Продовження легенди.

До отця Василя, Стьопка з татом і дядьком Гаріком потрапили у неділю, після сніданку. У храмі якраз закінчилася вранішня служба і селяни строкатою юрбою спускалися до села з пагорба, на якому височіла кам'яна церква. Батюшка знявши вбрання в якому він проводив службу, залишився в простій рясі. На грудях у сонячних променях блищав великий срібний хрест. Він зустрів гостей посеред двору. Привітавшись, тато розповів про мету їхніх відвідин. Священик уважно його вислухав і запросив усіх до столу. Запропонувавши відвідувачам розташовуватися під навісом за столом біля вже знайомого читачеві самовара, батюшка пішов до будинку. Повернувся він, через кілька хвилин тримаючи в руках невеликий згорток. Присівши на лавку, запропонував частування. Коли чай був налитий, батько Василь уважно подивився на Стьопку.
— Значиться, кажеш сам Багуміл, тобі уві сні з'явився? Та ще й про мене згадав?
— Так і було отець Василь. Я його потім по картинці в книзі впізнав. Там і про відзнаки його військові мова велась.
— От і не вір після цього у дива, — похитав головою батюшка. — Я вже й не сподівався, що моя допомога в цій справі знадобитися. Ну, раз ви прийшли, то у мене є для вас подарунок.
Він розгорнув пакунок і поклав на стіл стару книгу. «Этюдъ въ багровихъ то-нахъ» авторъ Артуръ Конанъ Доіль, — прочитав Стьопка напис на обкладинці.
— Що здивовані? А ви що очікували побачити? — хитро примружившись, посміхнувся отець Василь.
— Та щось подібне ми й очікували, — тато узяв до рук книгу і розкривши її прочитав. — Виготовлено в друкарні братів Розенштейн, з дозволу цензури, в місті Санкт Петербурзі в кількості 5000 примірників, рік 1908.
— Дуже гарний тираж як на ті часи. Виходить, книжка ця не була рідкістю. Все збігається, — прокоментував почуте дядько Гарік. — Як же вона до вас потрапила отче?
— Так у спадок, від колишнього священика, а йому від його попередника дісталася. Коли він мені її передавав, то розповів історію Стефана Затоцького, про яку у свою чергу сам дізнався зі слів батька Никодима, що до нього тут службу правив.
— Розкажіть, будь ласка, якщо у вас час є, — Стьопка взяв книгу у тата і з цікавістю почав розглядати пожовклі сторінки.
— Звичайно розповім. Сталося це після революції, в 1917 році, Стефан Затоцькій відбував службу командиром кавалерійського полку в царській армії. А потім перейшов на службу Україні, яка разом з Польщею і Фінляндією вийшла зі складу Російської імперії. З часом їх приклад наслідували Прибалтійські країни. Полк, яким командував граф, складався в основному з малоросів, як тоді називали вихідців з України. Ось вони майже в повному складі й перейшли до лав армії нової держави. У наших місцях тоді відбувалися запеклі бої. Багато охочих було привласнити ці багаті, родючі землі. Недарма Україну нарікали у всі часи «житницею російської імперії». Чого тільки не зростало на величезних ланах: пшениця, жито, овес, ячмінь та соняшники. Величезні гурти худоби, випасалися на вкритих травою луках. Ось і лізли до нашої країни усі кому заманеться. Часто змінювалася влада. Восени-взимку 1919 року, почали наступ польські війська. Ось в цей час і опинився тут пан Затоцькій.
У його маєтку більшовики влаштували штаб і відступаючи спробували забрати з собою всі цінності, що були ними знайдені. Головним, як люди казали був тут в ЧК такий собі комісар зі студентів - Альберт Комунаров, — батюшка посміхнувся. — Вочевидь змінив шельма ім'я дане при народженні, та й прізвище батьківське теж. Адже хто би так дитину охрестив. Так ось цей студент, був людиною освіченою, та дуже добре розумівся на витворах мистецтва: у живопису, в книгах, в дрібничках усяких, а вже коштовності полюбляв так Боже ж ти мій. Коли червоні штаб тут організували, він усе в садибі оглянув і докладний опис склав. Зошит цей після їхньої втечі був поляками в кабінеті господаря знайдений. Забув, значить в поспіху. Коли польські війська прорвали фронт, то Комунаров наказав все награбоване добро вантажити на баржу.
Затоцкі свого часу тут систему каналів побудували. Розширили річище лісових річечок і проток між озерами, щоб можна було потрапити в річку Рівну, а з неї до Південного Буга. На баржах вони на ярмарок до Миколаїва пшеницю возили, цукор, коней племінних. На такій самій баржі, яку буксир тягав і зібрався втекти комісар Комунаров зі своєю командою. Але щось там у них не склалося. Коротше, коли вони з озера в канал запливли їх, там накрила польська батарея. Але люди це місце по-різному вказують, одні в озері ближче до дальнього берега, інші в каналі, треті взагалі в тому місці, де канал з річкою Рівною з'єднується. Багато хто шукав ті скарби, та ніхто не знайшов.
Тоді ж Стефан Затоцькій, а він, як і його пращури був православного віросповідання, вирішив заховати Троїцьке Євангеліє та інші козацькі реліквії які зберігалися в їхній садибі. І більшовики, і поляки знищили б святе писання, бо перші були геть усі атеїстами й церков вважали ворогом, а другі чисто зі зневаги до іншої віри. Поганих та дурних людей, або покидьків у жодному народі знайдеться не одна сотня. От німці, ті скоріше за все відправили б книгу, та клейноди до Германії, разом з іншими цінностями, а він не міг дозволити щоб таке сталося. За переказами ця книга оберігає край, в якому вона знаходиться, і де її читають в Божому храмі під час богослужіння від напастей всяких захист надає. Несе мир і процвітання. Ось він і сховав як зміг. Людина він був військова, а у ті часи модно було шифри всякі застосовувати та записи таємні робити. Побоювався напевно, що або на війні згине, або в місця ці не повернеться, ось і залишив вказівку як реліквії відшукати. Тому і розділив їх, сховавши окремо.
Гобелен з козацькою книгою в підвалі сховав, а печатку і Євангеліє, десь в іншому місці приховав. Книгу-ключ, він залишив священику наказавши передати її тому, хто прийде з шифром. Тільки віддати її треба було тій людині, яка з чистими помислами прийде, щоб повернути святиню в Божий храм. Ось мене Господь і сподобав його волю виконати.
— А як ви дізналися, що ми з чистими помислами батюшка? — здивовано посміхнувся дядько Гарік.
— Так по розмові вашій зрозуміло, чого ви прагнете, та ось ще юнак чистий переді мною сидить, як тут не здогадатися, — священик підморгнув Стьопке. — Бо не ви перші цікавитеся. Правда, раніше в основному про баржу з цінностями питали, а ось в цьому році стали про садибу згадувати. Вчора ось теж юнаки навідалися, набрехали мені сім мішків гречаної вовни та подалися шукати пригоди на свою голову.
— Це БАДи, до вас приходили?
— Не знаю БАДи вони чи ні, а імена їх Антон, Денис і Богдан. То все батьки їхні бігали, випитували, а тепер ось і вони завітали. Так ось про що я вам розповім, — отець Василь почухав потилицю. — Ти казав, що в другому сні Багуміл під величезним дубом стояв? Так ось був у нас в окрузі такий дуб. На Світлому озері, посередині є острів невеликий. Там раніше козацька часовня була, маленька така капличка, а біля неї цвинтар військовий. Від того острів напевно і прозвали Часовим. Козаки на тому острові своїх побратимів ховали, які від ран згинули по дорозі додому. Ось неподалік від кладовища і ріс такий дуб. Тільки ось вже років п'ять, як його не стало. Під час грози вдарила в нього блискавка. Частина дерева згоріла, а решта через рік засохла.
Колишній директор лісгоспу дав команду його спиляти й розпустити на дошки. Меблі потім з цього дуба зробили. Але пень залишився. Знайти його легко. Цвинтар старовинний по кам'яних хрестах, що на могилах козацьких встановлені знайдете. Якщо стати обличчям на схід, то як раз кроків через сто праворуч від крайнього поховання й буде цей пень. Схочеш та не минеш. Так, що і цю загадку ми спільно вирішили.
Подякувавши отця Василя, гості, отримавши наостанок благословення на пошуки церковної книги, пішли додому.
***
Стьопке так кортіло швидше розшифрувати послання, що він не будь поруч з ним дорослих, пробіг би увесь шлях за мить. Порадившись з татом, хлопчик запросив до них в гості своїх друзів. Коли вони підійшли до двору, то там їх вже чекали Санька, Олеся з Дариною та Улянкою. Всім було цікаво дізнатися, про що написав пан Затоцькій.
У дворі під дубом встановили стіл, принесли з дому стільці й табуретки. Притихла дітвора розсілася за столом, на якому лежала книга і папірець з шифром. Нарешті тато приніс блокнот з олівцями й вони зайнялися розшифровкою тексту. Папа називав номери сторінок, рядків і слів, а діти шукали їх в книзі. Дядько Гарік, накресливши таблицю, акуратно записував все в блокноті.