Змова БАДів.

У той час коли Стьопа з татом, дядьком Гаріком і Олесею займалися розшуком книги-ключа, БАДи теж дарма часу не гаяли. Не виказуючи думок з нечуваної можливості стати багатіями, що охопили їх, вони уважно вислухали пояснення Стьопиного тата з приводу шифру. Потім хлопці зібрали свою раду далеко від сільського пляжу, в тихій заводі біля старої верби - де ніхто не міг підслухати їхню розмову. Нараду почав Антон.
— Коротше. Нам потрібно цей «колгосп» випередити. Знайдемо книгу-ключ - знайдемо скарб.
— А що ми з ним потім будемо робити? — Денис подивився на ватажка і почухав потилицю. — У музей віддамо і свою частку отримаємо?
— Забудь за музей. Там ми котячі сльози отримаємо, а не частку. Я вчора у мережі на сайтах дивився, скільки така книга стане коштуватиме.
— Ну і скільки?
— Кілька мільйонів євро. Нещодавно, одну книгу, якийсь там звід старовинних законів, уряд Німеччини викупив на аукціоні у чоловіка за 11 мільйонів.
— Ого. Це майже по чотири «лимона» кожному. Очманіти.
— Ти знайди спочатку, — позіхнув Богдан. — Який сенс гроші ділити, якщо у нас навіть книги немає. За печатку цю, як я розумію теж можна пристойний куш зірвати. Але потрібно шукати. Тим більше як ми її на аукціон виставимо, якщо ми неповнолітні? А чекати, це ж скільки часу пройде.
— Навіщо чекати. Можна знайти адвоката, який представлятиме наші інтереси. Укладемо з ним договір як годиться. Про наслідки продажів ми через інтернет дізнаємося, так, що у нього шахраювати, не вийде.
— Тоша! Ми що сироти? Який адвокат? Хто йому заплатить? А батьків ти куди дінеш?
— За батьків навіть мова не може йтися. Вони всі наші гроші розтринькають. Мій тато, той відразу у свій бізнес усі кошти запхає, а мама на шуби, на машину та на прикраси свої дурнуваті витратить. Вона у батька другий рік кабріолет випрошує і кольє з діамантами. Спробуй потім свою частку в них висмикнути.
— Так нам що потрібно буде відмовитися від батьків?
— Не знаю ще. Може, доведеться відмовитися типа понти поколотити, а потім вони нас знову типу усиновлять, — знизав плечима Антон. — Але розповідати їм зараз не можна - це точно!
— Може простіше через адвоката з батьками договір укласти? Ну, типу їм там якась частина належить, а нашу частку нехай до банку покладуть, на депозит доки не зростемо. Тільки щоб вони не мали права наші гроші витрачати. А то я читав в якійсь книжці, як один опікун весь спадок своєї підопічної просадив в казино.
— Денік, що ти верзеш? Яка книжка? Ти й книжка це ж не сумісне явище. Не сміши. Серіал по телеку йшов. Назва - «Програне щастя».
— Ну, нехай серіал. А як ключ шукати будемо?
— Потрібно шкільному сторожу купити пляшку горілки, щоб він нас до їхнього музею пустив і в бібліотеку, коли там нікого немає. Почнемо зі школи. Потім з пляшкою до цього старого Мітрича, про якого Улянка казала. Він по п'янці може багато цікавого розповісти. Може щось і вибовкає. Хтось один з нас у понеділок з родаками до міста поїде. Треба знайти в музеї науковця того, Дмитра Вікторовича та домовитись з ним про перегляд книжок з панської садиби. Типу завдання на літо з історії краю, або щось ще вигадати зможемо. Водночас треба буде поцікавитися, що у їхніх фахівців з шифром вийшло.
— Тоша, а хто нам горілку продасть?
— Мені продадуть. Я для своїх родоків постійно до крамниці бігаю за пивом. Вино сухе два рази брав. Батько продавчиню Мар'яну попередив, щоб відпускала мені спиртне. А то йому ліньки самому до крамниці ходити. Назавтра якраз її зміна.
— А до попа підемо? Пам'ятаєш, Стьопка про сон розповідав?
— Пам'ятаю. До попа у першу чергу підемо прямо зараз. А то завтра неділя. Служби там всякі. Заморимось чекати доки він звільниться.
— Слухай, а якщо цей привид почне нас переслідувати? — Денис пересмикнув плечима і з острахом поглянув на Антона.
— Який привид? Денік, ти часом не перегрівся?
— Звичайний. Той, що малому наснився. Він же наказав книжку віддати отцю Василю. Ось я і думаю, що буде, якщо ми її собі залишимо, а потім продавати почнемо? Йому це може не сподобатися.
Богдан і Антон затряслися у припадку нестримного сміху, дивлячись на переляканий вираз обличчя Дениса. Витерши сльози, Антон махнув рукою.
— Ну, ти даєш Денік. Це ж треба було таке вигадати. Адже він уві сні приходив тільки до Стьопки, ось нехай малий і міркує, що з цією примарою робити. Нам-то він не снився. Гаразд, досить язиками плескати, пішли до попа.
Стежкою вони повернулися до села і незабаром підійшли до великої кам'яної церкви з високою дзвіницею, біля якої було розташовано подвір'ї сільського батюшки.
Отця Василя вони застали за справою на подвір’ї. Літній священик, одягнений в яскраву футболку і спортивні штани майстрував під навісом рамки для бджолиних вуликів. Був він високого зросту, кремезної статури, але вже злегка опливший. Вік давався взнаки. Довге сиве волосся було зібране в акуратний хвіст, перев'язаний шкіряним шнурком. Обличчя священика прикрашала акуратно підстрижена сива борода і вуса. Побачивши БАДів, він зняв окуляри, поклав їх на верстак і звівся їм назустріч.
— Здрастуйте батюшка отець Василь, — хором привіталися хлопчики, злегка сторопівши від кремезної статури священика і його проникливого погляду, яким він окинув трійцю.
— І вам отроки доброго дня. Звертатися до мене слід або просто батюшка, можна отче, але звичніше для вас буде отець Василь. Проходьте, чайку поп'ємо з вертунами, — він рухом долоні запросив хлопців до навісу, спорудженого з маскувальної сітки під яким стояв стіл, накритий розшитою квітами скатертиною.
На столі виблискуючи на сонці круглими боками, стояв справжній мідний самовар, з труби якого вився тонкий димок. Поруч з самоваром на великій тарілці, стояли перевернуті дном догори філіжанки. У глибокій вазі для фруктів накритою рушником лежали рум'яні вертуни.
— Чим можу вам допомогти? — поцікавився батюшка, коли всі посідали за столом.
Він спритно перевернув філіжанки, налив в них заварки й окропу. Посунув до гостей вазочку з суничним варенням. Зняв з вази рушник.
— Розумієте, нам у школі дали завдання на літо, з історії. Зібрати якомога більше розповідей про наш край. Щоб потім була змога реферат написати, — почав на ходу вигадувати Антон. — Ось ми й вибрали темою історію родини графів Затоцькіх.
— Це схвально, що за відпочинком ви про навчання не забуваєте. А від мене якої допомоги ви очікуєте?
— Ви ж літня людина. Тому повинні добре знати ці місця. Старі оповідання там різні. Що про цих панів розповідали.
— Місця то я дійсно за тридцять років вивчив добре. А ось з легендами тут якось не склалося. Це на Запоріжжі, там досі байки про козаків розповідають.
— Невже немає ніяких легенд про панські підвали, про садибу, в яку бомба потрапила?
— Я ж кажу вам, що я тут почитай тридцять років. Прихід прийняв в 1984 році від Різдва Христового. А про ті часи, про які вам наукову роботу потрібно підготувати мені нічого не відомо. Мої батьки зовсім з інших місць. І коріння мої там же на Миколаївщині. Так, що з привиду легенд це вам треба з Олесем Дмитровичем поспілкуватися, його в селі всі Мітрич кличуть. Ось він може вам багато чого цікавого розповісти. Він тутешній. Народився у цьому селі. Потім довгий час працював командиром пожежної частини. Вийшовши на пенсію, довгий час випасав сусідську худобу. Він побалакати охочий. Та й знайомих у нього тут почитай у кожному дворі.
— А про дуб величезний, щоб гілки аж на всю поляну, і щоб не обхопити його одній людині було, ви батюшка нічого не чули? Може, зустрічали, де під час прогулянок по лісі? — приєднався до розмови Денис.
— Такий величезний? — уважно подивився на хлопчика священик. — Тут в окрузі є кілька дубів, але такого величезного немає. Не пригадаю. А дуб то вам навіщо?
— Так старі кажуть, що під тим дубом козаки, коли з походів поверталися, то завжди перепочити зупинялися, — продовжував брехати Антон, дивуючись, як легко йому вдалося обдурити довірливого батюшку.
— Старі кажуть ... А ще напевно старі кажуть, що козаки під тим дубом скарбницю свою сховали? Чи я не правий?
— Ні, про скарбницю нам нічого не розповідали, тільки про військові походи.
— Ой, здається мені, ви отроки не матеріал для реферату збираєте, а лукавий вас до пошуків прихованих у землі скарбів підштовхує. Сильний біс. Сильний. Не одну душу безневинну він тим золотом заманив. Коли так, то не вийде у нас з вами розмови.
— Ні. Ми про скарб нічого не знаємо. Ось закортіло цей дуб сфотографувати.
— Ну, якщо так, то я теж поцікавлюся у парафіян. Може, хто і згадає.
— А можна ще запитати, — Антон, бачачи, що батюшка заспокоївся, продовжив розмову.
— Питай, звичайно.
— Отець Василь, а в церкві випадково немає книг старовинних, щоб від панів цих Затоцькіх залишилися?
— У храмі сине мій мирських книг ми не тримаємо. Там все книги богослужбові, для того щоб Господа нашого славити, та в гріхах каятись. І з панського маєтку книг немає. Та й звідки їм узятися. Вони люди світські були, з їхнього сімейства церковного сану ніхто не мав. Так, що книжок від них не залишилось. А ви школу відвідайте, з вчителями, з краєзнавцями побалакайте, ось там вам багато цікавого можуть розповісти. А то, що відразу до мене завітали то за це вам від мене сердечна подяка і благословення.
Допивши чай зі смачними вертунами й суничним варенням, хлопчики подякували батюшку за гостинність і попрощавшись попрямували до Антонової садиби.
Отець Василь благословив їх хресним знаменням і довго дивився услід трійці. Потім пішов під навіс, щоб закінчити роботу.
— Реферат по історії. Ти диви. Не інакше лукавий до спокуси ввів. Потрібно буде зранку у молитвах їхні імена згадати, щоб відвернув Господь їх від омани демона, — промовив він пошепки й перехрестившись узяв до рук незакінчену рамку.
Хлопчики шляхом додому обговорили свій перший візит. Вони були задоволені, що не злякалися під суворим поглядом священика. Особливо радів Антон, випробувавши, на отцю Василю свій талант прикидатися та обманювати дорослих. Проте, що йому не варто було цього робити, хлопчик, як і його приятелі не замислювався. А варто було б. Недарма священик згадав у розмові лукавого. Свого часу юнаки отримають нагоду познайомитися з рогатим, та його витівками.