Таємничі двері.

Вранці усі піднялися на світанку. Стьопка з татом дядьком Гаріком і Олесею пішли на озеро. На прохання Стьопки, дівчинка показала дорослим, як прокидаються латаття. Слідом за ними до берега прибігли Альбінка, Санька і Дарина. Насолодившись спостеріганням того, як підіймаються з води квіти, всі пішли купатися в озері.
Стьопка плавав наввипередки з татом і майже його наздогнав. Зате дядя Гарік залишився далеко позаду. Хлопчику було дуже приємно, що тато знайшов час, щоб узяти участь в пошуках. Про це він розповів йому шляхом з берега до галявини. На це зауваження татко посміхнувся та обійнявши сина поцілував його у лоба.
Після сніданку всі розсілися біля вогнищевої ями. Юрій Юрійович почав розповідати, що їм було треба знайти, на що потрібно звертати особливу увагу. Судячи з вказівок залишених полковником, їм належало провести пошуки у двоповерховому флігелі південного крила будівлі.
— У нас є підказка: «Двері, флігель, величезному будинку, кам'яними сходами, відкриття, не розкриваючи рота, проваляться». Напевне потрібні нам двері розташовані біля кам'яних сходів. Відкрити її можна натиснувши на те, що позначено словами «не розплющуючи рота». Вочевидь це якась деталь інтер'єру. Можливо барельєф, скульптура. Тому шукайте все схоже, або те, що викликає у вас подив. Як тільки знайдете, повідомляєте мені або Дмитру Вікторовичу.
Закінчивши промову, професор дав команду висуватися до особняка. Взявши Олесю за руку, Стьопка пішов слідом за татом. Пройшовши по стежці повз входу в підвал, повз руїни комори, вони підійшли до початку мармурових сходів, які йшли вгору.
З першого погляду було зрозуміло, що ними вже давно ніхто не користується. Сходинки були вкриті піском, місцями через тріщини проросли: трава, кущі й навіть невеликі деревця. Судячи по свіжозрубаних гілках, вчора археологи тут змушені були попрацювали сокирою, розчищаючи шлях до будинку.
Стьопка уявив, як малий Стефан вранці збігав по цих сходах до озера, а потім, ставши дорослим гуляв тут зі своєю дружиною. Як спало йому на думку, жінка повинна була обов'язково одягнута у світлу довгу сукню до п'ят, оброблену мереживом. Ще мали бути мережеві рукавички й чарівний квітчаний капелюшок. В одній руці Наталі повинна була тримати світлу ажурну парасольку від сонця, а іншою притримувати поділ сукні. Саме так виглядали дами того часу у фільмах і на картинах.
Стьопка уявив в цьому вбранні Олесю та себе поруч з нею, одягненого у світлий костюм, білі туфлі з гострими носами та зі світлим капелюхом на голові. В руці Стьопа повинен був тримати витончену тростину і спускаючись по сходинках підтримувати свою супутницю під лікоть. Від цих думок у грудях хлопчика з'явилося відчуття тепла та лоскоту. Було дуже приємно ось так мріяти, тримаючи Олесю за руку.
Першими подолали підйом Санька та Улянка. Дочекавшись інших, вони, обійшовши велику клумбу, зарослу кущами жасмину і шипшини, підійшли до парадних сходів, що вели до входу в панський будинок.
Двосторонні сходи півколом йшли вгору, вінчаючи собою в центральній частині будівлі цокольний поверх, складений з великих шматків тесаного граніту. Два ряди колон упиралися в фронтон. На карнизі будівлі залишилися частки скульптурного ліплення. У місцях, де ліплення і штукатурка відвалилися, було видно коричневі прямокутники цегли.
Вікна трьох поверхів в більшості своїй вирячились на відвідувачів порожнім проваллям. Лише де-не-де стирчали розбиті перекошені рами. Заповзятливі селяни не дали «загинути» добру, витягнувши з особняка все, що могло їм стати в пригоді в господарстві, та для будівництва своїх хатин.
Від даху теж нічого не залишилося. Листи покрівельного заліза, а особливо балки перекриття, все було обережно знято і складено у дворах Нагірного та прилеглих сіл - в господарстві знадобиться.
— Ось народ у нас. Ну, ти подивися. Все б пограбувати та розтягнути. Таку красу загубили. Тут би санаторій дитячий або будинок відпочинку зробити. Тоді б користь була. Місця то які - ліс, озеро, а вони все по дворах поховали. Варвари! — похитав головою Мітрич, оглянувши розорений особняк.
Стьопка з Олесею піднялися по парадних сходах. З верхнього майданчика відкривався гарний краєвид на озеро і ліс. Зліва виднілися височенні пагорби, які підковою прикривали маєток від холодних північних вітрів. Якщо уважно придивитися, то внизу можна було розрізнити архітектуру колись доглянутого парку. Трохи помітно проглядалися алеї, які розділяли газони на квадрати й трикутники.
Руїни господарських будівель довгими смугами поділеними стінами на прямокутники тягнулися до самого окрайка лісу. Вочевидь, це й були стайні, в яких Затоцькі розводили племінних коней. Стьопка з Олесею повернулись до входу в будинок.
До будинку вели високі різьблені двері, котрі колись сяяли лаком і начищеними до блиску мідними фігурними ручками. На жаль зараз вони були бездумно пофарбовані кількома шарами олійної фарби. Від часу фарба здулася, потріскалася й місцями обсипалася. Тепер двері виглядали безглуздо, покриті різнокольоровими плямами вигорілої на сонці фарби. Ручок не було. Їх замінював шматок електричного дроту в білій ізоляції, який було протягнуто в одне з наскрізних отворів. Санька потягнув за дріт. Двері рипнули, повертаючись на іржавих петлях і насилу відкрилася.
Першими до величезного вестибюля увійшли археологи, а слідом за ними інші «шукачі скарбів». Стьопка здивовано озирнувся на всі боки.
Вестибюль зі стелею що мала посередині купол був не просто великим, він був величезним. Зліва від входу була розташована прямокутна ніша, яка у ті часи вочевидь служила для приймання верхнього одягу у гостей, як в театрі. У правій стіні поспіль йшли п'ять високих овальних заглиблень. Судячи з залишків постаментів, раніше в них були встановлені статуї. З вестибюля в обидві сторони йшов коридор, зяючи порожніми провалами дверних прорізів.
Край вестибюля упирався в сходи, що збігали на другий поверх. Від килима, що вкривав мармурові сходи давно не залишилося й сліду. Навіть мідні кільця, що служили для його кріплення за допомогою вставлених у них мідних прутів, були безжально вирвані.
По обидва боки сходів, можна було розрізнити майже повністю приховані під численними шарами побілки овальні барельєфи. На одних жінки збирали виноград, на інших були зображені крилаті Амури з луками та стрілами.
Стіну на майданчику між поверхами, раніше займало дзеркало. Але зараз оголена до цегляної кладки, вона виглядала як заводський мур в механічному цеху заводу.
— Не дивлячись на гнітюче становище, в цьому будинку хочеться жити. Збудований він з душею. І люди тут жили добрі - в любові та злагоді. Це відразу відчувається. Така тепла атмосфера. Будинок як би вітається з нами. Розуміє, що не дивлячись на всі ці руїни й бруд ми бачимо його первісну красу. У мене навіть мурашки по спині побігли до того тут чарівно. Здається, що ось зараз вийде камердинер в камзолі розшитому золотом, з кучерявою перукою на голові, ввічливий до нестями. Гепне об підлогу різьбленою палицею і все зміниться. Спалахнуть в канделябрах свічки, зазвучить музика, почуються голоси й сміх, — посміхнувся дядько Гарік.
— Мазурка панове. Кавалери запрошують дам! Перші акорди музики та шурхіт підошов по паркету, — підтримав його Стьопин тато.
Він обернувся до Олесі, галантно вклонився і подавши руку дівчинці закружляв її у вальсі. Його приклад наслідували студенти, акомпануючи собі голосами.
— Браво панове! Браво! Це було неповторно. Ігорю, так ви романтик друже мій. Як же ви примудрилися опинитися у пазурах інфобізнесу? — висловив своє захоплення професор, аплодуючи танцюристам.
— Романтикою наймиліший Юрій Юрійович - на хліб не заробиш, — зупинившись дядько Гарік вклонився почервонілій Дарині, з якої йому вдалося станцювати кілька па.
Закінчивши жартівливі танці, всі оточили професора. Юрій Юрійович окинув присутніх веселим поглядом.
— Гарно! Дуже гарно. Отже коли ми встановили так би мовити психологічний контакт з об'єктом, в якому нам належить вести пошуки, пропоную почати. У флігель веде лівий коридор. Ходімо.
Ввімкнувши ліхтарик, професор повернув вліво і пішов коридором. За професором пішли студенти й дітвора. Решта затрималися у вестибюлі, слухаючи розповідь Мітрича про те, як і що тут було при іншій владі.
— Після війни значить, як комунію тут відновлювати відмовилися, так народ сюди попер немов божевільний. Все тягли. Особливо ті, хто з війни повернувся, або з нових поселенців, яких замість поляків сюди привезли. Адже ось народ у нас який здогадливий - щоб матеріали на будинок не купувати, бісові діти, все звідси тягли. Батько розповідав, що до війни в селі кам'яні будинки можна було по пальцях перерахувати. Більшість саманні були очеретом криті. Ну звичайно ті, хто багатший, чи при посаді, або кого в будинок що від репресованих залишився оселили, у тих дерев'яні споруди були. А тут побачили солдати в Європі як народ живе і давай собі будувати! Та, що тут казати – варвари! — підпалюючи самокрутку Мітрич хмикнув, махнув рукою і пішов до флігеля.
***
Пошуки почали з другого поверху. Тут ліхтарики не знадобилися тому як дах у флігелі, як і у решти будівлі був відсутній. Скрізь панували безлад і запустіння. Недавній дощ залишив калюжі на підлозі кімнат. Можна було тільки робити припущення, що і в якому приміщенні знаходилося. Навіть каміни були розібрані та тепер зяяли чорними дірами топок з купками обваленої з димарів цегли. Закінчивши огляд і не знайшовши нічого цікавого всі спустилися поверхом нижче.
На першому поверсі довелося важче. Вочевидь, в ці кімнати стягували усі непотрібні, зламані, старі речі й меблі. Довелося розділитися на групи. Частину мотлоху викидали в віконні отвори, частину витягали в коридор. Оглянувши кімнату, речі з коридору повертали назад, щоб звільнити місце для наступної партії.
Стьопка, тато і дядько Гарік, очищали другу кімнату, коли натрапили на стару платтяну шафу. Темне дерево, суцільно вкрите червоточинами, розсипалося в руках на порох, коли вони спробували зрушити його з місця. Низ шафи виявився дуже важким. Дядько Гарік почав висувати ящики. Три верхніх з легкістю вискочили зі своїх місць, відкривши їх погляду вміст останнього ящика. Там лежали дві гімнастичні гирі по 24 кг, кожна.
— Ось так знахідка. Майже «Золоте теля» виходить, — розсміявся дядько Гарік.
Вийнявши гирі, він відставив їх в бік. Звільнена від вантажу шафа, легко почала рухатися по підлозі, як раптом з гуркотом розвалилася, піднявши хмару дрібного деревного пилу який тієї ж миті понабивався в очі, ніс і вуха «шукачів скарбів». Таку диверсію шафа в останню мить свого існування зробила не дарма.
Як виявилося, за нею були приховані двері. Це були перші двері, якщо не брати до уваги вхідні, які вони знайшли в будинку. Дядько Гарік з подивом дивився на дверну ручку. Потім натиснув на неї та трохи наліг плечем. Двері, рипнувши, відкрилися. За дверима виявилася кімната без вікон, з високою стелею розміром 3Х4 метри, в яку вели п'ять невисоких сходинок. Рівень підлоги в кімнаті був нижче, ніж в інших приміщення на першому поверсі. Дядько Гарік переглянувся зі Стьопиним татом.
— Схоже?
— Зараз дізнаємося, нумо викиньмо звідси весь цей мотлох.
Уздовж стін кімнати стояли збиті з дощок стелажі з розкладеними на них підшивками старих газет, обгортками та теками з бухгалтерською документацією. Тато і дядько Гарік почали викидати папери в кімнату з нещасливою шафою, а Стьопка складав їх уздовж стін. На шум до них завітав Мітрич. Цікавий старий, освітивши стіни кімнати ліхтариком пробурмотів: — Риби, риби. І тут риби. Що вони в цих рибах знайшли? Не розумію.
Він вже розвернувся, щоб піти, але його зупинив Стьопин тато.
— Олесь Дмитрович. А до чого тут риби?
— Так розумієш синку, взяли ці паничі моду всюди на стінах риб малювати. Я ось до підвалу ходив, перевірив скульптури - на місці все. Там теж кімнатка є, у якій на стінах у квадратиках риби виліплені. У підвалі виліплені, тут намальовано.
— Де тут?
— Так ось же у вас. Вийди сюди й поглянь. Там у кімнаті впритул ти нічого не побачиш.
Стьопка став поруч зі старим. З кімнати вийшли тато і дядько Гарік. Мітрич направив на стіни кімнати промінь світла з ліхтаря. Він мав рацію. У промені ліхтаря проступили погано видимі зображення морських тварин. Тут були акули, кити, дельфіни, морські скати та просто різноманітні риби. Квадрати із зображеннями тварин розташовувалися в шаховому порядку, вкриваючи всю поверхню стін.
— Не розкриваючи рота! Ось воно! — збуджено проказав дядько Гарік і обійняв Мітрича. — Дякую вам батько! Степане, лети за професором.
Стьопка вискочив в коридор і по черзі почав заглядати в кімнати. Знайшовши Юрія Юрійовича, він покликав його до місця знахідки. Через десять хвилин в кімнаті було не проштовхнутися.
Ставши ланцюжком вони швидко звільнили приміщення від старих паперів і трухлявих стелажів. Сергій підігнав УАЗик до флігеля. Студенти, діставши генератор, під'єднали дроти, лампи й кімнату залило яскраве світло. Притягнули алюмінієву розкладну драбину. Нарешті професор, взявши в руку вузький шпатель почав, очищати стіну від побілки та штукатурки. Незабаром всі побачили фаянсовий квадрат з опуклою фігуркою дельфіна. Один зі студентів зняв цей момент на відеокамеру. До професора приєдналися Дмитро Вікторович, Павло і Сергій.
Сховавши очі за склом робочих очок, надівши на обличчя марлеві «пелюстки», а на руки рукавички, вони почали шкребти стіну. Ігор працював то з фотоапаратом, то з відеокамерою, закріпивши їх на штативах посеред кімнати. Потім археологів змінили Стьопин тато, дядько Гарік і Улянка. Наступна зміна дісталася Стьопі, Саньку та Олесі. Так постійно міняючись, вони до полудня очистили одну стіну. Зателефонувала Дарина і відчитала археологів за те, що вони запізнюються до обіду.
Після смачної та ситної їжі всіх розморило. Сонце припікало через крони високих сосен. Навіть легкий вітерець, що добігав з боку озера, не приносив прохолоди. Працювати було лінь. Професор оголосив сієсту і влаштувавшись в гамаку миттєво заснув. Його приклад наслідували дорослі, витягнувши на траву з гарячих наметів матраци та ковдри. Дітвора, зібравшись біля вогнищевої ями, ділилася враженнями й придумувала комбінації, які дозволили б відкрити двері. У тому, що вони стоять на порозі розгадки таємниці ніхто не мав сумніву.