Гість з минулого.

Стьопа, прокинувся до світанку. Розплющивши очі, хлопчик не відразу зрозумів, де він знаходиться, але потім згадав про вчорашні пригоди. Обережно щоб нікого не розбудити він зліз з ліжка і взявши рушника навшпиньки вийшов на двір.
Стежиною, Стьопка добіг до берега. Над водою на середині озера стелився легкий туман. Біля заростей очерету нерухомо завмерли дві чаплі. Птахи стояли на одній нозі, сховавши голови під крила. Трохи далі на воді пропливло сімейство качок. Попереду як пароплав плив красень селезень. За ним слідом пливла качка, а за нею немов пухнасті кульки - каченята. Почувши кроки хлопчика, чаплі висунувши голови на довгих шиях з під крила подивилися у його бік і не помітивши для себе небезпеки відвернулися. Крізь стовбури височенних сосен на іншому березі озера з’явився краєчок сонця. Все навколо почало набувати рожевих відтінків, зовсім як першого ранку, коли Стьопка з Во̀роном дивилися на чудовий світанок окрай дідусевої садиби.
Намилувавшись ранковими променями й пташиним забавами, хлопчик спрямував погляд на заплаву вкриту листами латать. Олеся мала рацію. Квітів не було. Вірніше вони тільки-тільки почали підійматися з попід води: рожеві та білі водяні лілії, жовті «кубушки». Зачарований небаченим раніше видовищем хлопчик застиг на місці, аж рота роззявив.
Раптом він почув кроки. Озирнувшись, Стьопка побачив Олесю, яка в яскравому купальнику з рушником на плечі вийшла на берег.
— Доброго ранку Стьопа. Потрібно було й мене розбудити. Я сама тільки один раз бачила, як латаття вранці прокидаються. Ми з батьками сюди минулого літа приходили на риболовлю і ночували в будиночку. Татко нас з мамою на світанку збудив і показав ці дива. Матуся, справді спочатку бурчати почала, що він її ні світ, ні зоря підняв, а потім як побачила, навіть розплакалася і до татуся обійматися полізла. Смішна.
— Вибач Олесю. Ти так солодко спала, що мені було шкода тебе будити.
— Та годі. Все одно встигла. Краса така казкова, еге ж?
— Дійсно. Такого в телевізорі не побачиш, — посміхнувся хлопчик. — Дякую тобі за те, що таку красу подарувала.
— Ой, та прямо подарувала ..., — збентежилася Олеся. — Ти сам прокинувся і сюди прибіг.
— Але ж це ти мені про ці дива розповідала. Ось за це і вдячний тобі.
— Та на здоров'я. Чудний ти, — посміхнулася дівчинка. — Ну що, пішли купатися?
— Пішли.
Кинувши рушники на перекинутого човна що лежав на березі вони, взявшись за руки, ввійшли у воду. На подив вода в озері виявилася дуже теплою. «Немов парне молоко» — згадав Стьопа приказку. Одразу занурившись з головою, він виринувши не поспішаючи поплив поруч з Олесею. Вони відпливли далеко від берега до самого туману, котрий зібрався понад водою. Помітивши, що Олеся почала втомлюватися, хлопчик повернув назад. Незабаром вони вийшли на берег. Після купання в теплій воді не хотілося навіть витиратися. Звернувшись обличчям до вилізлого з-за обрію сонця, вони дивилися, як народжується новий день.
Раптово тишу розірвав тупіт ніг. Хтось щодуху біг до берега. Діти озирнулися і побачили Антона і Дениса, які вискочивши на берег, від несподіванки заклякли на місці, важко дихаючи.
— Купатися, значить зібралися ..., — розгублено промовив Антон, тримаючи руки за спиною.
— Вже скупались. А вам що теж не спиться? — Стьопка уважно подивився на хлопчиків.
— Так ось вирішили світанок зустріти, та запізнилися. Гаразд, купайтеся, а ми той собі, підемо, — Антон почав задкувати, як і раніше тримаючи руки за спиною.
— Що це Тоша ти як рак задом наперед просуваєшся? І що за спиною ховаєш? Знову якусь капость вигадали? — суворо подивилася на приятелів Олеся.
— Яку капость? Нічого ми не вигадували, — пробурмотів зніяковівши Антон.
— Звичайно. Але не тільки вигадали, але й встигли зробити. Згорток поцупили, доки Альбінка заснула і вирішили потайки від усіх відкрити, — пролунав позаду них голос обуреної Улянки.
Дівчинка стояла на березі склавши на грудях руки й посміхаючись, дивилася на БАДів. Під її поглядом Антон з Денисом почервоніли та опустили очі донизу.
— Ось ти диви невгамовний який. Сказано тобі, зіпсуватися все може. А тобі хоч дрючком по голові бий - хочу та й хочу. Давай сюди згорток! — дівчинка вимогливо простягнула руку до Антона.
— На. Не така вже й велика цінність. Та й немає там нічого такого, напевно. Надто вже він легкий, — Артем протягнув згорток Улянці.
— Ну раз немає, то і нервувати нема чого. Пішли сніданок готувати, — дівчинка взяла згорток і пропустивши приятелів пішла слідом за ними по стежці до будинку.
— А мені сьогодні вночі пан наснився. Він сказав, що в згортку таємниця захована, — згадав Стьопка свій сон.
Хлопці зупинилися і здивовано подивилися на Стьопу. Улянка повернулась на берег. Слідом підійшли БАДи.
— Це який такий пан тобі Стьопа наснився?
— Та звідки я знаю? — знизав плечима хлопчик. — Пан як пан. Немов на стародавніх малюнках.
Він переказав свій сон. Розповів, як виглядав чоловік, не забувши згадати про шаблю і старовинні пістолі. Зацікавлені його розповіддю діти сіли на перевернутий човен.
— Книгу знайдете - віддасте до храму отцю Василю і нікому крім нього. Велика сила в тій книзі для землі нашої. І таємниця в ній прихована від очей сторонніх. Бережіть її. Так і сказав? — запитала Улянка, коли Стьопка закінчив переказувати свій сон.
— Так і сказав.
— А отець Василь це хто? Невже є такий насправді? — Артем глузливо подивився на Стьопку, а потім на Улянку.
— Отець Василь це батюшка наш сільський. Він у храмі службу править. Ось це і дивно. Містика якась, — здивовано покрутила головою Улянка. — Отже, Стьопа надав ти нам загадку. А ви ворожі діти самі розкрити згорток хотіли. Щоб вас жаби покусали, дурні міські, — дівчинка піднялася з човна і суворо подивилася на БАДів. — Відшмагати вас лозиняками немає кому. Геть звідси, а про згорток і думки свої по-ховайте, я його тепер з рук не випущу.
Хлопчики встали з човна і нахиливши голови попрямували на галявину. Слідом за ними пішла Улянка. Олеся зі Стьопой ще раз скупалися і підхопивши рушники теж пішли до галявини біля рибальської хати.
Улянка не стала розповідати іншим про ранкову подію, тільки вмовила Стьопу, ще раз переказати свій сон. Після сніданку вона знову розповіла як збирати квіти та трави. Дітвора веселою юрбою вирушила до лісу. Улянка пішла слідом, взявши з собою пакунок зі знахідкою, який загорнула у поліетиленовий пакет і поклала до рюкзака.
***
Перед обідом сонце почало припікати не на жарт. Не дивлячись на те, що за місяць Стьопка встиг засмагнути, гарячі промені липневого сонця нещадно палили шкіру на спині та руках, та й ґедзі стали дошкуляти. Від них доводилося постійно відмахуватися. Хлопчик ще вранці зняв футболку, але зараз її довелося надіти.
Стьопка з Олесею добре попрацювали, набивши обидва рюкзаки запашними травами й квітами, які їм доручила збирати Улянка. Крім лікувальних трав вони назривали й інших квіток, які зустрічалися їм на лісових галявинах. Всівшись на повалену буревієм стару сосну Олеся почала вчити Стьопку як плести вінок. Хлопчик вже трохи навчився плетінню від Саньки, але Олеся показувала набагато краще або це вже так здавалося Стьопі. Йому було дуже приємно стежити за спритними пальчиками дівчинки, які з'єднували між собою стебла квіток. Круть, круть, круть і виходила нова низка.
Олесі теж подобалося спілкуватися зі Стьопой. Її тягнуло до цього міського хлопчика, який не задирав ніс, та не мав намірів смикнути нишком за косу. Якщо Олеся чогось не знала, то він не реготав з неї, а навпаки все пояснював. А коли сам чогось не розумів, то не соромився питати. Але особливо Олесеві подобалося тримати Стьопку за руку. Коли вони так ходили по селу, то дівчинка вся аж світилася від щастя. На душі ставало добре-добре. Ось і зараз їй було дуже приємно вчити Стьопу плести вінок. Вона вибрала найпростіший спосіб і тепер із задоволенням спостерігала, як здібний учень вдало виконує її завдання. Щоб не сидіти самій без діла Олеся й собі почала плести вінок, не припиняючи думати про Стьопку.
Їй все подобалося в ньому. І те, як він швидко плаває й те, як навчився вдало підсікати хитрих в'юнів. Але особливо їй подобалося, що Стьопка не залишив свою дружбу з Санькою, який спочатку був незадоволений їхнім спілкуванням. Стьопа завжди знаходив привід, щоб запросити Олесю взяти участь в їхніх хлопчачих розвагах: то з копиці стрибати, то зроблену з кольорового паперу повітряну кулю пускати до неба. Він навіть запросив її постріляти з саморобного лука, розповівши Саньку, що в стародавні часи жили племена жінок-амазонок, які билися не гірше за чоловіків. Та й допомогу свою по господарству пропонував не раз, але Олеся завжди соромилася і відмовлялася.
Санька спочатку був невдоволений присутністю в їхніх дружніх відносинах Олесі, висловлюючи свою незгоду то надутими губами, то докорами, або недоцільними глузливими жартами, але потім припинив. А останнім часом взагалі став залицятися до Альбіни. То козуб з грибами або ягодами їй понесе, то до дальньої крамниці на велосипеді відвезе. Ось за все це Олеся була дуже вдячна Стьопі.
Дівчина доплела вінок. Стьопка сопів поруч, від старанності навіть кінчик язика висунув. Нарешті він поєднав обидва краї вінка і захоплено подивився на Олесю.
— Фух. Впорався, нарешті, — посміхнувся хлопчик.
— Молодець Стьопа. У тебе дуже гарно вийшло.
— Що правда? — Стьопка крутив у руках вінок, розглядаючи своє творіння з усіх боків.
Вінок і справді вийшов гарний - широкий з яскравими різнобарвними квітками.
— У тебе краще виходить, — хлопчик кинув погляд на Олесин вінок.
— Не вигадуй! — дівчинка наділа свій вінок на голову Стьопке і трохи нахилила його в бік.
Хлопчик у тієї ж миті надів їй на голову свій. Олеся відразу стала схожою на дівчинку з фільму-казки. Стьопка не пам'ятав його назви, але цей образ залишився у нього в пам'яті. Не вистачало тільки лляної сорочки-вишиванки до п'ят.
— Дякую Стьопа! — дівчинка обійняла його за шию руками й легенько поцілувала у щоку.
Обличчя хлопчика миттєво вкрилося рум'янцем. Він зніяковіло засопів і опустив очі до землі, так приємно йому стало.
— Ну що пора до табору? — Олеся встала зі стовбура і піднявши рюкзак хотіла надіти його на плече, але Стьопка перехопив її руку.
— Давай я обидва понесу, вони не важкі.
Олеся мовчки погодилася і взявшись за руки вони побігли по стежці до рибацького будиночка.
Виявилося не тільки вони тренувалися в плетінні вінків. Майже всі дітлахи за винятком БАДів, хизувалися в трав'яних і квіткових головних убраннях. Навіть сувора Улянка сплела собі прикрасу з волошок і дзвіночків. Стьопка віддав дівчинці зібрані трави й став допомагати їх сортувати. Коли весь врожай був розкладений, його перенесли під стіну будинку, у тінь і розклали на розстеленій, на траві ряднині. Зверху Улянка поклала кілька сухих товстих гілок, щоб вітер не розкидав квіти по галявині.
— Нумо вмиватися, обідати й на річку, бо невдовзі до нас гості завітають, — промовила дівчинка до друзів.
***

Гості з’явились через годину. Слідом за мотоциклом Романа Захаровича прикотив старенький УАЗ міського музею. З автомобіля вийшли двоє чоловіків і три молодих хлопці. У супроводі дільничного вони підійшли до дітей. Привіталися. Старшим виявився літній чоловік з акуратно підстриженою сивою бородою, до якого його супутники зверталися Юрій Юрич. Як виявилося, симпатичний чоловік був не хто інший, як професор і декан факультету історії обласного університету. Решту представив Альбінин знайомий - співробітник музею Дмитро Вікторович. Троє веселих на вигляд хлопців виявилися студентами професора. Юрій Юрич був з ними на польовій практиці неподалік від районного центру, де вони розкопували стародавнє городище. Професор, звичайно ж, із захопленням прийняв пропозицію свого колишнього учня прибути на місце й вивчити знахідки.
— Може вас обідом з дороги нагодувати? У нас борщ пісний заправлений свіжими помідорами та гречка з тушонкою, — поцікавилася Улянка, коли церемонія знайомства була закінчена.
— Ти диви, яка господиня! От би нам у польовий табір таку. А то наш кухар ні риба, ні м'ясо. Крім кулешу та рисового супу нічого готувати не вміє, — сплеснув руками професор. — Дякую серденько, але нас Роман Захарович вже пригостив обідом. Дивимось на ваш об'єкт, бо мене чесно кажучи, аж нетерплячка б’є. Соромно зізнатися, скільки років я планував до садиби Затоцькіх дістатися, та все якось не складалося. То фінансування не давали, то щось більш важливе знаходилося. Молодці! Втерли носа професору.
— Ось знахідка, — Улянка дістала з рюкзака пакет і поклала його на стіл.