Палії.

Антон відставив убік, обридлий йому за три дні заступ. Він скопав половину саду. Після події на озері батько строго відчитав його. Забравши сина з поліційної дільниці та повернувшись додому татко волав так, що посуд в шафі тремтів та підплигував. На при кінці своєї виховної промови він, обізвавши сина нетямою і дауном підійшов до холодильника та діставши пляшку віскі налив собі в склянку пристойну порцію. Прикладаючись до склянки, батько вже спокійним голосом призначив Антону покарання, одночасно міркую про матеріальний бік справи.
— Зрозумій. Мені не грошей шкода. А те, що ти через свою тупість знову випустив з рук скарб. Тільки уяви. Монета із зображенням Хмельницького. Та їй ціни немає! Про ці монетах тільки чутки ходять, а в руках їх ніхто не тримав. Але якщо є одна монета, то значить, є ще й інші!
— Тату, ну хто ж знав, що там цей буксир з’явиться.
— Тату хто знав? Хто знав? — передражнив батько сина. — Нічого було нишком свої схеми крутити. Поїхали б разом і забрали усе. Відстебнув би тобі на навчання в Гарварді. Та ще прославилися б на всю країну. А так на найближчий місяць твої найкращі друзі - заступ та кошик для ягід. Тепер твої дружки-археологи навіть розмовляти з вами не захочуть. І правильно зроблять - «щурів» ніхто не поважає.
Порахувавши повчальну розмову закінченою, він махнув рукою і знову поліз в холодильник за новою порцією спиртного.
Але, через добу татко змінив гнів на милість. До нього знову приїхали ділові партнери. На двох машинах вони вирушили на берег озера. Антон був узятий з собою в якості шашличника та офіціанта.
Коли черговий пікнік був завершений, Антон, викинувши вугілля з мангала, засипав їх піском. Оглянувшись навколо, він побачив, що залити багаття нема з чого. Увесь використаний посуд був вже зібраний в пакети. Аби знову не вислуховувати від батька чергову порцію «компліментів», хлопчик не став шукати пластикову пляшку, а розібравши мангал, засунув його в чохол і кинув до багажника автомобіля.
Від спогадів його відірвали голоси біля воріт їхньої ділянки. Озирнувшись, хлопчик побачив біля хвіртки формені кашкети поліціянтів.
— Богдан спалився з книжками, — пробурмотів Антон і сховався за кущем смородини.
Він побачив, як його батько підійшов до поліціянтів і впустив їх у двір. Хлопчик приготувався до найгіршого.
***
Почувши дзвінок біля воріт, батько Антона - Валерій Іванович Зарубін не поспішаючи підійшов до воріт. Побачивши поліціянтів і пожежного в формі, він відкрив хвіртку і пропустив їх на подвір'я.
— Чим зобов'язаний панове?
Валерію Івановичу після вчорашнього виїзду на пікнік, було, м'яко кажучи, недобре. Від випитого на березі озера пристойної кількості спиртного, його нудило. Боліла голова, а спина постійно вкривалася липким потом. Кожен раз, вранці після таких заходів, він давав собі слово - зав'язати з пияцтвом. Але поміркувавши, розумів, що зовсім зав'язати не вдасться. Тому миттєво давав собі інше слово, до шостої вечора не брати в рот, а ні краплі спиртного. Ось і зараз він перебував в стані «ломки». Один внутрішній голос вмовляв його відтягнутися пивком, другий стверджував, що до вечора ні-ні. Впустивши на подвір’я непрошених гостей, він похмуро втупився на них, раз за разом витираючи на лобі піт несвіжим носовиком.
Офіцери назвалися. Потім один з них розкрив тонку теку і переглянувши папери глянув на Зарубіна.
— Пане Зарубін. Вам належить автомобіль держномер ...? - офіцер звірився з аркушем і назвав номер машини.
— Так. Мені. А що трапилось?
Валерій Іванович почав гарячково згадувати подробиці вчорашнього повернення з пікніка. Пам'ять відгукнулася летючими по боках стовбурами смерек та світлою стрічкою ґрунтової дороги.
— Судячи з викладених громадянкою Ольгою Зарубіної світлин в її акаунтах: на «Інстаграмм», в «Однокласниках» і на «Фейсбук», ви вчора провели півдня на березі озера.
— Були, не заперечую. Я за кермом був. Спиртного не пив. Але ми тихо поводилися. Так з друзями на пікнічок вискочили, шашлички засмажили. Потім все за собою прибрали.
— Ну, щодо тихо і не пив, я б на вашому місці промовчав, — заперечив офіцер.
Він почав перебирати світлини, на яких Зарубін був зображений у всій красі: з чаркою горілки в руці, ось він п'є пиво з горла запітнілої пляшки, ось стріляє по порожніх пивних банках з помпової рушниці. Решта учасників пікніка, судячи з наявних в офіцера світлин, теж «запалювали» на всю котушку. Знайшовши потрібну світлину, де був зображений Антон, який смажив на мангалі шашлик, офіцер показав її Зарубіну.
— Це ваш син?
— Так. Мій. Тобто наш.
— Ми можемо поставити йому декілька запитань у вашій присутності?
— Так, будь ласка. Тоша! Біжи сюди сина.
Нічого не поробиш, треба було відгукнутися. Антон вийшов зі своєї схованки й підійшов до воріт.
— Скажи Антон, — звернувся до нього офіцер. — Ти вчора під час пікніка смажив шашлик?
— Так. Я завжди шашлик смажу.
— А коли все закінчилося. Що ти зробив з вугіллям?
Почувши запитання, Антон розслабився. Справа була не в книгах і не в Богдані. Напруга відпустила.
— На пляжі піском присипав, — без усякого побоювання відповів хлопчик.
— А чому водою не залив?
— Так порожні банки та сміття вже в машину сховали. Чим би я воду набирав? Долоньками? Ніхто б мене чекати не став.
— Значить, ти засипав вугілля піском, не полив їх водою і поїхав?
— Так. Так і було.
— Добре. Тоді нам необхідно пройти в будинок і скласти протокол.
— Який протокол, — стрепенувся Зарубін. — У нас, що вже пікніки заборонені?
— У районі два тижні як оголошена п'ята категорія пожежонебезпечної обставини. Про це постійно нагадують в випусках новин по місцевих каналах і по радіо. На всіх в'їздах в лісовий масив встановлені попереджувальні знаки та таблички з заборонами. Там написано, що в такій ситуації в'їзд в ліс на автомобілях забороняється. Розведення багать забороняється. Для цього є спеціально обладнані місця на стоянках, біля яких є пожежні водойми, або діжки з водою і засоби пожежогасіння, — чітко промовив офіцер у формі рятувальника.
— Ну а ми тут до чого? — витріщив очі на офіцера Зарубін.
— З вини вашого сина сьогодні вночі вигоріло два квартали лісу. Сума збитку встановлюється. Згідно з протоколом огляду вогнища загоряння, було встановлено, що причиною пожежі стало не залиті водою вугілля залишене після багаття. Вітер змів пісок. Іскри та дрібне вугілля потрапили на суху траву. Трава загорілася. Потім вогонь поширився на чагарник і дерева.
— Та хіба мало хто на березі багаття палив?
— Судячи зі світлин, місце початку загоряння відповідає місцю, де відпочивала ваша компанія. Сині містки для купання, старий металевий навіс від сонця на березі. Можемо провести експертизу, але тоді вам доведеться оплатити її вартість.
— Так він же засипав його піском?
— Мало засипати піском. Якби ваш син, полив вугілля водою, а потім засипав піском, то вугілля б погасло, а зверху утворилася б кірка. Тоді вугілля навіть якщо там і залишився жар, не рознесло б вітром по лісі.
— Боже милосердний! Я живу з ідіотами. Один багаття не згасив, інша фотки в інтернеті виклала. Коли це закінчитися? Продам дачу під три чорти.
— Можливо, дуже скоро, — посміхнувся офіцер.
— Що ви маєте на увазі?
— Можливо, дуже скоро вам доведеться продавати дачу. Сума збитку буде чимала. Так ми пройдемо в будинок для складання протоколів або тут будемо заповнювати?
— Яких протоколів? — простогнав Зарубін, якому дуже захотілося випити.
— За порушення правил користування відкритим вогнем і за нецільове використання вогнепальної зброї в громадському місці, яким є пляж. Рушницю у вас ми вилучаємо.
— Та пишіть що хочете. Вилучайте, забирайте, — махнувши рукою Зарубін, відважив Антону запотиличник і поплентався до будинку.
***
Офіцери закінчували складати протоколи, коли знову почувся звук дзвінка біля воріт.
— Танька! Піди, подивися, кого це там ще чорти принесли, — заволав Зарубін на дружину і приклався до банки з холодним пивом.
Через пару хвилин до кімнати увійшли двоє чоловіків у цивільному одязі, з такою ж текою, як і у присутніх офіцерів.
— Управління кримінальної поліції, — один з чоловіків показав Зарубіну службове посвідчення. — Вітаю вас колеги, - привітався він з офіцерами.
— А вам то, що від мене треба?
— Від вас нічого. А ось з Антоном Зарубіним необхідно поспілкуватися. Хоча до вас теж буде кілька запитань.
— Ось він перед вами, — Валерій Іванович картинним жестом вказав на сина, який з винуватим виглядом стояв біля вікна. — Розмовляйте. Що він ще накоїв?
— За свідченнями Богдана Білова, він, ваш син і Денис Шпак, кілька днів тому, за попередньою змовою, таємно викрали зі шкільної бібліотеки села Нагірного, шість старовинних книг. Викрадені книги, Білов намагався продати через інтернет аукціон. Допомагала йому в цьому двоюрідна сестра. На всіх вилучених книгах є штамп шкільної бібліотеки та інвентарний номер. За оцінками експертів передбачувана сума збитку могла скласти 32 тисячі гривень. Відкрито кримінальне провадження.
— У колонію поїдеш мерзотник. За ґрати. А звідти до в'язниці. І не чекай передачек, — гаркнув Зарубін, зі злістю поглянувши на Антона, який понуро схилив го-лову.
— До вас теж є запитання. Адже саме ви Валерій Іванович передали синові пакунок з горілкою і закускою, для вручення його шкільному сторожу, щоб він пропустив хлопчиків до бібліотеки?
— Мені потрібно випити! — Зарубін схопився зі стільця і підбігши до холодильника дістав пляшку віскі, налив у склянку і залпом її осушив. — Я не знав, що вони йдуть красти. Не знав! А втім, пишіть що хочете. Забирайте що хочете. Садіть нас до в'язниці. Набридло все. Мені вже байдуже…