Нова мандрівка.

Через декілька діб дітлахи знову вирушили в похід. Цього разу охочих поменшало. Після події у якій узяв участь бик Матіс, багато хто з батьків злякався відпускати малечу в самостійну подорож. На околиці села, зібралися Дарина з Олесею та Альбіною, Улянка з Веронікою, Стьопа з Санькой. Останніми, на загальний подив припленталася компанія БАДів. Обличчя хлопчиків ще носили сліди аварії від зіткнення з дубом, але виглядали вони бадьоро.
— Як це вас батьки відпустили? Ви ж покарані були? Хі-хі. Роман Захарович вашу банду до кінця літа під домашній арешт запроторив, — поглузувала з них Альбіна.
— Нас було звільнено під чесне слово, — парирував Антон.
— Ага, це типу випробувального терміну? — не вгамовувалася дівчинка.
— Ну типу того. Загалом ми пообіцяли, що більше бешкетувати не будемо. Візьмете нас з собою, а то вдома предки весь мозок вже винесли? Зроби те, почитай ось це. То не можна, це не можна, — Антон благально глянув на Улянку.
— Взагалі-то нам працьовиті руки потрібні. Ми ж не прохолоджуватися йдемо, а лікувальні трави збирати. Тому якщо згодні попрацювати то ласкаво прошу, а якщо ні – то йдіть своїм шляхом. Як до озера дістатися ви й без мене знаєте.
— Так звичайно допоможемо. Просто втрьох нудно. З вами веселіше, — посміхнувся Денис.
— Коли так, тоді пішли. Тільки якщо знову почнете свої штучки витворяти вижену без попередження, — скомандувала Улянка і розвернувшись попрямувала по дорозі у бік лісу. Решта рушили слідом за нею.
***
До рибальської хатини вони дісталися після полудня. Стьопка зняв рюкзак, під яким спітніла спина і з незвички боліли плечі. Сонце палило не на жарт. Тому хлопчик із задоволенням влаштувався на лавці біля столу в тіні високих сосен. Попивши води, він слідом за іншими увійшов до їхнього нового притулку.
Дерев'яний будинок всередині складався з однієї великої кімнати. У дальньої стіни з великих каменів був складений камін, біля якого стояли різноманітні пристосування для приготування дичини на відкритому вогнищі. У лівому кутку була складена піч з червоної цегли. Біля печі на стіні висіли дві шафки для кухонного начиння і продуктів.
Стьопа з цікавістю розглядав стулки, вкриті майстерним різьбленням невідомого теслі. Деревина, з якого були виготовлені шафки, потемніло від часу, але вставлені у стулки різнокольорові скельця як і у давні часи милували око своєю красою. Біля вікна стояв великий дерев'яний стіл на товстих фігурних ніжках. Як виявилося, кришку столу можна було розсунути та вставити додатковий шматок деревини, збільшивши поверхню столу майже на третину. У решти стін стояли двоярусні широкі ліжка, збиті з заструганих дощок. На деяких з них лежали матраци набиті ватою або висушеної травою. Стьопка підрахував, що місць вистачало для чотирнадцяти чоловік. Але це дорослих, а дітвори можна було вкласти на відпочинок у два рази більше, розмірковував він.
Дітлахи швидко розклали свої речі та вибрали місця для ночівлі. Склавши докупи всі принесені продукти, Дарина з Веронікою зайнялися приготуванням обіду, а інші пішли заготовляти сухі дрова для печі та оглядати околиці.
***
Стьопка з Олесею швидко набрали оберемки товстих сухих гілок і принесли їх до галявини поперед хатини. Антон, вправно орудуючи невеликою туристичною сокиркою, на старому, вкопаному в землю пні рубав гілки. Товсті - для вечірнього вогнища, він відкладав убік, а ті, що були тоншими підганяв під розмір полін заготовлених для печі. Діти вирішили не чіпати запаси дров, бо навколо було багато сушняку.
— Вже досить. Відпочивайте, — Антон поглянув на купу хмизу біля пня. — Тут і на багаття і для пічки вистачить.
— Давай я порубаю, — запропонував Стьопка.
— Я не втомився. Втомлюся, скажу, — Антон тильною стороною долоні витер піт з чола і продовжив махати сокирою.
— Підемо, подивимося все навколо. Цікаво, — Олеся торкнула Стьопку за руку.
Вони відійшли осторонь і почали розглядати місцевість навколо рибальського будиночка.
На березі були збудовані довгі містки з бильцями, які заходили далеко до води. Поруч з містками на піску лежали догори кілем два дерев'яні човни, прив'язані до вбитих у землю кілків. Діти пройшли на містки.
З одного боку містків поверхня озера була чистою, а з іншого боку через декілька метрів починалися густі зарості очерету. Прозора вода в цьому місці була покрита листям латаття і великими з чайне блюдце білими й рожевими квітами з безліччю пелюсток і золотими серединками - як ніби то в кожній квітці оселилося маленьке сонечко. Між великим та широким листям з води стирчали стебла інших квітів з щільними жовтими бутонами.
— Ух ти яка краса! — Стьопка захопленим поглядом вирячився на квіти. — А як вони звуться?
— Ті, що з сонечком всередині, це латаття або водяні лілії, а ті, що жовті у нас в селі кубушки звуть.
Хлопчик опустився на коліна й почав намагатися дотягнутися рукою до найближчої квітки. Йому дуже закортіло зірвати квітку і подарувати її Олесі.
— Ти що Стьопа? Не потрібно їх рвати! Вони без води загинуть. Навіщо таку красу псувати? — втримала його Олеся.
— А якщо у воду поставити, — хлопчик здивовано обернувся не полишаючи своїх спроб дотягтися до квітки.
— Ось ти дурний. Кажу ж не стоять вони вдома, навіть у воді. Так милуйся, — посміхнулася дівчинка і скошлатила йому волосся.
— Ну ось ..., — ображено протягнув Стьопка і сів на містки. — А я хотів тобі зірвати, щоб ти у волосся заплела. Було б по чарівному красиво.
— Дякую, ти дуже милий. Мені це приємно, але на жаль - латаття якщо її з озера витягнути загине. А взагалі їх ще називають русалковими квітками. Русалки адже в воді живуть, ось їм можна, напевно в волосся латаття заплітати. Увечері подивишся, як вони у воду ховаються.
— Хто русалки?
— Та які русалки? Я ж про квіти кажу. Стьопа!
— Як ховаються? — Стьопка недовірливо подивився на Олесю, а потім на квітки.
— Коли сонечко сідає, латаття спочатку закриваються, а потім йдуть під воду. Вранці на світанку вони знову підіймаються з води і як тільки сонце встає, розкривають свої бутони. Як у казці про Дюймовочку. Пам'ятаєш? Вона теж у такій самій квітці мешкала. Домівка Дюймовочки.
— Звичайно пам'ятаю, — посміхнувся Стьопка. — У мене в книжці ще й картинка така була. Там ще жабеня до неї в наречені набивався.
— Точно. А жабеня нікуди не подівся, он дивись, на листочку прилаштувався, — Олеся вказала рукою на воду.
Стьопка подивився, у тому напрямку куди вказувала дівчинка й справді побачив на великому листі латаття зеленого жабеняти, який сидів на сонці, смішно витріщивши очі.
— Ух ти! Справді жабеня! — захоплено вигукнув Стьопа. — Шкода тільки, Дюймовочки немає.
— Вона з принцом ельфів полетіла, ти що забув? — розсміялася Олеся.
— А ну так. Полетіла до країни ельфів, — розсміявся хлопчик. — Дивно. Виявляється казки бувають майже справжніми.
— Звичайно. Уяви собі, що письменник побачив таку ж картинку, як і ми й швидко придумав маленьку дівчинку та її пригоди. Ну що продовжуємо прогулянку, чи повернемося?
— Продовжуємо.
Стьопка піднявся з містків і взявшись за руки вони зійшли на берег. Олеся повела його навколо будинку до заростей шипшини густо посипаних рожевими квітками. Тут вже Стьопка не втримався і не дивлячись на колючки зірвав кілька гілочок з квітами. Він простягнув гілочки Олесі.
— Дякую Стьопа, — дівчинка почервоніла. — Ми з тобою ще ромашок і васильків зірвемо і я тебе навчу плести віночок.
— Добре, — Стьопка посміхнувся від приємного відчуття яке виникло у нього в грудях і теж почервонів. — Ти дуже гарна Олеся, а у віночку зовсім як лісова мавка, або принцеса.
— Ось ще принцеса, — дівчинка зніяковіло сховала обличчя у квітках. — Ти що мене малював? А ну зізнавайся, — раптом суворо подивилася вона на Стьопку.
— Ну так. І з ровером, і на річці, і з віночком. Та я ж не тільки тебе малюю. Але ти у мене чомусь краще за всіх виходиш, — зніяковіло зізнався Стьопка.
— Якщо всіх малюєш, тоді добре. Слухай, тут ще старий льох є. Вірніше не льох, а підвал, від панського маєтку залишився. Кажуть він здоровенний такий просто жах. Але туди ніхто не ходить, він майже доверху водою залитий. Бажаєш подивитися? — Олеся змінила тему розмови.
— Звісно бажаю. А що туди ніхто не спускався? — він запитально поглянув на Олесю.
— Спускалися зазвичай. Місцеві намагалися залізти, але у них нічого не вийшло. Кажуть глибоко. А в минулому році приїжджав брат нашого дільничного зі своїми друзями. Вони на озері пірнали з аквалангами, шукали баржу затоплену. Ось вони в льох цей і полізли. Але нічого не знайшли. Кілька гнилих бочок витягли, пляшки скляні, капкани іржаві та інший непотріб.
— А що це за баржа?
— Ой, та цю баржу хто тільки не шукав. Старі наші кажуть, що у давнину після революції «червоні» відступаючи, вивезли усе добро з поміщицької садиби. У нас тут був родовий маєток графів Затоцкіх. Добра там було всякого сила силенна. Заможні вони були дуже. Одних коняк у стайнях до ста голів тримали. Дідусь каже, що у них свій конезавод був. Садиба ця звідси розташована десь метрів за триста на горі. Там порушене все, одні руїни. Нам у тому будинку бавитись забороняють. Кажуть небезпечно. Але можемо піти подивитися здалека. Я шлях до будівлі знаю.
— А мені покажеш?
— Звичайно. Якщо схочеш, після підвалу туди сходимо.
— Хочу. А що далі було? Ти так цікаво розповідаєш.
— Далі, доки останній граф на війні був, його сім'ю з маєтку вигнали, коней всіх позабирали до війська, а в будинку влаштували штаб. А коли на Україну німці почали наступати, то «червоним» стало шкода такий скарб кидати й вони все добро на баржу завантажили.
— А куди ж вони з озера попливли б? — здивувався Стьопка.
— З озера йде канал до річки Рівної, а вона впадає в Південний Буг.
— А далі куди?
— Куди, куди? На кудикіни гори, — розсміялася Олеся і клацнула Стьопку по носі. — Південний Буг через пів-України тече і впадає в Чорне море. Тепер зрозуміло?
— Тепер зрозуміло. Далеко ж їм напевно плисти б довелося.
— Не знаю, куди вони плисти збиралися, але не встигли. Баржу їхню, чи то німці з гармат потопили, то чи петлюрівці. Ось тепер її всі й шукають. Начебто й озеро у нас невелике, а знайти не можуть, — розвела руками в боки Олеся.
***
Так за розмовами вони підійшли до старого підвалу. Споруда була велика і більше схоже на склад, ніж на льох. Високі стіни, складені з гранітних каменів з кількома вставками з червоної цегли та пористого вапняку, в передній частині здіймалися метра на два з половиною, а то і на всі три. Потім вони полого опускалися і ховалися в землі. У довжину стіни були вісім метрів, що Стьопка збагнув виміряти кроками. Внизу камені були вкриті темно зеленим мохом і лишайниками. Вгорі збереглися сліди фарби або побілки. Накрита споруда була вигорілою на сонці фігурною черепицею, яку Стьопка бачив тільки на картинках у книжках з казками. Важкі металеві двері, наглухо закривала вхід до льоху.
— Тут закрито? — він помацав ручку дверей.
— Ні. Але потрібно сильно тягнути двері. Вони дуже важкі.
Олеся взялася за ручку обома руками, Стьопка вхопився поруч і вони щосили потягли двері на себе. Трохи рипнувши двері, потихеньку почала відкриватися. Нарешті їм вдалося розкрити двері повністю. З підвалу дихнуло вогкістю і гниллю. Склепінчаста стеля круто йшла до низу. З боків у стіни були вбиті штирі, до яких кріпилися іржаве металеве поруччя над кам'яними сходами. Дочекавшись доки очі звикнуть до напівтемряви приміщення, діти обережно спустилися вниз на кілька ступенів.
— Ой, а вода пішла. Дивись Олеся, — здивований Стьопка показав рукою на підлогу підвалу, яка ледь проглядалася далеко внизу, відбиваючи сонячне світло, яке дісталося через двері.
— Дійсно води немає, — придивившись, підтвердила Олеся. — Потрібно іншим розповісти та з ліхтариками спуститися подивитися. Лячно правда ... Але цікаво.
— Цікаво! Побігли! — Стьопка взяв Олесю за руку.
Вони швидко піднялися нагору і вибігли на галявину перед будинком. Там вже йшли приготування до вечірнього свята. Богдан і Антон пірамідкою встановили у костровій ямі товсті гілки. Над вхідними дверима і на деревах біля столу розвісили гірлянди з трав і польових квітів. На столі в скляній банці теж стояв букет. Поруч з банкою опинилась глиняна чашка, доверху заповнена чорницею і малиною.
— Це Санька інтер'єр ушляхетнив і гостинців з лісу приніс, — побачивши здивовані погляди хлопчика та дівчинки, розсміялася Альбіна.
— Молодець Сашко, — Олеся посміхнулася у відповідь.
— Він ще й рукомийник полагодив і води наносив від джерела. А ви де були? Чого це у вас такі загадкові обличчя? — хитро примружившись, Альбіна підозріло подивилася на Стьопку й Олесю, які продовжували стояти на галявині, взявшись за руки.
— Ми? Так ми це, гуляли тут, навколо дивилися все. Вода з погреба пішла, ось! — затинаючись, випалив Стьопка.