Пригоди на озері Світлому.

Опівдні наступного дня після наради проведеної на подвір’ї де мешкала Олеся, друзі опинилися на березі озера Дальнього. За допомогою старого, спустили на воду ялик. Провівши юних мандрівників, Олесин дідусь, поклавши їх хресним знаменням, поїхав додому, а дітлахи вирушили назустріч пригодам.
На веслах відійшли від берега. Потім по команді Дар'ї, весла витягли з кочетів й поклали у вздовж бортів. Дівчинка підняла вітрило. Сіре полотнище складками повисло на щоглі. Дарина сівши біля керма на кормі, трохи поворушила ручкою. Ялик змінив напрямок руху. Парус спіймавши вітер, сіпнувся, розправився і напнувшись потягнув човен уперед. Задзюркотіла вода. Розрізаючи носом, невеликі хвилі, бризки від яких обдавали дітей, викликаючи захоплений вереск дівчат, ялик почав набирати швидкість.
Олеся влаштувалася біля борту, поруч зі Стьопою. Опустивши у воду руку, вона грала з хвилями, зачерпуючи в долоню воду бризкала на хлопчика. Стьопка відразу терпів, а потім, теж нагнувшись, зачерпнув води та у відповідь оббризкав Олесю. Альбіна з Саньком зайнялися тим самим з іншого боку човна. Незабаром веселий вереск і айкання, заповнили маленьке судно. Так би вони бавилися і далі, якби ялик не почав небезпечно розгойдуватися.
— Гей, риб'яча закуска, а ну досить дуріти, човен перекинете, — гримнула на них Дарина.
— Дашка. Так нудно ж! Що нам ще робити? — розвела руками Альбіна.
— І правда Дашунь. Тобі добре, ти човном керуєш, а нам, що спати лягати? — підтримала Альбіну Олеся.
— Можете і спати. А можете пісні співати. Уявіть, що ми на козачій чайці пливемо. Ось і починайте співати.
Дівчата перезирнулися і раптом заспівали. Та такими чистими голосами, що у Стьопки навіть мурахи по шкірі побігли. Хлопчик вперше почув, як звучать народні пісні наживо. Деякі з них він чув раніше, в дитячому садку, в школі на різних святкових заходах. Але то звучання, не йшло ні в яке порівняння з тим як співали дівчатка. Незабаром і Санька приєднався до дівочого квартету. Спочатку заспівали звичайно ж «Несе Галя воду». Потім узялися до: «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Із сиром пироги», «Вечір надворі, ніч наступає», «Била мене мати», та багато інших.
За піснями вони не помітили, як ялик здолавши відстань по поверхні Дальнього, увійшов до протоки, що з’єднувала обидва озера. Береги стали ближчими, їх розділяло метрів двадцять п’ять-тридцять не більш. Плавання супроводжувалося різноголосим гомоном птахів, які долинали з прибережних заростей. Качка з виводком каченят попливла з очеретів, та невдоволено крякаючи, поступилася їм дорогою. Пропливла ондатра, тримаючи в зубах гілку для облаштування своєї хатки. Альбіна, включивши на айфоні камеру почала фотографувати гарний пейзаж і своїх супутників. Хлопці розважалися корча їй смішні пики. Не пристаючи до берега, перекусили бутербродами, запивши їх гарячим чаєм з термоса.
Ближче до вечора небо затягнуло хмарами. Улянка з тривогою у погляді позирала вгору.
— Як би грози не було. З ранку так парило.
— Нам уже зовсім трохи залишилося. Зараз ще один поворот і Світле. А там до острова рукою сягнути. Намет у нас є. Бодай не змокнемо, — заспокоїла подругу Дарина.
— А де ти так спритно навчилася з вітрилом вправлятися? — Стьопка з повагою подивився на Дарину.
— Антон її навчив. Той, про якого я тобі розповідав - що в спецзагоні служив, — відповів замість Дар'ї Санька.
— Цікаво. Важко було вчитися, а Даш?
— Спочатку важко. А потім зрозуміла, як вітер зловити і як різними галсами ходити.
— А зможеш мене навчити?
— Назад підемо, спробуєш. Ти хлопець тямущий, повинен швидко навчитися.

***
Незабаром ялик виплив з протоки до озера Світлого. Береги знову віддалилися, перетворившись в тонкі світлі смужки, прикрашені як стрічкою, зеленими кучерявими заростями дерев. На обрії показався острів.
— А як цей острів називається? — Стьопка дістав з рюкзака дідову мапу і почав її розглядати.
— У нас на селі його називають Часовим. Напевно через те, що там раніше часовня, тобто каплиця була, а може у козаків там вартові схрони були, — знизала плечима Улянка.
Дівчинка влаштувалася на носі ялика і звісивши ноги бовтала ними в спокійній воді озера. Альбінка знову почала все фотографувати. Решта просто дивилися як наближається острів, який з кожною хвилиною збільшувався в розмірах.
Пристали з ходу. Спустивши вітрило, що заплескало та обвисло, Дар'я за допомогою хлопчиків склала його і закріпила на реї. Потім всі разом вони наскільки змогли, витягли ялик з води на пісок. Міцно прив'язали його канатом до вкопаного дерев'яного стовпа, який від часу став білим, вигорівши на сонці.
Діставши з човна свої припаси й спорядження вони вирушили вглиб острова. Вибравши місце поміж двох високих сосен, діти встановили намети, викопали яму для багаття. Стьопка, згадавши, як це робив дідусь, прокопав бічний хід для піддуву. Він із задоволенням пояснив друзям для чого необхідний цей отвір. Зібравши хмиз і сухе гілля, розпалили багаття. Охоплені вогнем дрова затріщали, викинувши вгору сніп іскор. До неба потягнувся стовп диму. Уляна з Веронікою зайнялися приготуванням вечері. Дарина почала пояснювати Стьопке як впоратися з вітрилом. У цей час вони почули крики, що доносилися з озера.
— Що це таке? Кричить хтось? — Улянка кинувши ніж, яким вона чистила картоплю, обернулася на галас.
— Так схоже на озері кричать. Може рибалки? Може, тоне хто? — Дарина відійшла від багаття, прислухаючись до далеких криків.
— Допоможіть люди! Допоможіть, тонемо!
— Так і є! А ну бігом до берега.
Залишивши свої справи, діти через зарості кущів кинулися до берега острова, звідки лунали крики про допомогу.
Вибігши на невеликий пляж, вони побачили на поверхні озера, метрів за двісті від острова дві фігурки в яскравих рятувальних жилетах. Люди махали їм руками й волали охриплими голосами.
— Здається це Антон з Денисом. От вже дурноголові. Як же це їх сюди затягло? Та й звідки? — Улянка узяла у Стьопи бінокль і навела його на поверхню озера. — Так і є. Ось вже жаб'ячі діти. Вони напевно на гумці з того берега пливли та проткнули балони. Добре хоч розуму вистачило жилети вдягнути. А то б уже раків годували. Потрібно рятувати цих недоумків, — посміхнулася дівчинка.
— Давайте ялик на воду спустимо, інакше як ми їх з озера витягнемо? — Дарина розвернулася і попрямувала до місця стоянки ялика.
Відв'язавши канат, вони зіштовхнули човен у воду. Дарина з Улянкою сіли на одну пару весел, Стьопка і Санька на другу. Вероніку посадили на кермо, щоб вона спрямовувала ялик в потрібний бік.
Хвилин через двадцять рятувальна операція була успішно завершена. Мокрі й змерзлі Антон і Денис опинилися на борту човна. Знявши рятувальні жилети, хлопчики, обхопивши себе руками, намагалися зігрітися. Від переохолодження та переляку, їх била лихоманка, так, що зуб на зуб не попадав.
— Зараз ми вас зігріємо, — посміхнулася Улянка. — А ну гойда на весла.
Дівчатка звільнили місця, пересівши на ніс човна.
— Які весла? — затинаючись, пробурмотів Антон. — Улька у тебе совість є? Мене трусить немов цуцика на морозі.
— У мене є. А у вас бачу, ні грама не залишилось. Вирішили самі реліквії знайти та привласнити? Швидко на весла і працювати. А не те зараз на інший берег відвеземо і чешіть себе додому своїм ходом.
— Не треба на інший берег. Краще на весла, — пробурмотів Денис і став влаштовуватися на місці весляра. Антон посунув за ним.
Розвернувши ялик, Вероніка спрямувала його до мису, від якого вони нещодавно відчалили. Працюючи веслами, хлопчики швидко зігрілися, а під кінець навіть спітніли. З їхніх уст пропав синюватий відтінок і вони стали звичайного кольору. Закріпивши човен на березі острова, рятувальники повели непроханих гостей у свій табір.
Змусивши хлопчаків роздягнутися до трусів, Улянка видала їм дві ковдри та всадивши біля багаття напоїла гарячим чаєм. Встромивши в землю біля вогнища сухі гілки, вона розвісила на них мокрий одяг. Незабаром, хлопці, що зазнали аварії прийшли до тями.
— Давайте розповідайте, як ви мало не потрапили на безлюдний острів. Прямо Робінзон і П’ятниця, — розсміялася Улянка.
— Так хто ж знав, що з того боку така засідка під водою, — почав виправдовуватися Антон.
— А ви читати не вмієте? Там же табличок, які забороняють заходити до води - повний берег.
— Ага. Там написано купатися заборонено, а про те, що на човнах плавати не можна, ні слова немає.
— Зрозуміло. Вам значить потрібно, щоб заборони за всіма пунктами були?
— Типу того.
— А мізків у вас не вистачило, щоб зрозуміти, чому в такому класному і красивому місці ні містків, ні човнів немає?
— Так ми не думали, що під водою така засідка. Вирішили, може там ями, які або течії небезпечні.
— Гаразд проїхали. А на острів ви навіщо поперлися? Чого вам вдома не сиділося? Скарби шукати понеслися?
— Так ми це, ми ж для всіх хотіли ..., — заїкаючись, почав виправдовуватися Антон.
— Коли для всіх, то всі разом роблять. А коли тіхушнічать починають, то тут все відразу зрозуміло.
— Ну, ви теж самі й до попа ходили та по інших місцях. Нас же з собою не покликали, — спробував виказати удавану образу Антон.
Але Улянку цим з пантелику було не збити.
— Тоша. Ти забув, як користуватися телефоном? З того часу як ми повернулися, від вас жодного дзвінка, жодного самого маленького повідомлення з питанням - «А що далі?» Не було. Все село знає, що батьки ваші баржу з награбованими скарбами не перший рік шукають. Як же тут таку нагоду втратити? Чи я не маю рації?
— Ну, у загальних рисах так і відбувалося, тільки не зовсім. У мене батько аркуш з шифрами знайшов, ось і довелося йому розповісти. Але ми з вами.
— Ой, дивіться мені - «шукачі скарбів». Одна спроба схитрувати й ви більше до нас і на п'ять кроків не підійдете. Ти знаєш, у мене розмова коротка.
— Та знаю.
— А як ви у воді опинилися?
— Так з човна повистрибували. Денис у батька човен гумовий випросив, ми його на тачку завантажили разом з рюкзаками та до берега. Тут накачали, на воду спустили й попливли. Потім зачепилися за щось - дно розідрали, потім ще. Пробили балон у двох місцях.
— Так, а чому ви до берега не повернулися?
— Нам здалося, що до острова не далече. Ось і попливли. Тут хотіли човен заклеїти. Я на веслах гріб, а Денік підкачувати повітря. Потім втомилися, човен здувся і ми в воді опинилися. А у вас їжа є?
— Гаразд, Робінзон і П'ятниця. Куди вас дінеш? Нагодуємо, не переймайся.
Улянка відійшла до наметів. Побачивши, що вони залишилися на самоті, Денис, нагнувшись, зашепотів Антону на вухо.
— Слухай Тоха, може вночі перевіримо пеньок і в разі успіху змотаємося звідси? Ти ж не збираєшся їм віддавати печатку?
— Звичайно не хотілося б. Але давай не поспішати. Подивимося, як воно складеться. Головне щоб вони раніше полягали спати.
Після вечері всі зібралися біля вогнища. Вітер посилився. Вдалині нічне небо освітлювали спалахи блискавиць. Глухо рокотав грім. Судячи з усього, до острова наближалася гроза. Діти прибрали всі свої речі в намети. Перевірили, як закріплений човен. Було трохи лячно, ось так на самоті без дорослих перебувати на острові під час негоди, та ще й вночі. Тому вони мимоволі тулилися одне до одного, підкидаючи в багаття сухі гілки. Полум'я розганяло темряву і заспокоювало. На закручені у чарівному танці вогневі язики можна було дивитися нескінченно довго і страх минав.
— Так народ. Треба лягати спати. Завтра у нас важкий день, потрібно гарно відпочити. Підйом на світанку. Місця в наметах на всіх не вистачить. Тому один залишається чергувати біля багаття. Йому плащ-намет. Якщо почнеться гроза, потрібно буде підтримувати вогонь в багатті й човен перевіряти, щоб мотузку не відірвало. Тоша, почнемо з тебе. Потім Дениса розбудиш. Я після Дениса, за мною Вероніка, після неї Стьопка. Дарина у нас кермовий, вона від чергування звільняється. Зміна кожні дві години.
Діти почали розходитися по наметах, підсвічуючи під ноги ліхтариками. З дівчачого намету ще з півгодини долинали приглушені голоси та сміх, але потім і там все стихло.