Частина друга. "У пошуках Козацького скарбу".

Загадкова знахідка.

Піднявшись з-за столу, дітвора зібрала використаний посуд. У великій мисці біля вмивальника швидко все перемили й сполоснувши залишили на столі сохнути, накривши чистим рушником.
Озброївшись ліхтариками та вирубаними в ліщині палицями, компанія попрямувала до входу в підвал. На обличчя кожному «шукачеві скарбів» передбачлива Улянка наказала надягнути одноразові марлеві «пелюстки».
— Не вистачало там ще заразу якусь підчепити. Пов'язки не знімати, а на руки надіти робочі рукавички, ті в яких завтра трави збирати будемо, — суворо вигукнула дівчинка.
Обережно, допомагаючи один одному, діти спустилися сходами вниз. Озирнувшись, Стьопа побачив у дверному отворі яскраве блакитне небо і хмари. Знизу вхід здавався маленьким, а сходи круті та довгі. Олеся взяла Стьопку за руку.
— Тут лячно так. Стьопа, я буду тебе за руку тримати, гаразд? — дівчинка з острахом глянула на Стьопку.
— Звичайно можна. Не бійся. Це просто підвал. Які тут можуть відбуватися жахіття? — спробував заспокоїти її хлопчик.
Стьопі було приємно тримати за руку Олесю. Попри шорстку тканину рукавичок, він відчув теплоту її долоні.
— Ага! А привиди панів, потаємні ходи, секрети всілякі як у фільмах про «Мумію», — тремтячим голосом продовжила розповідати про свої острахи Олеся.
— Ось ще. Вигадаєш теж. Які тут привиди та мумії? Це ж не піраміди. Тримайся за мене і нічого не бійся.
Вони обережно спустилися на останню сходинку і ступили на підлогу підвалу, спираючись на горіхові палиці. Під ногами неприємно хлюпнуло. Взагалі-то Стьопі теж було трохи лячно, але він намагався цього не виказувати.
Долівка підвалу була викладена кам'яними плитами, але за довгі роки доки той був затоплений водою, на ньому утворився шар мулу завтовшки в декілька сантиметрів. Йти доводилося дуже обережно, щоб не посковзнутися і не впасти.
Включивши ліхтарики, дітлахи почали оглядати приміщення. Стіни підвалу до висоти двох метрів були рівними, складеними з великих тесаних гранітних каменів щільно підігнаних один до одного, так, що навіть щілин не було видно. Вище стіни закруглятися і сходилися під стелею, утворюючи склепіння. Звід підвалу був дуже високим, метра три, а то й усі чотири. У деяких місцях виднілися квадратні отвори, через які знадвору пробивалися сонячні промені. Таке собі підземне царство, яке трималося на сонячних стовпах. Вочевидь отвори зверху позаростали травою і чагарником, бо про їхнє існування мови не було. Повітря у підвалі буле неприємне та дуже вологе. Здавалося, він обгортав тебе звідусіль холодним вологим простирадлом. Тхнуло гниллю та болотом. Вдалині чулися звуки крапель, які розбивалися об край великого дерев'яного барила, що лежало на боці. Взагалі внутрішній обладунок в підвалі нагадував декорації до фільму жахів. Прудкості у дітлахів поменшало.
— І навіщо цим панам був потрібен такий величезний підвал? Метрів сто в довжину і в ширину метрів п'ятнадцять - не менш, — Антон висвітлив стелю, стіни й направив промінь ліхтаря до дальнього краю, намагаючись розглянути, де закінчувався підвал.
Луч потужного ліхтаря не дістався до протилежної стіни. Дітям не вдалося розгледіти, що там було з-за великої відстані. Тільки химерні тіні танцювали на стінах приміщення.
— Навіщо, навіщо? Так у них тут господарство було ого-го-го! Треба ж було десь все зберігати, — відповіла Улянка. — У міському музеї цілий відділ їхньому маєтку присвячений. У Затоцкіх і конезавод був і фабрика меблева. В озері цьому рибу розводили, коптили її, солили, в'ялили. У Києві, Львові та Одесі у них свої крамниці були. Свиней, корів, овець у них було не зміряна кількість. Вівці взагалі були якоїсь «тонкорунної» породи. Навіть свої вовняна та швача фабрики були. А ще вони бурштин здобували. Прикраси їхніх майстрів були відомі по усій Європі.
— Прямо таки самі здобували? Ха скажеш теж, — розсміявся Антон.
— Ну не самі, а працівники їхні.
— Зрозуміло. Молодці пани - гарними бізнесменами були. Дуже добре! — захоплено потер руки Денис. — Отже, грошенят у них було вдосталь! Напевно десь скарб заховали.
— Смішний ти Денис. Який скарб? — розсміялася Дарина. — У їхньому маєтку все пограбували під час революції. Ви ж не місцеві, а то б знали.
— Так чув я байки за цю баржу. Наші предки як нап'ються, так все мріють то піти в руїни з металошукачем скарб шукати, то купити акваланги й в озері почати пошуки баржі. Балаканина це все.
— А ось і ні. У садибі Затоцкіх, ніхто ніколи детальних досліджень не проводив. Я в музеї з науковим співробітником розмовляла. Він казав, що садиба цікава в історичному плані, але ніхто там ніколи детально нічого не досліджував. А Затоцькі ці - стародавній рід. Їхні пращури разом з Богданом Хмельницьким наш край захищали. Потім Крим від турків звільняли. І про баржу правда. У музеї й про це записи є, — скоромовкою випалила інформацію Альбіна і показала Денису кінчик язика.
— Козаками кажеш ці пани були? Так козаки в Запоріжжі на Хортиці жили. У них там своя фортеця була «Запорізька Січ». Я фільм бачив «Тарас Бульба».
— Це там козаки, а у нас тут гайдамаки.
— Так якщо вони такі історичні, чого ніхто не шукає щось? Ну, ці археологи, історики. Ви б усім селом будівлю відновили, до вас би туристи стали навідуватись. Я з предками по Франції катався, так там навіть «Долина Замків» є. Усе відновили. На всі смаки. І всюди натовпи туристів вештаються. Гроші платять за відвідини, — Денис подивився на Альбіну.
— Ну, співробітник музею казав, що там небезпечно, тому як під час останньої війни туди бомба впала. Частина будинку зруйнувалася, а інша в будь-який час завалитися може. Тому там після війни нічого і не було.
— А до війни що було?
— До війни радгосп був.
— І звідки ти все знаєш Альбінка? — Антон зацікавлено глянув на дівчинку.
— Подобається мені історія. Я ж журналісткою хочу стати. Ось і їжджу по музеях, по виставках, та спілкуюся з цікавими людьми - з краєзнавцями. Не тільки ж про пожежі, та скандали всілякі писати. Хочеться і про історію. Мені в газеті казали, що якщо буде репортаж на історичну тему, то вони теж надрукують.
— Гей ви, історики. Досить язиками плескати, пішли далі дивитися. Там он споруди якісь, — покликав товаришів Богдан.
Хлопчик пішов далеко вперед і зараз перебував в середній частині підвалу. Промінь його ліхтарика вихоплював з напівтемряви, що панувала у приміщенні якісь стелажі та механізми. Діти підійшли до нього і стали роздивлятися, що знайшов їхній приятель.
У середній частині підвалу дійсно знаходилися якісь металеві споруди, частково іржаві, частково вкриті тванню. Плуги, ланцюги, лебідки, кілька старих пічок-буржуйок, незрозумілий агрегат, який Альбінка назвала - «косарка», кілька верстатів - все це в безладді валялося на підлозі або стояло просто посеред проходу.
— І навіщо вони сюди все це постягували? — розчарований Денис кінцем палиці поколупав металевий мотлох.
— Напевно тут склад був або майстерня, — знизала плечима Альбіна. — Але думаю, для музею це теж буде цікаво.
— Що тут цікавого? Плуги та коси.
— Для музею будь-який експонат цікавий. Якщо це від радгоспу залишилося, то це вже з минулого століття експонати. Радянська довоєнна епоха. Зрозуміло?
— Незрозуміло! Та кому вони потрібні? Даремно ми сюди полізли. Тільки кроси вимазав. Тепер відмивати доведеться, — Денис розвернувся до виходу.
— Дивіться, що я знайшов! — пролунав здалеку голос Санька.
— Що скарб? — розсміявся Денис.
— Тут вказівник на стіні викладений камінням.
Після цих слів не тільки Денис, а й інші дітлахи обернулися до Санька. Хлопчик стояв біля дальнього муру підвалу та щось колупав в камінні. Всі підійшли до нього.
— Ось погляньте. Коли поруч стоїш її не побачиш - високо дуже. А якщо ліхтарем здалеку посвітити, та ще й під кутом, то помітно. Я відразу не зрозумів, думав, здалося. Два рази ходив світив та дивився. Ось.
Санька відійшов в бік, щоб інші змогли розглянути його знахідку. Він уже відчистив від бруду частину стіни й тепер кам'яна стрілка була добре видна. Гранітні камені, які становили пряму лінію, за розміром були значно менше за інших. А закінчувалася лінія трьома квадратними камінчиками, які як би й становили наконечник стрілки. Дійсно, якщо спеціально не придивлятися, то звернути увагу або розгледіти цей вказівник було дуже складно.
— Дивно, що її ніхто раніше не помітив. Уважний ти Санька, — Антон поплескав хлопчика по плечу.
— А тут, мабуть стояло щось біля стіни. Тому, напевно і не бачив ніхто. Он дивіться гнилі ціла купа, — Санька вказав рукою на зіпрілі дошки, які безформною купою лежали біля стіни. — Шафа якась стояла, або комод.
— Саме так. Нумо подивимося, куди вона вказує, — Антон відійшов назад і почав висвітлювати стіну. — Треба зараз все це сміття прибрати та бруд зчистити.
Хлопці за допомогою палиць, почали відгортати гнилі дошки, шматки тканини, стоси мокрих старих газет, які від довгого перебування у воді перетворилися в клейку масу. Нарешті їм вдалося відвоювати декілька метрів підлоги, звільнивши її поверхню уздовж заднього мура. Після цього вони стали зчищати з каменів наліт бруду. Приблизно через годину, вони закінчили, але ніяких нових знаків їм знайти не вдалося. Діти висвітлювали стіну під різними кутами. Йшли вглиб підвалу, щоб спробувати звідти, але все було марно. Більше ніяких познак вони не знаходили.
— Тоді потрібно бічну стінку зчищати, — Антон рішуче попрямував до бічної стіни підвалу.
— Та облиш Тоша. Може будівельники пожартували, — заскиглив Денис. — Досить на сьогодні. Давай завтра продовжимо.
— Можеш валити відпочивати. А я продовжу. Тільки коли скарб знайду, на рівну частку не розраховуй.
— Так хлопчики, годі сперечатися. Антон, на сьогодні й справді досить. Всі втомилися. Завтра після обіду продовжимо. Якщо тут є ще якийсь знак, то ми його обов’язково знайдемо. Хоча може Денис і правий. Це може бути жарт будівельників.
— Стьопа подивися що це? — Олеся смикнула Стьопку за руку, а іншою рукою вказала кудись вгору.
— Де Олеся? — хлопчик нічого не побачив.
— Та ось там. Дивись підставка, яка незвичайна, — дівчинка палицею вказала на металеве кріплення, для смолоскипа. — Усі підставки закінчуються напівкруглими завитками, а у цієї як стріла на кінці. Хоча може мені й здалося ..., — невпевнено промовила Олеся.
Стьопка уважно придивився до підставок і дійсно помітив, що одна з них відрізнялася за формою нижньої частини від інших. Вони підійшли ближче. Стьопка оглянув камені в стіні й в самому низу побачив вже знайомий покажчик з квадратних каменів.
— Здається, Олеся знайшла продовження, — неголосно промовив він. — Давайте підлогу оглянемо.
Всі зібралися біля Стьопи й Олесі. Уважно розглянули підставку для смолоскипа і кам'яну стрілку. Було схоже, що дівчинка мала рацію. Стьопка взяв з купи гнилих дощок іржаву трубу і як справжній шукач скарбів почав простукувати камені плити підлоги біля вказівника. Після третього удару звук каменю здався йому іншим. Він стукнув ще раз в теж місце, а потім поруч. Звук змінювався. До нього на допомогу прийшли Улянка і Санька. Присівши навпочіпки вони оглянули кам'яний квадрат. Але ніяких слідів що вказували б на те, що під ним знаходилась схованка, не знайшли.
Доки вони роздивлялися камінь, Антон збігав в середину підвалу і незабаром повернувся, несучи в руках молоток, металеву смужку і маленький ломик. Мовчки вони почали розхитувати камінь, забиваючи в щілину залізяки. Хвилин через десять камінь поворухнувся. Потім ще раз і ще. Незабаром їм вдалося видалити бруд з щілин по краях каменю. Антон приніс ще один ломик. За його команди вони вставили ломики з двох сторін і щосили, натиснули на них. Поволі камінь почав підійматися до гори.
— Стійте! — раптом заволала Альбіна.
Від її крику хлопці відпустили ломики й камінь знову гепнувся униз.