Професор і його супутники повернулися опівдні. Разом з ними приїхали, Олесин дідусь, Антон - колишній спецпризначенець, Сергій Миколайович і двоє рятувальників.
— Ось підмогу нам привіз, — Юрію Юрійовичу виліз на галявину з машини. — Як дізналися козаки про наші проблеми, так прямо не відбитися від них стало. Міркую, зараз ми швидко впораємося з завалом.
— Ви вчасно професоре. Ми вже пообідали, але ваші порції залишилися.
— Дашуня! Дякую сонечко, але нас в селі погодували. Ще й з собою гостинців передали й вам, та вашим вихованцями, — він кивнув на оленицю з оленям. — Зараз вивантажимо припаси й можна вирушати. До особняка повинні з лісгоспу привезти балки та дошки для покрівлі.
Через годину почалася робота з розчищення завалу. Дорослі на тачках везли землю в Козацький зал. Діти й студенти, цеберками звідти піднімали її нагору. У кімнаті з шафою землю просівали, пристосувавши для цього старе ліжко з пружинною сіткою, яке в підвалі знайшов Мітрич. Тут же оглядали прямокутні камені з кладки та складали їх стопками під стіною. На місці, що звільнилося в тунелі споруджувалися підпірки й покрівлю. В такому темпі, з невеликими перервами вони працювали близько двох годин. Потім пролунав схвильований голос Дмитра Вікторовича.
— Професор тут якась кістка лізе.
— Кістка? Не може бути.
Юрій Юрійович підійшов до завалу і присівши навпочіпки почав оглядати знахідку. Дійсно, на підлозі серед каменів він побачив кістки чоловічої стопи й зотлілі фрагменти шкіри та тканини.
— Дійсно кістка, — пробурмотів професор, обмітаючи знахідку невеликим пензликом. — Друзі. Попрошу вас трохи зупинитися, перепочиньте, — обернувся він до рятувальників. — Далі ми самі ручками. Ручками.
Разом з Дмитром Вікторовичем професор почав обережно розбирати завал. Камені вони передавали назад, а землю обережно знімали саперною лопаткою і великими шпателями та зсипали в відра. Через годину їм вдалося повністю очистити скелет. Кістки прикривали зотлілі фрагменти тканини. Коли їх почали прибирати, то звідти дзвякнувши об кам'яну підлогу, випав револьвер.
— Невже це останки графа Затоцького? — Дмитро Вікторович обережно підняв револьвер і передав його рятувальникам.
— Не думаю колега. Бачите збоку залишки шкіри, металеві пряжки, кільця. Це сумка. А перед нами останки грабіжника. З подібною ситуацією я стикався при розкопці кургану в Миколаївській області. Там під час розчищення дромоса, під обвалом теж були знайдені останки грабіжника, тільки більш давнього. Але як же він сюди лишенець потрапив?
Професор, піднявши вгору ліхтарик, спрямував промінь світла на стелю ще не зашиту дошками. Уважно оглянувши він попросив додати світла. Один з рятувальників приніс закритий плафон з електролампою.
— Бачите той заплилий отвір в глині колега? — професор рукою вказав вгору. — Ось звідси він і проник в хід. Вочевидь це один із пластунів, які допомагали графу ховати цінності. Про це свідчать наган, два георгіївських хрести, солдатська кокарда. Він побачив, що в цьому місці стеля складна з каменів. Прорахував відстань. На поверхні зорієнтувався і досить точно. Потім прокопав вертикальну шахту сам, або з допомогою товариша. Пробив кам'яну стелю. Спустився в хід. Покрівля та стінки шахти обрушилися і поховали його під собою. А з часом отвір в землі затягнувся. Судячи з порожньої сумки та розташуванню кістяка, він не встиг дістатися до скарбниці.
— Якщо тільки це була перша його хода, а не друга і не третя.
— Не погоджуся з вами колега. Як я вже казав знахідки з цього скарбу, ніколи не фігурували в антикварному світі. Якби їм вдалося дістатися до скарбів, то його товариш, який залишився в живих, раптово розбагатівши, привернув би до себе увагу. Та й про знахідки стало б відомо.
— Юрію Юрійовичу, зараз ми можемо тільки гадати.
— Так. Ви маєте рацію. Прибираємо кістяк та продовжуємо роботу.
Кістки скелета обережно витягли з завалу, підсунувши під них плівку. Потім їх віднесли в зал і упакувавши поклали біля стіни, накривши старими газетами, щоб не лякати малечу. Археологам потрібно було все детально описати.