Скарби підземелля.

Розбирати завал вони закінчили, коли зовні сонце дісталося до окрайки лісу. Всі камені й земля, були прибрані з підлоги підземного ходу. П'ятиметрове дерев'яне перекриття, збите з потужних брусів і дощок, приховало провал в стелі. Наскільки було можна бачити в променях ліхтарів, прохід йшов прямо, немов злітна смуга.
Знову розбилися на трійки та обережно рушили уперед. Як і припускав професор, їм довелося пройти не менше двохсот метрів. Приблизно метрів за п'ятдесят до кінця проходу, закінчилися електричні дроти. Але це не зупинило дослідників. Акумулятори в ліхтарях мали змінні комплекти батарей. Доки одні використовувалися, інші ставили на зарядку.
Нарешті вони підійшли до металевих дверей, затягнутих павутинням. Ручкою ліхтарика професор прибрав павутину в бік. Двері в точності повторювали своєю формою і зовнішнім виглядом ті, що вели до підземного ходу з Козацького залу. Цього разу професор не ризикнув пускати Стьопку уперед і вставивши пернач в замкову щілину двічі провернув його проти годинникової стрілки. Клацнув замок. Обережно потягнувши за двері, професор відкрив доступ до наступного приміщення.
Промені ліхтарів висвітлили округлу кімнату. Підземний каземат донжона, був перетворений власниками замку у скарбницю й збройову кімнату. Професор рукою прибрав нитки павутини, що звисали над входом всередину приміщення. Захоплені вигуки та зітхання вирвався у всіх без винятку. На підлозі, на столах, збитих з грубих дощок, на полицях, стояли барильця. діжки, скриньки та скрині. Під стінами рядами вишикувалися алебарди, козацькі піки, арбалети, повні комплекти лицарських обладунків, кольчуг, мечів і шоломів. У пірамідах стояли старовинні рушниці, поруч були складені пістолі. Гарматні ядра і гірки рушничних куль, лежали в дерев'яних лотках по сусідству з вигнутими шаблями в дорогих піхвах з ефесами, прикрашеними різнокольоровим камінням. Неподалік від входу стояло кілька снарядних ящиків темно зеленого кольору. Все було вкрито павутиною і товстим шаром пилу.
— Це диво! Це просто диво! Більшого я нічого не можу сказати. Я всіх вітаю з цією приголомшливою знахідкою!
Професор озирнувся до своїх супутників й розкинувши руки в боки притиснув до себе Стьопку, Саньку, Олесю, Улянку, - на інших довжини його рук вже не вистачило. Але діти самі обійняли професора, оточивши його з усіх боків. Блиснув спалах - це Ігор сфотографував щасливі обличчя.
Після того, як всі вдосталь наобіймались і привітали один одного, почалася вже звична праця. Швидко був споруджений тамбур з рейок і поліетиленової плівки. З Нагірного отець Василь привіз відсутній шматок електричного дроту, лампи та закриті плафони. Вчені приступили до огляду знахідок, просуваючись від входу до центру приміщення.
У снарядних ящиках виявилися упаковані картини з колекції графів Затоцькіх. Там були портрети Багуслава Затоцького і його родини, їхніх нащадків. На кількох чудових пейзажах, були змальовані парк і ліс навколо особняка. Невідомий митець не оминув своєю увагою і чудових коней. Декілька картин зображували панів під час полювання на оленів та страшного вепра. Вишукані натюрморти зображали фрагменти інтер'єру і посуд, яким користувалися покоління родини Затоцькіх.
Поруч були упаковані бронзові статуетки, що зображували коней в різних позах і воїнів в повному озброєнні. Польські крилаті улани сусідствовали з козаками, турецькими яничарами, татарськими вершниками. Скульптор до того влучно передав всі деталі одягу, зброї, емоції своїх героїв, що за ними можна було повністю скласти уявлення про манеру ведення бою, спосіб життя та історичні події тих далеких часів.
Ось два козаки ведуть бій. Один поцілив, зануривши ліве око, готуючись вистрілити з пищали встановленої на підпірці. Другий козак в цей час заряджає рушницю, підбадьорюючи стрілка словами. У шабельній сутичці зійшлися турецький вершник і польський улан. Розкриті в крику роти. Перекошені від люті обличчя, руки з шаблями занесені для нанесення смертельного удару супротивнику. Поруч стоїть статуетка із зображенням пари - козака і дівчини, у святковому вбранні. На статуетці видно найдрібніші деталі одягу, навіть намиста на шиї дівчини. На головах у закоханих вінки. Взявшись за руки, вони мрійливо дивляться вдалину.
В інших ящиках був упакований посуд: срібні чаші й кубки, позолочені тарілки, столові прилади. Перекладені газетами та уривками матерії були упаковані два столових сервізи на дванадцять персон. Тарілки, супниці, чайні чашки та блюдця з тонкого фарфору який світився наскрізь, якщо подивитися на промінь лампи, були розписані сценками з життя європейців.
У найближчих до входу барильцях та діжках виявився порох. Біля них лежали запальні шнури. Рятувальники обережно упакували діжки та перенесли їх на цокольний поверх, далі від флігеля. Зразки пороху вчені хотіли відправити на дослідження, щоб дізнатися які суміші використовувалися козаками в давні часи. Решту пороху потрібно було спалити. Але на території маєтку цього робити було не можна.
Потім дійшла черга до вогнепальної зброї. Самопали, пищали, пістолі почали обережно виносити в зал. І тут виявилося, що деякі з цих знахідок заряджені та ще й чудово зберегли свої бойові якості. Це відкриття зробив Ігор.
Складаючи старовинні пістолі під стіною Козацького залу, він впустив один на підлогу. З оглушливим гуркотом пістоля вистрілила. Свинцева куля, вилетівши з дула, тупо чмокнула в дерев'яну панель. На всі боки полетіли тріски. Переляканий студент нерухомо застиг, притискаючи до грудей небезпечний вантаж. На звук пострілу прибігли рятувальники й вчені. Хлопця звільнили від залишку пістолів, обережно склавши їх під стінку. Потім порадившись, вирішили підняти всі вогнепальну зброю нагору, щоб там її розрядити. Так і вчинили. Але як розрядити зброю ніхто не знав. Роман Захарович зателефонував експертам-балістикам. Вислухавши дільничного, експерти пообіцяли поміркувати, а потім повідомити про своє рішення.
Вчені продовжили роботу. Попри те що настав пізній вечір, ніхто не збирався зупинятися. Сергій з'їздив до табору за вечерею разом з юними куховарками. Поїли в Козацькому залі. Професор з Дмитром Вікторовичем обговорювали красу бронзових статуеток, намагаючись за відмітинами та тавром визначити ім'я скульптора. Решта ворожили, що заховано в останніх діжках, в скринях і скриньках. В цей час до них долинули звуки пострілів, відлуння від яких, гуляючи в порожніх кімнатах покинутого особняка, дісталося до підвалу. Стривожені схопилися зі своїх місць вчені й рятувальники. Залишивши кухлі з компотом, вони бігом піднялися сходами у флігель. Картина, яка відкрилася їхньому погляду, в одних викликала сміх, в інших обурення.
Виявилося, що в одній з кімнат Роман Захарович і студенти-археологи, влаштували стрілецький тир. Під вікнами особняка, вони встановили мішені: іржаву кольчугу, такі ж покриті іржею лицарські обладунки, пару щитів. Тут же влаштувався і бронежилет дільничного. Роман Захарович і студенти палили через вікна з пістолів і самопалів, фіксуючи свою витівку, на відеокамеру, встановлену на штативі.
— Роман Захарович! — простогнав професор. — Ось від вас я такого хлоп'яцтва та неповаги до науки не очікував. Що відбувається?
— Розряджаємо зброю професоре. Заодно збираємо вам матеріал для дослідження. Всім же цікаво як обладунки захищали вояків в ті часи. Для порівняння я свій особистий бронік не пошкодував. Мені його брат подарував. Четвертий клас захисту, кевлар, зроблений в Ірландії.
— А по-іншому цього ніяк не можна було зробити. Що ваші експерти сказали?
— Так вони й сказали, якщо цей мотлох розряджати, то можна без пальців і без голови залишитися. А так все пучком. Бабах! Розряджена! Транспортувати їх не можна було професор - один необережний рух і маємо ланцюгову реакцію.
— Господи. Добре, що ми ще й гармати не знайшли. Ви б і їх так розрядили?
— Атож. З гарматами це звичайно нам не пощастило - недолік. Було б цікаво перевірити. Але і так непогано вийшло! Ви не знаходите?
— Знаходжу, мій друже, знаходжу. Багато вам ще залишилося?
— Ні. З п'ят пістолів і сім самопалів.
Дільничний взяв зі столу дві старовинні пістолі й висунувши їх у вікно натиснув на спускові гачки. Пістолі з ошелешливим гуркотом стрелили, додавши в кімнаті диму. Від влучення здригнулася кольчуга, а рогатий лицарський шолом, зірвавшись з кріплення, з дзвоном покотився по землі.
— Діти. Ну, право чисто діти, — махнув рукою професор. — Ігор, Сергій, Павло – влучення, та пошкодження детально описати й зафіксувати на фотографіях. Кулі витягти, описати та упакувати.
За порожніми очницями вибитих вікон на землю влягалася ніч. Але ніхто не відчував втоми. Залишився найцікавіший момент і всі з нетерпінням чекали, коли будуть відкриті останні барила, скрині та скриньки. І ось ця мить нарешті настала.
Рятувальники розкрили барила.
У променях світла переносних ламп золотом спалахнули монети, на яких був зображений Богдан Хмельницький. Срібні талери, лежали упереміш з монетами Османської імперії.
У скринях виявились сховані старовинні наряди, які були перекладені товстими книгами. У скриньках, збулася мрія дівчаток, зберігалися прикраси: намиста, кільця і персні, шпильки, браслети та сережки. Тиша огорнула приміщення. Висловлювати захоплення було якось не до місця, настільки все було чудово, казково і несподівано. Втім, в глибині душі, всі чекали саме на таку знахідку, але коли це сталося насправді, зникло бажання вигукувати та галасувати. Натомість йому прийшло відчуття захоплення, тією чудовою сторінкою історії, яка відкривалася перед їхніми очима. З’явилось почуття захоплення, від того, що це сталося саме з ними. Що у них вийшло розгадати таємницю і дістатися до мети.
Ось вони - прості сільські дітлахи, рятувальники, студенти, вчені - відкрили для людей невідому сторінку в історії їхньої країни. Ніхто не думав за нагороди, або за те скільки вшанування надасть їм ця знахідка. Просто було чудово та спокійно-захоплено від почуття того, що вони це зробити. Старовинна легенда, яка здавалася красивою казкою – втілилася у життя.
Цілу ніч вони описували, розглядали, перекладали й упаковували свої знахідки. Звичайно ж, не обійшлося без фотосесії. Дорослі та діти в нарядах минулих епох. Дівчатка начепивши східні прикраси. Хлопчики в лицарських обладунках. Все залишилося на фотознімках. На світлинах і в пам'яті.
Вранці дітлахам стало нецікаво. Приїхали колеги археологів. Прибув взвод спецпідрозділу для охорони знахідок, який направило керівництво управління поліції на прохання Романа Захаровича. Охи, ахи, рукостискання, обнімашкі, нескінченні привітання та поздоровлення. Юрба людей метушливо бігала по сходах та коридо-рах старовинного особняка. З’явилися журналісти та телеоператори. Зникло відчуття казки. А разом з цим прийшла втома.
Після обіду, узявши з собою Троїцьке Євангеліє, дітлахи, отець Василь і Стьопин тато з дядьком Гаріком спустившись парковими сходами, повернулись до свого табору. Трохи пізніше до них приєдналися: Мітрич, Антон, Стьопин та Олесин дідусі. Отець Василь відкрив книгу і почав читати. Він читав про те, як Господь створив світ, як перші люди піддалися спокусі, прочитав заповіді Господа і його настанови людству. Стьопка, який раніше ніколи не бував в церкві, вслухався в слова, що злітали з уст священика, і приміряв їх до своїх вчинків. Порівняння було на користь хлопчика. Від цього на душі стало тепло і спокійно. Отець Василь почав читати про Ангелів-хранителів. Хлопчик уявив собі ангелів у білому одязі з крилами за спиною і втомлений заснув.