Пошуки ключа.

До околиці села, мандрівники повернулися ввечері. Сонце вже дісталося до краю небосхилу, і ось-ось повинно було сховатися за невеликими хмарами, що простягнулися хвилястою лінією по нижньому краю неба понад гірськими маківками. Біля Улянкіного двору вони дістали з рюкзаків оберемки трав. Дівчинка подякувала всім за допомогу і понесла свій ароматний врожай до дров'яного сараю, в якому вона потім буде його сортувати й сушити, розвісивши на протязі.
Підійшовши до огорожі, дідусевого подвір’я, хлопчик побачив легкову машину що стояла під дубом. Це приїхали батьки. Стьопка почав пригадувати який сьогодні день тижня і не зміг. Він дістав з кишені телефон і на екрані що засвітився, побачив дату і напис - п'ятниця. Чудово! Виходило, що батьки приїхали на кілька діб. Можна буде з татом піти на річку і до лісу. Потрібно буде йому показати, як Стьопка навчився стріляти з саморобного лука і як спритно він підсікає рибу.
Зраділий хлопчик відкрив хвіртку і стрімголов понісся до хати. Його стрімкий біг мало не закінчився невеличкою аварією. Мама і Христина накривали встановлений на дворі стіл. Родина вирішила повечеряти та попити чай з міськими гостинцями просто неба. Влетівши на подвір’я, Стьопка ледве встиг загальмувати, але все одно врізався в матусю.
— Повернувся мандрівник наш. Нарешті! А чого ти такий схудлий? Ти що не їси майже нічого? — матуся пригорнула Стьопку до себе, а потім, тримаючи за плечі, відсторонила його, почавши пильно розглядати.
— Мамо я зростаю вгору, а не уширшки, — образився Стьопка. — І їм я все і багато. І молоко вранці п'ю. Невже незрозуміло?
— Ну добре. І наскільки ти зріс за півтора місяця?
— На два сантиметри! Ось. На лутці бабуся олівцем позначки робить.
— Привіт братику, — на ганок вийшла Христина. — Ти диви, який засмаглий, немов «шоколадний Джек», — розсміялася вона.
— Привіт Кріс. Потрібно було зі мною залишатися, тоді б ти теж перетворилася на шоколадку, а то біла як та сметана, — Стьопка показав сестрі язика.
— Дуже треба мені сидіти в цій глушині. Ні інтернету путячного, ні пристойних розважальних закладів, — з докором відповіла Христина і поставивши на стіл тарілку з печивом повернулася до будинку.
На ганок висипали татко, дядько Гарік і тітка Свєта. Стьопку тискали та крутили на всі боки. Закидали запитаннями. Хлопчик ледве встигав всім відповідати. Йому це не сподобалося. Він бажав розповісти про все, що з ним відбулося за півтора літнього місяця, але рідні не давали йому такої змоги, перериваючи його розповіді нескінченними питаннями та коментарями. Врятував його дідусь. Він теж вийшов на ганок. Привітавши онука міцним рукостисканням старий суворо відчитав батьків.
— Ви чого на хлопця насіли. Він тут пів літа прожив. Йому дві доби вам про свої пригоди розповідати потрібно, а ви за три хвилини все дізнатися хочете. А ну гайда до столу, а ти онучок вмийся з дороги та перевдягнись. Почекають ці сороки міські, не помруть від цікавості.
Стьопка вирвавшись з рук рідних, швидко збігав до літнього душу, сполоснувся й перевдягнувшись сів за стіл на залишене йому місце між мамою і татом. Він із задоволенням ум'яв пару шматків «Празького» торта, запивши їх молоком. Доки дорослі спілкувалися, він міркував, куди б йому з ранку відвести татка та дядька Гарика. Вирішивши почати з риболовлі, Стьопка заспокоївся і почав прислухатися до застільної розмові. Загальною увагою заволоділа тітка Свєта, яка почала переказувати вечірній випуск новин.
— Уявіть собі. Неподалік від вашого села, археологи відкопали стародавню книгу і якусь вельми цінну вишивку. Я так і не зрозуміла це або скатертина була така або покривало на ліжко. От вже людям раніше робити було нічого. Скатертини розшивати, — розсміялася вона.
— Так не було крамниць ваших сучасних, які зараз барахлом позбавленим смаку завалені. Скатертину придбану у крамниці три рази випереш і все. Перед гостями соромно на стіл розстелити, — зупинила її бабуся. — А раніше самі ткали, самі вишивали. Як восени робота в полі закінчувалася, так дівки на посиденьки вечорами й збиралися. Пісні співали, пліткували, хлопцям кісточки перемивали, а щоб час даремно не гаяти в руках у кожної матерія та козуб з нитками різнокольоровими та з бісером. Придане собі готували. Скатертини, рушники, білизну постільну розшивали, сорочки натільні.
— Зрозуміло. Чим же їм ще було займатися взимку? Але стривайте я продовжу. Так ось вчений найголовніший казав, що знахідки ці дуже цінні. Особливо скатертина ця, — продовжила тітка Свєта.
— Це не скатертина, а гобелен. Йому понад чотириста років вже. Він в козацькій столиці в штабі на стіні висів, — не витримав Стьопка.
— А ти звідки про це знаєш? Ти ж тільки з лісу, — здивовано подивилася на нього тітка Свєта. — Хоча про що це я? У мережі подивився, в телефоні. Так?
— Ні не у мережі. Це ми з друзями схованку знайшли в панському підвалі. А потім дівчинки археологів викликали. Вони згорток розкрили, а там книга козацька і гобелен цей. А сховав їх пан Затоцькій під час Громадянської війни. Професор нас дуже схвалював. Запросив на виставку до музею. Вона восени відкриється. А ще там стенд буде з нашими світлинами та прізвищами, — випаливши це на одному диханні, Стьопка почервонів і поклав собі ще один шматок пирога.
— От ви ж лохи! Чого батькам не здогадалися зателефонувати? Якщо цьому гобелену майже п’ять сторіч, то це ж яких грошей він коштує? — заголосила Христина.
— Христя! Це що за розмови? Ти що собі дозволяєш? — дідусь суворо поглянув на онучку. — Не про те ти думаєш, як я подивлюся. Це історія наша. Реліквії козацькі. Вони ціни не мають.
— Гаразд діду. Я пожартувала, — Христина зніяковіло опустила очі до землі.
— Негарно пожартувала. А дітлахи молодці. Вранці Стьопа розповіси мені все докладно.
— Навіщо вранці? Стьопа розкажи зараз. Нам всім буде цікаво дізнатися як ви виявили знахідку, — мама попестила Стьопку по голові та нагнувшись поцілувала у лоба.
Проковтнувши шматок торта, Стьопка знову запив його молоком. Витерши губи рушником, він почав розповідати про їхню мандрівку. Його розповідь сподобалася всім. Ніхто, навіть Христина не переривав хлопчика. Нарешті він закінчив. Простягнувши татові, аркуш з цифрами він запропонував йому допомогти розібрати тайнопис, та з ранку піти на риболовлю. Татко і дядько Гарік із задоволенням погодилися і Стьопка, вискочивши з-за столу, побіг до майстерні готувати снасті.
***
Прокинувшись на світанку, Стьопка обережно, щоб не розбудити маму, яка спала з ним на одному ліжку, опустив ноги на підлогу. Похитав пальцем мишеняті Санчесу, щоб той сховався до своєї домівки і не лякав жінок, та Христину. Розумне мишеня, зібравши до купи залишені з вечора Стьопою шматочок пирога, та сира с ковбасою, зникло у норці.
Узявши одяг, Стьопа навшпиньки вийшов на подвір’я. Швидко вмившись, та почистивши зуби, він звично зробив зарядку. Одягнувшись, хлопчик збігав до майстерні, забрав налаштовані з вечора вудки й повернувся до дому. Зайшовши до кімнати, в якій відпочивали тато і дядько Гарік, він почав їх будити.
Чоловіки довго не прокидалися, відмахуючись від хлопчика. Потім тато нарешті відкрив очі та сів на ліжку. Позіхаючи, він потягнувся і втупився на Стьопку.
— Ти чого так рано скочив? Щось трапилося?
— Тату. Я завжди так рано просинаюсь. Ми ж вчора на риболовлю збиралися. Ти що забув?
— Ні, не забув. А що обов'язково було в таку рань вставати? Можна було вдень, після сніданку піти.
— Вдень клювання не буде. Нумо швиденько вставай і дядька Гарика підіймай. Я вже зібрав все що потрібно. Бо Санька нас зачекався, мабуть.
— Так? Ну добре. Встаю.
Татко підвівся з ліжка і почав будити свого друга. Дядько Гарік довго опирався, але потім теж прокинувся. Побурчавши про те, що йому ні вдень, ні вночі немає спокою, він одягнувся і вони всі разом вийшли на подвір'я.
Доки чоловіки вмивалися і чистили зуби біля діжки, заповненої колодязною водою, Стьопка допоміг бабусі накрити на стіл. Швидко поснідавши, вони взяли снасті, рюкзак з припасами та вийшли з подвір’я.
— Може ми на машині поїдемо? Давай хоч ровери візьмемо, — з надією в голосі запитав дядько Гарік.
— Ігорьоха! Яка машина? Який ровер? І не згадуй. Ти коли на риболовлю останній раз ходив? Дивись, яка краса навколо! Молодчага синку, що підняв нас! — тато захоплено дивився на всі боки, вдихаючи на повні груди свіже ранкове повітря.
Дійшовши до околиці, вони зустрілися з Санькою, який нудьгуючи, сидів на колоді, невідомо ким кинутої, на узбіччі путівця. Познайомившись з чоловіками, він як завжди побурчав трохи про те, що всі міські спати дуже охочі, та пішов попереду вказуючи дорогу. Цього разу вони вирушили ловити рибу до старого млина.
Стьопка вже знав, що старий водяний млин раніше теж належав Затоцькім. Річище Вірунки перегородили кам'яною дамбою. Через це вода перед дамбою піднялася і скочувалася з неї невеликим водоспадом. Збоку від дамби влаштували протоку, завдяки якій потік води падав на лопаті великого дерев'яного колеса та обертав його. Коли млин зупиняли, то шлях потоку води, що надходить в канал перекривали металевою заслінкою. За допомогою системи дерев'яних валів і величезних зубчатих шестерень приводився в дію механізм млина. Величезні жорна, обертаючись навколо себе, перемелювали зернини пшениці в дрібну муку, з якої потім пекли хліб і робили усяку смакоту.
Про це хлопчикові розповів Сашко. Його товариш у свою чергу дізнався про це від шкільного вчителя з праці, який зі старшокласниками зробив дієвий макет водяного млина для участі в якомусь конкурсі. Млин давно не працював і був покинутий. Дерев'яні стіни будівлі розвалилися. Але гребля, відвідний канал, величезне колесо і кам'яні жорна залишилися недоторканим. Тут добре клювала щука та окунь. Попадався судак, лящ і звичайно ж червонопірка.
Приблизно через годину вони дісталися до місця. Санька і Стьопка розібрали вудки й начепивши наживку закинули їх до річки. Татко теж не відставав від них. Він як дитина радів всьому.
Проте дядько Гарік не поспішав. Знявши з плеча чохол зі спінінгами, він розклав їх на всю довжину і під заздрісним поглядом Саньки встановив на березі на спеціальні підпори. Замість гачків до волосіні були прироблені сріблясті рибки. Стьопке було незрозуміло, як же татів товариш буде закидати гачки з такою наживкою у воду, якщо закріпив вудилища на березі. Але той, діставши з чохла рогатку з яскравою гумкою, підійшов до спінінгів і почав стріляти наживкою в річку.
Річище Вірунки, через те що було перегороджено греблею, розлилося в цьому місці метрів на сто завширшки, а то й більше. Наживка, вистріляна з рогатки виблискуючи в променях сонця, долинала до середини річки та з бульканням зникала під водою. Але незабаром хлопчикові стало не до розглядання. Почалося клювання.
Як же приємно було наввипередки з татом висмикувати з води карасиків і плотву. Швидко нанизувати на гачок хробака і знову закидати вудку. Бачачи радісне обличчя тата, чуючи його захоплені вигуки, після кожної виловленої рибки, Стьопка був на сьомому небі від щастя. Не припиняючи свого заняття, вони швидко перекусили зібраними бабусею харчами. Татко аж упрів і знявши сорочку гасав по берегу річки у шортах, вишукуючи місця більш вдалого клювання. Коли сонце піднялося майже до зеніту, клювання припинилося. Стьопка з гордістю оглянув сьогоднішній улов, який ледве вмістився у великому пластиковому відрі. Зібравши снасті, вони пішли додому.
Шляхом додому головною темою для розмови стала рибалка. Дядько Гарік і тато з захопленням згадували, як і яку рибу, вони зловили, як підсікали, і як вона водила волосінь на всі боки. Дійшовши до перехрестя, вони попрощалися з Саньком, який склав свою частину улову у великий пакет. Чоловіки подякували хлопчика за вдало проведений ранок і відмінну риболовлю. Стьопка по дорозі розповів товаришу, що тато обіцяв допомогти йому з шифром. Домовившись зустрітися пізніше, вони розійшлися у різні боки.
Зайшовши на подвір’я, Стьопка зупинився приголомшений небаченим до цього дня видовищем. Неподалік від машини на траві під дубом стояв синьо-червоний величезний надувний басейн. У басейні спершись на борти, влаштувалися тітка Свєта і Христина в яскравих купальниках. Побачивши рибалок, вони помахали їм руками та знову вперлися очима в екрани своїх айфонів.
— Ось подивися на них! Отже ми ні світ, ні зоря піднялися. Промахали пішки шість кілометрів туди та шість назад. З нас сім потів зійшло, доки ми відро риби наловили, а вони нуль поваги. А де схвальні оплески та поцілунки? — розчаровано промовив дядько Гарік, поставивши відро з уловом на траву. — А ну підйом. Рибу чистити, смажити, юшку варити! Швидко дівчата! Рибалки повернулися голодні немов хижі звірі.
— Ігоре! Ти що погано спав? Яка риба? Хто її їсти буде? Вона ж тванню смердить, — не відриваючись від екрана айфона, вередливо промовила тітка Свєта. — Отримав задоволення, посмикав рибку, ну так і відпустив би її. Я вчора тільки манікюр оновила. Ти що забув? — вона витягла в сторону дядька Гарика руку з яскравими нарощеними нігтями, вкритими хитромудрим візерунком. — Оленка зі мною дві години поралася не для того щоб я цю красу об риб'ячу луску зіпсувала. Хочеться рибки - поїдь до крамниці купи замороженої. Її чистити не треба. Я потім посмажу.
— Зрозуміло. Ти невиправна. А коли це ти встигла до багажника цю надувну ванну засунути? Адже ми ж домовлялися на річку піти. Позасмагати.
— Ігорю не починай. Я до брудної річки не полізу, на брудному піску впереміж зі сміттям, по якому корови та кози тиняються, лежати не буду. Усе. Якщо не подобається поїхали додому.
— Оце так! Ти тільки подивися на неї! — дядько Гарік обурено пирхнув і озирнувся на Стьопкіного тата, шукаючи у нього підтримки.
— Гарік видихай. Пішли. Ми самі з уловом розберемося. Таку юшку зварганимо - пальчики оближеш. Не хоче - не треба. Нам більше дістанеться. Зараз Настю покличу, вона нам допоможе, — тато заспокоїв друга. — Христя, а де наша мама?
— Мама намазалася «Пантенолом» і лежить у своїй кімнаті.
— А що сталося?
— Вона обгоріла. Ми пішли на город допомагати дідусеві полоти картоплю, а вона забула намазатися кремом для засмаги. Ось і обгоріла.
— А вона що в купальнику полола картоплю?
— Ну так. Але найбільша трагедія полягає в тому, що у неї обгорів ніс і тепер буде облазити. Тому мама в засмучених почуттях. Її краще не турбувати.
— А ти чого у цьому жабнику прохолоджуєшся? Чи ви вже всю роботу закінчили?
— Ні. Мене з городу мамця нагнала. Розумієш тато, у мене виявляється, руки не з плечей ростуть, а з дупи. А замість голови в мене порожня макітра. Ось шукаю в інтернеті, що ж я за феномен такий?
— З вами все зрозуміло. Пішли хлопці - самі впораємося, — тато підняв з трави відро з уловом і пішов до дому.
Зайшовши у хату вони зазирнули до Стьопиної кімнати. Матуся лежачі на животі спала. Тихенько прикривши двері кімнати, татко, та Стьопа рушили до кухні.
Бабуся привітно зустріла рибалок. Погодувала їх. Видавши ножі та дерев'яні обробні дошки, вказала місце на дворі, де можна було почистити рибу.
— Ось вам миски. Ту, що дрібніша кидайте сюди. Ця на юшку піде. Середню в цю миску складайте для смаження. А найбільшу рибу дідусь засолить, потім зів’ялить. Буде вам до пива у місті взимку.
Чистити рибу було важко. Стьопка вперше цим займався. До цього він тільки віддавав улов бабусі, а вона вже сама з ним розбиралася. Слизька риба намагалася вискочити з рук. Луска налипала на лезо ножа. Але хлопчик не зупинявся. З подивом він побачив, як спритно орудує ножем тато. Доки Стьопка очистив одну рибку, тато примудрився впоратися з трьома. Помітивши здивований погляд сина, він посміхнувся.
— Що здивований Стьопа?
— Ага. У тебе так спритно виходить.
— Так я ж не все життя за комп'ютером просидів. У дитинстві ми з Гаріком і в походи ходили й на риболовлю. Тому з рибою я завжди впораюся.
— Уважуха тобі татку! А мене навчиш?
— Звісно навчу. Ось дивись як треба.
Тато взяв у руку великого окуня. Обрізав йому спинний і бічні плавники. Потім зробив на черевці надріз і спритно пальцем підчепив нутрощі й викинув їх у відро для сміття. Узявши рибу за хвіст, він плавними, але сильними рухами став зчищати дрібну луску, рухаючи ножем від хвоста до голови та від спини до черевця риби, намагаючись не пошкодити шкіру. Кілька разів він вмочував ніж до миски з водою і луска змивалася з леза. Пройшла пара хвилин і позбавлена луски рибка впала до миски.
Стьопка взяв і собі рибу. Намагаючись повторювати татові рухи почав її чистити. Після п'ятої або шостої риби у нього теж стало виходити.
— Козак! Увесь в батька! — похвалив Стьопку дядько Гарік, а тато показав йому «клас».
Коли уся риба була позбавлена від луски та нутрощів, вони віддали її бабусі. Татко оголосив усім, що власноруч зможе зварити юшку. Стьопка почав йому допомагати. Хлопчику було дуже приємно, що окрім роботи на комп'ютері його тато вміє робити стільки цікавого. Вони швидко начистили картоплю, моркву, цибулю. На прохання тата Стьопка збігав на город і нарвав там стебел кропу і листочків петрушки. За цей час дідусь приготував вогнищеву яму зовсім як біля мисливського будиночка. Тільки збоку він прокопав маленькою лопаткою похилий отвір, який виходив до нижньої частини ями.
— А це навіщо діду?
— Це для повітря. Як піддувало в пічці. Така собі додаткова повітряна тяга. Повітря буде надходити до ями, дрова будуть краще горіти. Диму буде мало. Та й користі від такого багаття більше - жар в ямці зберігається, їжа швидше готується. Дров потрібно менше.
— Цікаво діду!
Стьопка приніс дрова і розпалив багаття. Над вогнем на металевій тринозі повісили казанок, налили в нього води. Коли вода закипіла, тато посолив її та кинув туди порізані овочі, кілька листочків лаврового листа і чорні горошини запашного перцю. Вода знову забулькотіла. Скибочки картоплі та смужки морквини стали спливати вгору, а потім знову занурюватися - як на каруселі. Хвилин через десять-п'ятнадцять, до казана поклали рибу. По подвір’ю розповзся духмяний аромат юшки. Додавши спецій і зелені, тато дерев'яною ложкою зачерпнув юшку й подувши на неї спробував. Додав до казанка перцю і прикривши кришкою відійшов у бік.
Бабуся принесла їм глиняний глечик з хлібним квасом, який вона сама готувала. Після приготування квас тримали в підпіллі на кухні. Він завжди був прохолодний, а не крижаний як у холодильнику і добре тамував спрагу.
Після ситного обіду, під час якого Стьопка з'їв дві тарілки смачної юшки, що пахла димом багаття, тато попросив у хлопчика папірець з шифром. Стьопка віддав йому аркуш. Дядько Гарік і тато увімкнули ноутбук і схилившись над ним почали «чаклувати» з програмами. Приблизно через годину вони залишили це заняття.
— Тут комп'ютер не допоможе, — тато подивився на посмутнілого Стьопку.
— Бо синку, до цього шифру потрібний ключ. Зазвичай це якась книга. Ось дивись, тут три стовпчики чисел. Перший, це номер сторінки, вони не повторюються, йдуть по зростальній лінійці. Другий стовпчик це номер рядка на сторінці й третій - порядковий номер слова в рядку. Всі числа написані тризначним шифром, але це можливо зроблене лише для того, щоб заплутати нетямущу людину, до рук якої потрапить папірець. Тому тут є зайві числа. Це досить поширений і простий спосіб. Але він одночасно і складний. Потрібна книга-ключ. Без ключа його не розтлумачити, — тато закрив ноутбук і підморгнув Стьопке.
— Татку, ну і як ми дізнаємося, що це за книга-ключ?
— Це теж загадка не з простих. Ну по-перше, ця книга повинна належати графу. Якщо міркувати логічно, то вона повинна була знаходитися у маєтку. По-друге, це не може бути рідкісна книга в одному або двох примірниках, щоб в разі втрати її можна було придбати у книжковій крамниці або знайти в бібліотеці. Вона повинна була або часто використовуватися або бути настільною книгою для читання. Часу у графа було обмаль. Тут тоді бої коїлись. Це підтверджується і тим, що він використовував перші тринадцять сторінок. З цього виходить, що текст книги він знав добре. Ми з Ігорем проаналізували комбінації та замінили зайві цифри нулями. Не може бути в книзі, яка використовується в якості ключа сторінок з номером 905.
— Тату. Так у тій козацькій книзі, що ми знайшли аж 965 сторінок, — зупинив його Стьопка.
— Я згоден з тобою, але на сторінці не може бути ні 800, ні навіть 500 рядків. Максимум 70 і то дуже дрібним шрифтом. Точно також як і слів в рядку. Тому ми зайві числа замінили нулями. Відтоді у нас вийшов правильний шифр. З першим і другим пунктами ми з тобою розібралися. І нарешті, по-третє, книга не повинна викликати підозри, якщо була залишена комусь на зберігання. Розумієш?
— Ні.
— Добре. Я поясню докладно. У той час тут йшли бої. Червоні, білі, всякі отамани, батьки, петлюрівці, поляки, німці. Коли займають населений пункт, то війська розквартировуються по оселях мешканців. Військових ставили на постій. Зрозуміло?
— Це як на квартиру їх селили, начебто квартирантів?
— Приблизно. Так ось ці квартиранти, перебуваючи в будинку, могли звернути увагу на книгу, якщо вона була незвичайна або не відповідала їхнім переконанням. Скажімо: «звід законів Російської Імперії», «Філософія», іноземні книги, церковні. Політичні книги: праці Карла Маркса, Бакуніна, Кропоткіна. Все б це впадало в очі. Тому книга, швидше за все, була обрана художня, щоб не викликати своїм змістом підозри. Наприклад: «Анна Кареніна», «Енеїда» або ж, «Подорожі Гуллівера». Бог його знає, що граф читати полюбляв.
— Тепер зрозуміло. Але ж він повинен був її комусь залишити?
— Зазвичай. Книгу він повинен був залишити довіреній людині. Це могли бути: управитель господарством, сільський голова, шинкар, священик нарешті. Тому нам належить шукати нащадків цих людей або розпитувати сусідських дідусів та бабусь.
— А де зараз твої друзі Стьопа? — поцікавився дядько Гарік.
— Напевно на річці. Що ще в таку спеку робити? Тим більше, сьогодні субота, до багатьох батьки приїхали.
— Тоді й ми туди вирушимо. Потрібно розпитати твоїх нових друзів про дещо.
Зайшовши до своєї кімнати, Стьопка поцілував у щоку засмучену маму, яка прокинулась, але навіть до обіду не вийшла.
— Ми на річку з татом йдемо.
— Добре Стьопа. Тільки не забувай після цієї річки митися з милом в душі. Бракує ще заразу яку підчепити.
— Добре. А ти з нами не підеш?
— Ні. Я до вечора тепер на вулицю не вийду. Доки сонце не сяде.
— Матусю. Не переймайся. Ти у мене і з обгорілим носом найвродливіша, — Стьопка знову поцілував маму в щоку.
— Стьопа! Не нагадуй мені про це жахіття. Іди вже на свою річку, — мама ображено відвернулася до стінки та засмучено зітхнувши, закрила очі. — Кашкета не забудь надіти, — крикнула вона услід Стьопке, який саме виходив з кімнати.
На невеликому пляжі, на березі річки було не проштовхнутися. Липнева спека вигнала з будинків, не обладнаних кондиціонерами селян і їхніх відвідувачів. Стьопа побачив своїх друзів і вони пішли до них. Як завжди компанія розташувалася біля містків, з яких стрибали у воду. Тато і дядько Гарік познайомилися з дітлахами, а потім, швидко скинувши з себе шорти й майки, пробігши по містках, кинулися в прохолодну воду. Виринувши, вони як пустотливі хлопчаки, наввипередки попливли до протилежного берега і назад. Виграв тато. Важко дихаючи, він із задоволенням впав на гарячий пісок. Стьопка теж пішов скупатися. Коли він повернувся на берег, тато, який спостерігав за його запливом, схвалив хлопчика.
— Молодчага Стьопа. Бачу, недарма ми віддали тебе на плавання. Восени в басейні будеш рекорди ставити.
— Я на річку майже кожен день бігаю, плаваю по кілька разів подовгу. Вранці вправи виконую, ті, що мені тренер навчив.
— Козак ти синку. Так і треба. Ти он як за півтора місяця витягнувся і в плечах поширшав.
Стьопке була приємна татова похвала. Особливо приємно було те, що він помітив, як хлопчик підріс і зміцнів.
Незабаром біля них зібралися Стьопчини друзі. Татко знову розповів про те, які труднощі виникли у них з шифром.
— Поміркуйте дітвора. Може у вас в шкільному музеї є стара книга з маєтку Затоцькіх. Розумієте, це повинна бути якась книга, якою в ті часи постійно користувалися, художня швидше за все. Щоб вона не привертала чужого уваги.
— У шкільному музеї точно немає. У нас в основному одні мінерали, та з війни рушниці іржаві, міни всякі, каски старі. Може в бібліотеці шкільній щось є, але завідувачка зараз у відпустці. У Полтаву до сина поїхала, — знизала плечима Улянка.
— Може в місті? В музеї? — Олеся подивилася на Альбіну. — У них там багато чого є з маєтку. Альбінка, ти там нічого такого не бачила?
— Так, є там книги. Ось тільки не знаю які.
— Зателефонуй Дмитру Вікторовичу.
— Олеся, а може твій дідусь знає? Адже він в селі майже найстарший. Або може Мітрич.
— Та звідки Мітрич може знати? Я у нього ніколи ніяких книжок не бачила, — знизала плечима Альбіна. — А до музею зателефоную.
— А я у дідуся спитаю. Можемо прямо зараз до нас завітати. Він вдома. А то потім дідусь в нічний збирався з сусідом.
— Пішли, прямо зараз. Тату ви з нами?
— Звичайно, підемо якщо ми теж стали причетними до цих пошуків.
Вони швидко зібралися і пішли до Олесиного подвір’я. При дорослих Стьопка посоромився взяти дівчинку за руку. Випадково торкнувшись при ходьбі пару раз її долоні, він почервонів. Це не сховалося від дядька Гарика. Він підморгнув Стьопке і в знак схвалення показав великий палець, від чого хлопчик почервонів ще більше.
Олесиного дідуся вони застали вдома. Розвісивши рибальську сітку під навісом у дворі, він, вправно орудуючи ниткою заправленої в дерев'яний човник, латав дірки в полотні. Привітавшись з гостями, дідусь запросив усіх до хати. Олеся швидко злазила до підпілля і набравши в глечик квасу пригостила чоловіків і Стьопку. Дізнавшись про мету їхніх відвідин, старий замислився. Погладивши рукою акуратну сиву бороду, не поспішаючи випив квасу.
— Не знаю чим вам і допомогти. Я-то перед самою війною з Гітлером народився. Так, що з тих часів, про які ви говорите, нічого не пам'ятаю. Мітрич він, звичайно, старший за мене буде рочків на п'ять. Але його теж минули лихі часи. Батька мій розповідав щось таке про панську економію. Треба пригадати.
Старий підвівся і підійшовши до стіни зняв фотографію. На пожовклому від часу фотознімку, була зображена група чоловіків у військовій формі, яка стояла на тлі артилерійського розрахунку, запряженого четвіркою коней.
— Ось він батько то мій, — дідусь вказав на другого справа чоловіка, обличчя якого прикрашали лихий чуб і кавалерійські вуса з хвацько закрученими догори кінчиками. — В кавалерії служив. Потім в артилеристи подався. Вони тут неподалік стояли. Ось він з мамкою моєї й зазнайомився. Так ось він розповідав мені, вже як повернувся після війни з Гітлером значить.
Як Громадянська війна закінчилася, стали вони тут табором. У році 1925 – му. Якраз в цей час в панській садибі вирішили організувати комуну. У селі нашому знову школу відкрили, замість гімназії, яка за часи панів значить була. Коли почали наводити лад в панському будинку, то покликали вчителя, щоб книжки відібрав, які для навчання згодяться. Так ось цей нелюд відповів, що там книжки усі панські то й наука значить панська. Тим більше після революції «яті», «фети» всі скасували й мовляв тепер читати ці книги важко. А ті що іноземною мовою були написані так зовсім не пригідні, бо зазвичай ворожі. Ось він і дав наказ книги спалити.
— Ой! Як це спалити? — Олеся від подиву аж рота долоньками прикрила.
— А ось так онучка. Такі часи тоді були. Втовкмачилась тому дурневі до мізків думка, що книги ці шкідливі для народу і все наказав покидати в багаття. Батька розповідав, що возів десять тих книг було. Три дні палили. Мужики, правда, звідти багато книжок по домівках розтягли, але винищили їх усі поганці на самокрутки. А батько мій, до читання дуже жадібний був. Ось він теж значить, звідти наносив собі бібліотеку. Цілих чотири полки.
— А де вони зараз? Збереглися? — Олеся з надією в очах поглянула на дідуся.
— Та Бог їх знає. Частина під час війни зникла, іншу частину мамка моя викинула, коли батько помер. Потім їх за непотрібністю на горище відправили. Ось ви пострілята, — він кивнув Оксані та Стьопке. — Залазьте туди та пошукайте. Бабусину скриню Олеся ти знаєш. Так ось вони в самому низу повинні лежати, якщо миші їх не з'їли. А ми доки з хлопцями за життя погуторимо, чайку поп'ємо з самовара.
Олеся і Стьопка вибігли в коридор. Дерев’яними сходами піднялися на горище. Горище було велике, запорошене пилюкою. Освітлювалося воно через два невеликих віконця розташованих вгорі на обох причілках. Ще світло потрапляв через щілини між вигинами черепиці, якою був вкритий дах будинку.
Як і на будь-якому іншому горищі тут було дуже цікаво. На зв'язувальних покрівлю балках були розвішені рибальські сітки. Загорнуті марлею висіли пучки висушених трав. Прямо під скатом даху стояли два телевізори, один з маленьким, розміром з планшет екраном, другий трохи більше. Поруч розташувався і старий радіоприймач. Такі приймачі Стьопка бачив у чорно-білих фільмах про шпигунів. У дальньому кутку валялася труба грамофона, теж знайома хлопчикові по кінофільмах. Поряд з нею стояла зламана швальна машинка.
— Не відволікайся Стьопа, нам сюди.
Дівчинка спрямувала його до протилежного краю горища, де стояла велика дерев'яна скриня з похилою кришкою. Деревина на скрині потемніла від часу, і в багатьох місцях була роз'їдена дрібними червоточинами. По кутах скриня була оббита металевими скобами. Передню і бічну панель прикрашали вигорілі та облізлий від часу картинки із зображенням міст, морських курортів, циганок і сердечок. Олеся взялася за відкидну металеву ручку, Стьопка став їй допомагати. Удвох, крекчучи від напруги, вони насилу підняли важку кришку. Олеся тієї ж миті однією рукою схопила дерев'яну рейку, яка лежала на старих газетах і вперши нижній край дровиняки в борт скрині, верхнім підперла кришку.
— Все відпускай, тепер не впаде, — втомлено промовила дівчинка.
— Ох і важка кришка. А сама скриня напевно ще більше важить. Як же твої старі її сюди затягли? — Стьопка витер долонею піт з чола.
— Не знаю. Треба у дідуся запитати.
Олеся дістала зі скрині клейонку і застелила нею невисокий столик що стояв поруч. Полки етажерки вона застелила старими газетами.
— Будемо сюди моє придане складати, — посміхнулася дівчинка.
— Яке придане?
— Це бабуся моя вигадала, коли жива була. Тут і постільна білизна й скатертини та нічні сорочки розшиті. Все нове жодного разу не використане. Матуся хотіла якось до Польщі відвезти й там продати, так бабуся не дала. Образилася на маму, три доби з нею не розмовляла. А я теж вишивати навчилася. Не так гарно як бабуся правда, але теж добре виходить. Можу, тобі сорочку вишию? Якщо забажаєш…
— Мені сорочку? Звичайно бажаю! Я її до школи на свята вдягати буду, — обличчя в Стьопи в черговий раз покрилося рум'янцем.
— От і гарно. Ну що починаємо розбирати? Нам всю скриню доведеться звільнити, доки до дна доберемося.
Робота зайняла у них майже дві години. Окрім розшитих сорочок, рушників і скатертин їм потрапила до очей дивовижної краси дерев'яна скринька. Олеся натиснула на клямку і відкрила кришку. Перед їхнім поглядом постало казкове багатство. Виявляється, в скриньці зберігалися бабусині прикраси: намиста, наручний браслет, шпилька для волосся - все з бурштину, срібні сережки й персні, прикрашені цим красивим сонячним каменем. Там же лежав і кістяний гребінь з хитромудрим візерунком.
— Краса яка, — захоплено вигукнув Стьопка, розглядаючи прикраси.
— Це бабусині, — зітхнула Олеся. — Вона їх тільки у свята одягала. У сусідньому селі жив дід Остап. Він в лісі бурштин копав і робив з нього прикраси. Ці сережки дідусь купив у нього на ювілей їхнього весілля. Виходить, бабуся їх сюди сховала.
— Дивовижно. А ти не хочеш приміряти?
— Так я мірила вже не раз, коли маленька була. Мене в них бабуся прибирала. Але для тебе одягну. Відвернися доки.
Стьопка відвернувся. Олеся швидко дістала зі скриньки бабусині прикраси й почала чепуритися. Стьопка обернувся і від подиву роззявив рота - настільки змінилася Олеся. У тьмяному промінні сонця що ледь висвітлювали горище бурштинові прикраси світилися теплим жовтим світлом, перетворивши дівчинку в казкову героїню.
— Ти така гарна Олеся! Можна я тебе сфотографую? А потім вдома намалюю.
— Ну, якщо намалюєш то можна. Тільки у мережі мої фотки не викладати! — погодилася Олеся.
Стьопка дістав телефон і ввімкнувши камеру зробив кілька знімків. Олеся зняла прикраси, склала їх у скриньку і вони продовжили розбирати речі.
Спочатку діти звільнили від білизни одну сторону скрині та витягли книги. Потім на місце, що звільнилося переклали речі з іншого боку і діставши книги склали все назад. Обережно закривши важку кришку, вони перенесли книги до горищного люка. Стьопка покликав тата і коли той прийшов, почав подавати йому книги. Татко у свою чергу, стоячи на сходах, передавав книжки дядькові Гарику, а той відносив їх до вітальні. Стьопка нарахував тридцять чотири книги. Закінчивши вони з Олесею спустилися донизу і вийшовши у двір під рукомийником сполоснулися від горищного пилу, який набився у в ніс і у вуха. Вмившись, діти повернулися до хати.
На столі стопками лежали книжки, які вологою ганчіркою протирав Олесин дідусь, а тато і дядько Гарік читали назви та сортували їх.
— Олеся та ти багата наречена, — захоплено вигукнув Стьопин тато, як тільки діти увійшли до кімнати. — Книги рідкісні, та ще видання які: кінець 19-го сторіччя, початок 20-го. Видавалися в Петербурзі, в Москві, в Лондоні та в Парижі. Граф, вочевидь, був дуже освіченою людиною: «Фауст» - Ґете німецькою, видана в Гамбурзі в 1895 році; «Собор Паризької Богоматері» - Гюго французькою мовою, Паризьке видання 1901 рік; «Задиг», «Кандид», «Простодушний» - Вольтера на французькій, надруковані в Парижі 1893 рік.
— А російською або українською що? — поцікавився Стьопка.
— Та російською багато чого. Толстой, Достоєвський, Пушкін, Тютчев. Найпізніше видання 1903 року. А українська мова під ті часи була у занепаді. Так, що Олеся бережи ці книги, вони зараз великих грошей коштують.
— Ось ще. Навіщо це я їх продавати буду. Я їх сама прочитаю.
— Ох і чудна ти Олеська, — посміхнувся дідусь. — Це як же ти не по нашенському читати зібралась?
— Вивчу. Он Санька вже самостійно англійську вчить. Взимку роботи по господарству замало, ось і буду з ним разом займатися. Знову ж удвох веселіше. А потім і інші вивчу. Зараз діда без іноземних мов нікуди.
— Так. Права ти унученька. Грамотна людина в усі часи цінувалася, а зараз і поготів. Он батьки твої - життя змусило так і польську вивчили. Але польська то Бог з ним. Вона на нашу дуже схожа. Але от коли вони з Вовкою на угорській базікати почали, я навіть не повірив. Зазвичай як цигани на ярмарку, — розсміявся старий. — Так, що рішення твоє вірне, я тебе підтримую. Та й сам взимку почитаю, що до тямлю. Цікаво ж дізнатися на старості років - чого батько мій читав.
— А як ми визначимо, яка з книг є ключем?
— Потрібно спробувати Олеся. Ти пам'ятаєш, про що я на березі розповідав?
— Звичайно. Перша колонка - сторінка, друга - номер рядка, третя - номер слова в рядку.
— Молодець.
— Це ви молодці, дякуємо вам. А щоб вдома не нудно було, можете кілька книг узяти. Самі перевірите або почитаєте. А Стьопа потім поверне.
— Ось це здорово! Я візьму Конан Дойла «Загублений світ», очманіти можна, 1898 року видання, — зрадів дядько Гарік.
— Усе готово!
Татко навмання взяв п'ять книг, не читаючи їх назв. Олеся дала їм поліетиленовий пакет, у який Стьопка склав книжки. Попрощавшись з Олесею і її дідусем, вони вирушили додому.
Залишок дня пройшов в спробах розшифрувати таємниче послання. Але жодна з книг не підходила. За цим заняттям їх застав дідусь.
— Що це ви з текстами чаклуєте? — хитро примружившись, він оглянув стіл завалений книгами й втомлені обличчя чоловіків і Стьопки.
— Намагаємося ключ знайти до кодування графського.
— А книги де такі старі взяли?
— В Олесі знайшли.
— Тоді й наші можете перевірити. У книжковій шафі в другому ряду з десяток книг з графського маєтку. Прадід твій Стьопа їх до хати приніс. Все про пригоди: «Діти капітана Гранта», «Таємничий острів», «20 тисяч льє під водою».
— Здорово! А чого ж ти мовчав дідусь?
— А ти не питав. Ти ж читаєш книги, ті, що з дому привіз. Так чого я тебе буду зайвим навантажувати. Тим більше там алфавіт ще дореволюційний - читати важко. Ось підростеш, тоді ласкаво просимо.
— Діда, там же ключ може бути, — нетерпляче промовив хлопчик.
— Ключ? Тоді діставайте - он в тій шафі вони зберігаються, — дідусь вказав на книжкову шафу, яка стояла біля другого вікна.
Стьопка схопив стілець і підставивши його до шафи почав знімати перший ряд книг. За ними відкрився другий ряд, який складали корінці книг з назвами, виконаними вже звичним «слов'янським» шрифтом. Стьопка діставав книги та віддавав їх батькові. Поставивши назад непотрібні екземпляри, він повернув стілець на місце. Як і сказав дідусь, більшість книг були про пригоди й подорожі. Тут були книги: Жюля Верна, Роберта Стівенсона і Фенімора Купера. Була тут і «Енеїда» Івана Котляревського, видана в Санкт Петербурзі, в 1798 році. Ця книга викликала особливе захоплення у тата і дядька Гарика. Майже всі книги були з ілюстраціями. З внутрішньої сторони обкладинки на книгах стояла вицвіла від часу фіолетова печатка: « Бібліотека графовъ Затоцькіхъ». Стьопка обережно гортав сторінки, розглядаючи малюнки, доки його не покликав тато.
Знову почалася кропітка праця по пошуку ключа. Але і тут їх спіткала невдача. Жодна з книг не підійшла для розшифровки закодованого послання.
За вечерею дідусь поцікавився успіхами «шукачів скарбів». Сумний вираз на їхніх обличчях і засмучені подихи - казали самі за себе.
— Ви б до отця Василя сходили. Він теж про наш край багато цікавого знає. Та й храм наш побудований давно. Йому незабаром сто тридцять років буде. Раніше кажуть, капличка дерев'яна стояла, а потім на її місці кам'яну церкву звели. Вберегли її часи й при німцях і при комуністах. Отець Василь вже років тридцять, як у нас в храмі службу править і приходом керує.
— Дякую дідусю за пораду. Завтра обов'язково сходимо.
***
Після вечері Стьопка безцільно походжав по двору. У нього в голові як бджоли в розбурханому вулику роїлися думки. То він згадував Олесю в прикрасах, то їхній похід за лікарськими травами та вінок, який він сплів. Потім на пам'ять прийшли фрагменти дивних снів. Що ж хотів розповісти йому пан Богуслав? Про який дуб він згадував? Так Стьопка добрів до огорожі, що виходила до лісу. Почувши ляскання крил, він обернувся і побачив ворона. Максиміліан сів на стовпчик огорожі та уважно подивився на хлопчика.
— Про що замислився Стьопа? — хрипко каркнув ворон.
— Ось зрозуміти не можу, що мені уві сні хотів пан Багуміл розповісти. Про який дуб він казав? Такого дуба як мені наснився - в окрузі немає. Ми вже у всіх старих перепитали. Ніхто не знає. Може він не у нашій місцині зростає?
— Прямо так і усіх?
— Ну так.
— А з отцем Василем балакали? Адже він недарма у твоєму сні згадується.
— З ним ще не зустрічались, завтра з ранку підемо.
— Ось і добре.
— Макс, а ти ж напевно знаєш щось про цю таємницю. Про те де книга захована? Ти ж жив у той час в панській садибі? Або обдурив мене?
— Може і знаю. І нічого я тебе не обдурив. Ми Ворони на відміну від людей завжди кажемо тільки правду.
— Тоді чому мені не підкажеш? Ми б з твоєю допомогою її швидко б знайшли.
— Так не цікаво. Ви самі повинні загадку відгадати. Це для вас як випробування. Книга ця тільки гідним до рук дається. Якщо я вам розповім, де вона захована, то це буде нечесно. Та й не цікаво.
— Напевно, ти маєш рацію Макс. Але книга є?
— Звичайно. Вам підказки дали? Шукайте. По дорозі до книги ви багато нового про наш край дізнаєтеся. Хіба це не цікаво?
— Ти правий. Ось професор нам стільки цікавого розповів, Олесин дідусь теж. Добре. Будемо шукати. Дякую тобі Макс за пораду.
— На здоров'я, — каркнув ворон і зістрибнувши зі стовпчика, змахнув крилами та полетів у бік лісу.