все жило і грало, попри запустіння, що панувало в будинку. Гості поділилися на групи та розійшлися коридорами особняка. Стьопка з Олесею, Софія, дядько Гарік і Стьопин тато, піднялися на третій поверх, в ту саму кімнату, де пару тижнів тому, пізно ввечері стояли діти.
— Неповторний вигляд. Господи як же тут гарно. Таке відчуття, що я нарешті повернулася додому, — Софія задумливо дивилася на ліс і озеро. — Дітям тут буде дуже затишно. Я насправді задоволена, що потрапила в це місце і задоволена тому, що ми не помилилися, вирішивши побудувати центр саме тут.
— А вам не шкода знищувати таку красу? — дядько Гарік уважно подивився на дівчину.
— Звичайно, шкода. Але на мій превеликий жаль, будівлю потрібно зносити. За висновком фахівців вона знаходиться в аварійному стані. Що можливо скопіюємо, виріжемо, збережемо. Але, як на мою думку, важливо саме місце. Воно не втратить своєї душевної наснаги й тієї теплоти, яку я відчула.
— У цьому місці хочеться жити?
— Так Ігорю, ви маєте рацію. І маю думку що, саме це допоможе нашим майбутнім пацієнтам скоріше впоратися з їхніми хворобами. Місце теж відіграє величезну роль. Мене дуже надихнув ваш коментар з приводу особняка. Я це відчувала. Ви дуже влучно передали свої почуття. Дякую вам.
На землю опускався серпневий вечір. Озеро з яскраво синього стало сірим. Ліс додав у свою зелень темних відтінків. З боку заходу навпаки все було розфарбоване багряними фарбами. Заблищали вдалині вогники Нагірного.
— Пора йти. А так не хочеться, — мрійливо промовила Софія і попрямувала до сходів.
Вони спустилися донизу. У вестибюлі їх уже чекали решта учасників огляду старовинного особняка. Мішель, підійшовши до доньки, взяв її під лікоть.
— Я радий, що ми змогли це побачити. Пройти кімнатами й коридорами де ходили наші предки. Мій дід, а твій прадід мав рацію. Це чудове місце. Нам залишається тільки допомогти йому знову почати жити.
— Так тато. Він як завжди мав рацію. Я до цього часу не розуміла його любові до країни, яка викинула його. Позбавила всього, що було для нього дорогим. Але сьогодні у мене зовсім інше почуття. Він вмів прощати й любити, не дивлячись ні на що. Ось це напевно найголовніше. Любити людей, своє коріння, джерела. Ту землю, на якій він народився, яку захищав сам і захищали наші предки. Людей, які на ній живуть. Дякую йому.
— На мою думку, він чує твої слова Софіє. Він десь тут, зараз - поруч з нами. Дивиться на нас і посміхається, своєю неповторною усмішкою.
***
Після вечері на галявині біля рибальського будиночка, всі зібралися у вогнищевої ями. Гості переодяглися в спортивні костюми й тепер нічим не відрізнялися від звичайних туристів. Вони з задоволенням пили смачний трав'яний чай з похідних кухлів. Першим заговорив Мішель.
— Я щиро вдячний всім вам за виконану роботу. Ми спеціально скоротили урочисту частину. Занадто багато непотрібних людей було там. Я бачив, що вам теж було нецікаво слухати їхні порожні й хвалебні промови. А тут зібралися ті, хто допоміг оживити сторінки історії. Хто воскресив імена наших з Софією предків. Це зовсім інша атмосфера. Я міг би довго говорити про це, але міркую що це зайве. Ви доторкнулися до історії свого краю. І найголовніше, що робили це безкорисливо. Але кожна праця повинна бути винагороджена. Я не буду вдаватися в цифри, наш адвокат мсьє Жак Сорель, обговорить все з кожним з вас і з вашими батьками. А я зараз хочу запропонувати вам обміркувати, як ви бажаєте цими коштами розпорядитися.
— Це про те, скільки нам грошей дадуть? — Санька посовався на лавці. — Ви ж не відвезете все до Франції?
— Ні, Олександр. Не переймайся. Ми все не відвеземо. Взагалі ми маємо намір взяти тільки кілька парсуни наших предків, щоб зробити з них копії, потім все буде повернуто назад. Мсьє Сорель і його колеги займаються оформленням всіх належних документів. Кожен з вас стане володарем дуже великого рахунку в надійному банку. Ми за цим прослідкуємо. Щоб не вдаватися в подробиці, які складні і їх пояснення займуть багато часу, я скажу простіше. Всім вам покладена величезна сума. Цього вистачить й на навчання й на відкриття власного бізнесу. Ті гроші, які дістануться нашій родині, ми вкладаємо в фонд. Фондом крім нас керуватимуть Ігор і Олександр, — Мішель жестом вказав на Стьопиного тата і дядька Гарика.
Стьопин тато почервонів, а дядько Гарік встав і почав жартівливо кланятися.
— Вони всі свої гроші теж вкладають в фонд. На жаль, у вашій країні дуже багато нечесних на руку держслужбовців, яким ми не можемо довіряти. А ці молоді люди, — Мішель знову вказав на чоловіків. — Ставляться до справи зовсім інакше. Ми не просто так їх обрали.
— А як взагалі ви про нас дізналися? Як народився цей проект? Що трапилося з вашим прадідом? Ми тільки його щоденник прочитали. Як він до Франції потрапив? — запитала Улянка, доливаючи чай з закопченого чайника в чашки гостям.
— Я міркую, краще нехай розповість Софія. Це її проект, — Мішель погладив доньку по голові.
— Почнімо з історії, — посміхнулася дівчина.
Щоб їй було зручно бачити всіх слухачів, Софія встала з лави та підійшла до сосни.
— Ви вже знаєте, що полковник Затоцькій, воював в цих місцях під час Громадянської війни. В одному з боїв він отримав поранення і був відправлений до шпиталю. Потім з військами що відступали, опинився в Польщі. Його дружина Наталі з маленьким сином щасливо дісталися до Парижа, де знайшли сестер Стефана. Влітку 1922 року, він після одужання теж приїхав до Парижа. Родина об'єдналася.
Як вам стало відомо з щоденника прадіда, сім'я Затоцькіх була дуже заможна. Батько Стефана вчасно встиг перевести за кордон гроші - тому він і його рідні були забезпечені. Але прадід не міг просто так витрачати гроші на спокійне проживання. Він взагалі був чоловік дуже діяльний.
У Франції Стефан скупив кілька виноградників, побудував завод і зайнявся виробництвом вин і коньяку. Кілька племінних коней, яких вдалося вивезти з України дали початок новому конезаводу. Майже два роки пішло у нього на те, щоб знайти своїх земляків з Нагірного, яких доля розкидала по всій Європі. Для всіх знайшлося і робоче місце і житло. Всім переселенцям Стефан допомагав грошима, влаштовував на працю. Потім він купив занепалу пароплавну компанію і через кілька років, завдяки своїй наполегливості та працьовитості вивів її у світові лідери. У 1936 році разом з сестрами та своєю дружиною вони створили фонд «Дитячі серця без кордонів».
Під час другої світової війни, мій прадід залишився у Франції й своєю діяльністю врятував від смерті сотні в'язнів концтаборів в Польщі, в Німеччині та у Франції. Після війни він за свої заслуги був нагороджений орденами Почесного Легіону та Визволення. Королева Британії нагородила його Королівським Вікторіанським орденом. Його син, мій дід Марек, воював у складі авіаполку «Нормандія-Неман».
У мирний час мій прадід основні зусилля спрямував на розвиток фонду. Якщо відразу це була просто грошова допомога родинам з хворим дітьми, сплата за операції, лікування, то з 1950 року він починає будівництво кількох дитячих кардіологічних центрів. Зараз їх десять. Наші центри розташовані по всій Європі. І ось тепер відбувається його мрія. У нас навіть є ескізи будівлі зроблені його рукою. Прадід завжди вірив, що колись такий центр відкриється і в його рідних місцях.
Софія замовкла, не стримавши сліз, які виступили в куточках її очей. Було помітно, наскільки хвилюється дівчина, розповідаючи про свого прадіда. Дарина з Альбіною теж сплакнули. Утерши сльози, Софія продовжила.
— Коли на нас через мережу вийшов Юрій Юрійович і повідомив про ваші перші знахідки, ми дуже зраділи. Це прискорило прийняття рішення щодо будівництва центру в околицях Нагірного, яке ми планували розпочати лише в наступному році. Зазвичай з дітьми не заведено радитись про такі речі. Дорослі чомусь вважають, що діти не зрозуміють важливих питань, але я скажу. Як показали наші дослідження, в Україні дуже важко знайти чесних, порядних людей, які будуть думати не про своє особисте збагачення, а про ту справу, яку їм доручено. Ось це і гальмувало наше рішення про відкриття центру тут.
Але потім, слідом за професором на нас вийшли Ігор і Олександр. Зібравши інформацію про нас і про роботу фонду, вони самі вийшли з пропозицією про створення дитячого центру. Але справді найголовніше було те, що вони вирішили будувати його на свої гроші. На ту частину винагороди, яка їм належало від державної виплати за знайдені скарби. Ось це нас зворушило. Ми провели моніторинг їх робочих проектів і переконалися в тому, що це чесні та порядні бізнесмени. А рішення вкласти свої кошти в проект, схарактеризувало їх як людей небайдужих до майбутнього своєї країни. Людяність, готовність допомогти ближньому, любов до своєї землі, до своїх дітей, ось це небагато, чого часом так не вистачає сучасним людям.
Софія злегка вклонилася в сторону дядька Гарика й Стьопиного тата. Посміхнувшись, вона продовжила.
— Тому ми миттєво переглянули свої наміри й прийняли рішення приїхати сюди, щоб на місці все побачити та звичайно ж доторкнутися до історії нашої родини. Ми вдячні вам за таку можливість.
Тепер про гроші. Як вже казав мій тато, наші адвокати подбають про те, що ваша винагорода піде вам на користь. Але на прохання вашої подруги Уляни, я пропоную і вам вкласти гроші в цей проект. Звичайно, тут є багато юридичних вимог, але ваше щире бажання буде враховано.
— Ура! — закричав Санька, підскочивши з лави. — Улька ти геній! Я за - двома руками. Хоча почекай, ти ж заповідник та готель хотіла відкрити?
Софія розсміялася, а за нею й інші, дуже вже різкий був у Саньки перехід від захопленого крику до сумного запитання.
— Сашко не хвилюйся. За проектом до дитячого центру буде приєднана територія в кілька десятків гектарів лісу, яка буде оголошена заповідною. Після затвердження всіх паперів, навіть судноплавство по озеру Дальньому буде проходити ближче до протилежного берега. Тому для Улянки з її любов'ю до тварин, до лісу, посада в якості керівника лісового господарства забезпечена. Закінчить навчання за фахом і буде працювати.
— Ну, тоді це вагомий аргумент! Я згоден! А ви чого мовчите? — Санька подивився на своїх друзів.
— Ми не мовчимо Рудий. Ми теж згодні, — відповіла за всіх Дарина.
— Тоді ура!
Його захоплений крик підхопили інші. Дітвора почала обійматися і вітати один одного і дорослих. Оточивши гостей, вони засипали їх запитаннями. Дітей цікавило майже все. Коли почнеться будівництво? Скільки дітей можна буде розмістити в центрі? Чи буде тут школа? Софія і Мішель ледь встигали відповідати.
Тільки Стьопка сумно сидів осторонь від інших. До нього підійшли тато і дядько Гарік.
— Що сину засумував? — тато погладив Стьопку по голові.
— Я на тебе образився, — хлопчик надув губи та відсунувся в бік.
— Чому? Що не так?
— Тому, що ти мені нічого не розповідав. Все тишком, самі зробили. Про все домовилися.
— А я тобі казав, потрібно пацану все розповісти, — дядько Гарік клацнув пальцем по носі друга. — Тепер слід вибачатися.
— Стьопа, звиняй, але я міркував що...
— Що я ще маленький? Так? — ображено засопів Стьопка.
— Так. Вибач син, — зітхнув тато. — Розумієш, коли ми зайнялися цим проектом, то для мене це стало як моя звичайна робота. Я навіть не взяв до уваги, що тобі це може стати цікавим. Тепер я розумію, що був не правий. Що мені треба було спитати в тебе поради й згоди. Вибач. Ну що миримось?
— Гаразд, миримось! — все ще ображено промовив Стьопка, але на його обличчі з'явилася посмішка.
— Ось і добре.