Несподівана перешкода.

Прокинувся Стьопка від гучних голосів. У вікна будинку щосили світило сонце. Образившись, що його не збудили, хлопчик стрибнув на підлогу, взувся і вийшов на двір. Виявилося, що він даремно засмутився. Сонце тільки-но піднялося понад лісом.
За столом сиділи пожежні та закінчуючи сніданок пили компот, вихваляючи майстерність Дар’ї та Вероніки. Двоє молодих пожежних жартівливо обговорювали можливість заслати сватів, щоб таких майстринь відвести під вінець. Чинні та збентежені від похвали й уваги до себе, дівчинки сиділи на чолі столу. На галявині стояли дві червоно-білих пожежних автівки, виблискуючи на сонці свіжовимитими боками. Один екіпаж, заправивши машину водою, повернувся на місце згарища, щоб ліквідувати маленькі осередки вогню, які залишилися.
Закінчивши сніданок пожежні, не дивлячись на заперечення Дар'ї, зібрали посуд і самі його вимили. Ще раз, подякувавши дівчаток за турботу, вони розсілися по машинах і поїхали в частину.
Стьопка збігав на озеро і швидко вмившись, повернувся назад. Накрили на стіл. Швидко поїли. Упакували сніданок для археологів. Розмістившись в салоні Уазика, поїхали до особняка назустріч новим таємниць, якими було повна старовинна будівля.
Доки археологи, розібравши тарілки, втамовували голод, діти, спустившись в зал, оглядали знахідки. З ними пішов Сергій, який детально відповідав на запитання.
— Сергій, а що на мапі зображено? Ви зрозуміли? — Стьопка з цікавістю розглядав зброю, розвішану по стінах.
— Мапу ми перезняли та законсервували. Дуже вже вона стара. Вочевидь, що довгий час нею користувалися. Її зараз тільки під скло в експозицію. А на мапі, як і припускав професор: Річ Посполита, Гетьманщина, Османська імперія. Все як у XVII сторіччі. Знімки опрацюємо і зробимо точну копію. Тоді й подальшими дослідженнями можна буде зайнятися.
— Гроші порахували? — як справжній господар, запитав Сашко, взявши в руки золоту монету, та уважно розглянув зображення гетьмана.
— Монети порахували. Всього в скриньці 999 монет. З тією, що ви знайшли, виходить тисяча.
— Так це що вони тільки тисячу монет надрукували? Чому так мало? Пробна партія?
— Сашко. Ми не можемо з упевненістю сказати, що це всі монети. Можливо, що є ще.
— Сергію, а як такою розкішною булавою билися? Адже від ударів каміння могли повискакувати? Та й булаву б подряпали, — Дарина, обережно взявши в руки булаву, позувала Альбінке, яка випросивши в Ігоря фотоапарат, влаштувала для друзів фотосесію.
— Те, що ми знайшли тут, це не бойові булави. Їх зазвичай новому гетьману вручав король. Швидше це символ гетьманської влади. Як і бунчук. Деякі з них мають загострені наконечники як у піки або списа, але в бою не використовуються. Разом з хоругвою та іншими прапорами, в поході бунчук несли попереду війська. Під час бою вони перебували поруч з гетьманом. Ось цей, судячи з опису Азіатський. Той самий, що згадується в літописах. Другий подарований козакам Кримським ханом, за спільний похід проти австро-угорців.
— А книгу подивитися можна? — намилувавшись хоругвою і бунчуками, Стьопка підійшов до столу.
— Звичайно можна. Вона чудово збереглася, я її лише трохи обробив консервантом. Так що отець Василь зможе читати Євангеліє під час проповідей.
— Хто тут мене згадує? — пролунав у них за спиною гучний голос батюшки.
— А ось і він, — посміхнувся Сергій. — Знайомтеся отче з нашою святинею.
Отець Василь підійшов до столу і схиливши коліна перехрестився. Потім схиливши голову, поцілував Євангеліє. Не підводячись з колін, він розкрив книгу і почав читати напівголосно. Закінчивши читання, він знову перехрестився і піднявся з колін.
— А що в цій книзі батюшка? — Дарина стала поруч зі священиком.
— Боже слово. Старий Заповіт. Новий Заповіт. Одкровення від апостолів. Цінність її в тому, що вона руками людськими написана, з таких же рукописних текстів. Написана з душею, з любов'ю до землі нашої. Ченці, які її переписували, починали роботу з молитви. Молитвою і закінчували. Звідси й сила її - через працю святих отців, через віру їхню непорушну. Велике благо таку книгу читати під час служби. Вона в душі людські, в серця мир і благодать Божу несе. Самі до храму приходьте, відчуєте, як вона звучатиме буде. Словами це не передати. Це душею прийняти потрібно, — батюшка доклав руку до серця.
Оглянувши інші реліквії, священик разом з дітьми піднявся нагору. Археологи, закінчивши сніданок, обговорювали загадкову фразу в кінці шифру. Коли в розмові виникла пауза, Стьопка підняв руку.
— Кажи Стьопа, у нас кожна думка важлива.
— Я вам сон свій хочу розповісти.
— Дуже добре. Давай тебе послухаємо.
Стьопка розповів сьогоднішній сон про скарби в підземеллі. Його уважно вислухали. Навіть спочатку скептично налаштовані студенти в цей раз утрималися від зауважень.
— Дякую мій юний друже, — професор поклав Стьопке руку на плече. — Як би безглуздо це не звучало, але ось вам ще один доказ того, що ми повинні продовжити пошуки. Пропоную тимчасово упакувати раритети та винести їх із залу. Потім продовжимо пошуки.
— Юрію Юрійовичу, але ми все там оглянули за ніч. По кілька разів. Ну, немає там чотирьох повторюваних предметів, а вже дванадцяти й поготів.
— Ігор. Це помилка всіх початківців археологів. У нас є не тільки дванадцять, а навіть більше однакових предметів.
— Як це професор? Не може бути! Ми все перерахували та переписали. Перевірили кріплення зброї на стінах. Там нема нічого. Ні секретних кнопок, ні потайних важелів.
— Двійка тобі Ігор, за спостережливість. Навіть не двійка, а кіл з мінусом. О-ди-ни-ця!
— Та хоч нуль Юрій Юрійович. Все одно не можу збагнути, куди ви хилите.
— Скажіть юначе, з того часу як ми відкрили ці таємні двері, ви вгору та вниз по повітрю літали?
— Ні. Щабелькам ... ходили…, — Ігор замовк.
Потім ляснув себе долонею по лобі та розсміявся.
— Ось ми віслюки. Як можна було не здогадатися. Я згоден на одиницю з мінусом професоре! — Ігор в жесті каяття схилив голову й опустився на одне коліно перед професором.
— Вставай одиничник. Я не англійська королева і в лицарі тебе присвячувати не збираюся. Соромно. Мої найкращі учні, а слона в посудній лавці не вгледіли. Роман Захарович мені ще вночі перед сном казав, що розгадка у сходинках. Он як.
***
Через півгодини нижній зал був звільнений від козацьких раритетів. Упаковані в пластикові контейнери та плівку, вони були складені уздовж стіни в першій кімнаті. Але второпати таємницю кам’яних сходин виявилося нелегко. Година за годиною студенти, виконуючи вказівки професора, ставали, стрибали, сідали на четверту і дванадцяту ступені від верху сходів. Вхопившись руками за слизький край, намагалися їх підняти. Потім почали вести відлік знизу. Але результат був той самий. Спітнілий від нескінченної біганини Ігор в серцях вдарив ногою в торець четвертої зверху сходинки. Щабель зрушила з місця посунувшись на половину назад. Хлопець нагнувся і руками штовхнув її далі. Пролунав звук металевого клацання. Дядько Гарік зробив те ж саме з дванадцятої зверху сходинкою. Пролунало ще одне клацання. Але нічого не сталося. Ні панель, ні мури не відійшли в сторону, відкривши заповітний хід.
— Щось не так.
— Спробуйте ще і шістнадцяту, — професор погладив бороду дивлячись на своїх помічників.
Шістнадцяту сходинку загнав в паз Сергій. Знову почувся звук клацання. Потім настала тиша. Усі затамували подих. А ні звуку не лунало в підземному залі. Раптом почувся тихий шелест, ще один і ще. Брязнули ланки ланцюга, щось заскреготало і дерев'яна панель, розташована по центру задньої стіни висунулася вперед. Дмитро Вікторович і Роман Захарович підійшли до панелі та легко відсунули її вбік.
Виявилося, що за панеллю ховалися залізні масивні двері, поверхня яких була густо всіяна закругленими головками заклепок. Металеві смуги, перетинаючи одна одну, навскоси вкривали двері акуратними ромбами. З поверхні двері щітками позамітали пил і павутиння. Оглянувши замкову щілину, професор повернувся до Дмитра Вікторовича.
— Давайте пернач колега.
Вставивши пернач в отвір замкової щілини, він підкликав Стьопку.
— Відкривай Стьопа двері. Веди нас до скарбниці графів Затоцькіх.
Стьопка насилу двічі провернув пернач в отворі. Клацнув замок, і двері злегка прочинилися. Хлопчик вийняв жезл, передав його назад. Вхопившись двома руками за край дверей, Стьопка щосили потягнув її на себе. Зі скреготом двері піддалися і відкрилися.
За дверима починався вирубаний в гранітній скелі підземний хід. Ширина проходу була приблизно півтора метра. По ньому мав змогу йти, майже не пригинаючись, чоловік високого зросту. На стінах були закріплені підставки для смолоскипів. Зі стелі звисали жмути павутини. Підлогу підземного ходу вкрив товстий шар пилюки.
— Давненько тут не було відвідувачів. З минулого століття, — захоплено плеснув у долоні професор. — Хлопчики. Звичайна процедура: світло, тамбур, інструменти, консерванти. Можливо, будуть потрібні підпірки.
Їм стали потрібні не тільки підпори. Коли був споруджений другий тамбур, розділившись на групи по три людини, дослідники увійшли в підземний хід. У залі залишилися дільничний, Мітрич і Сергій. Зліва від входу зі стіни стирчали руків'я двох важелів. Студенти перевірили їх. Виявилося, що один важіль замикав двері, піс-ля чого сходини поверталися на місце, а другий відкривав. Висвітлюючи шлях ліхтариками, першими йшли археологи. Ігор з Павлом тягнули електричний дріт, підключаючи до нього переносні лампи. Хід, звиваючись, вів їх уперед.
— Юрію Юрійовичу, а як козаки такий довгий підкоп зробили?
— Це не підкоп Саша, а справжнісінький підземний хід. За часи середньовіччя нерідко люди використовували висохлі річища підземних річок або природні ущелини. Ось бачиш, яка тут підлога гладка. Місцями навіть зустрічається річковий пісок. Це так вода камінь відшліфувала. А козакам залишалося тільки розширити його, щоб можна було спокійно пересуватися.
Раптово промені світла уперлися в завал, який захаращував прохід до самої стелі. Величезна купа тесаних прямокутних каменів упереміш із землею зупинила їх просування.
— Ось тобі й на, — засмучено промовив Санька. — Далі не пройти. Тут бульдозер потрібен.
— Бульдозер нам не потрібен, але попотіти доведеться, — заперечив йому професор.
Він підійшов до завалу, уважно його оглянув. Взявши в долоню жменю землі, пом'яв її пальцями та понюхав.
— Обвал старий. Може рік, може років десять чи того більше. Вочевидь в цьому місці в гранітному моноліті був розрив. Тому стародавнім будівельникам довелося викладати кам'яну стелю, а щоб його приховати, зверху закидали землею. Швидше за все, опорна конструкція від часу прийшла в непридатність і стеля завалилася. Це сталося давно. Земля суха без ознак вологи. Є кілька грязьових патьоків, але на мою думку, вони відносяться до часу обвалу. Можливо, вода надходила через тріщини в землі. Згодом вони затягнулися. Структура грунту вказує на високий вміст глини. Тому тріщини могло швидко замулити, інакше патьоків було б більше. Вода від недавнього дощу, який залив всю округу сюди не дійшла. Ми глибоко під землею. Добре б ще визначити, де ми знаходимося на місцевості.
— Зараз подивимося, — Ігор дістав з рюкзака планшет і включивши навігатор подивився на екран.
Екран залишився темним. Не було сигналу.
— Щось ти Ігор сьогодні засмучуєш мене все більше і більше, — похитав головою професор. — Який навігатор? Над нами метрів п'ять землі та каміння, якщо не більше. А місцями й гранітний масив.
— Ось візьміть, — Стьопка простягнув вченому свій блокнот зі схемою їхнього руху і компас.
На схемі була намальована ламана лінія з зазначенням азимутів і кількості кроків для кожного відрізка. Стьопка і сам не розумів, навіщо він це зробив, просто йому було цікаво. Та й компас було шкода. Такий корисний прилад, а майже все літо пролежав без діла. Розглянувши схему, професор звірив її з мапою місцевості, яку дістав з сумки. Дмитро Вікторович почав проводити розрахунки. Потім попросив Стьопку зробити крок і заміряв рулеткою відстань між ступнями хлопчика. Через кілька хвилин вчені закінчили свої вимірювання й оголосили результат.
— Друзі мої. Ми майже добралися до мети. І дуже схоже, що скарбниця розташована під вежею зруйнованого замку. Саме там де нам радив копати Мітрич. Стьопин крок дорівнює близько 50-ти сантиметрів. Ми перевели його розрахунки в метри. Ось що у нас вийшло, — він показав мапу з прокладеним маршрутом.
Ламана риска йшла від чорного прямокутника з написом виконаним дрібними літерами (руїни, садиба). Спочатку риска йшла на північний захід, через 58 метрів вона звернула строго на захід. Далі 38 метрів по прямій і лінія відхилилася на північний захід. Після цього йшла довга пряма ділянка з відміткою 108 метрів. Знову відхилення на північний захід. Наступна ділянка довжиною 86 метрів закінчувалася поворотом з майже прямим кутом. Після повороту йшла ідеальна пряма довжиною 179 метрів і впиралася в хрестик який позначав завал. Якби професор продовжив цю лінію, то приблизно через 200 метрів вона пройшла б під підставою Панської вежі - донжона. У цьому місці на карті стояв знак історичної будівлі з написом (руїни, замок).
— Ми віддалилися майже на півкілометра від особняка. Тепер якщо наші розрахунки вірні, я вважаю, що місце його будівництва було обрано не випадково.
— Юрій Юрійович, але ж в записах полковника згадується інший хід. По ньому він зі своїми товаришами потрапили на цокольний поверх. Може, ми зможемо по ньому обійти завал, — Улянка з надією подивилася на вченого.
— Ми перевірили той хід минулої ночі. Доступ до нього відкривається за допомогою такої ж комбінації з маленької кімнати в цоколі. Звідти підземний хід йде на північний захід і через 200 метрів виходить на поверхню в мало примітної ущелини в лісі. Там нічого немає.