Розділ 42. Варя

В голові не вкладається, як можна бути настільки незграбною, щоби впустити телефон у шахту ліфта?! Не маю гадки, як він прослизнув крізь вузьку шпаринку між кабіною та поверхом. Якби знала, що втраплю в отаку халепу, то краще б вже якось дошкандибала на підборах пішки сходами.

  Щойно зайшла в гуртожиток, подзвонив дідусь, аби домовитись про час, коли мене забрати. З одного боку, добре, що він подзвонив, інакше б потім вже не зміг зв’язатися зі мною, та з іншого – якби не цей дзвінок, то, може, я б не діставала з сумки телефон і вберегла б його. Що ж, сталося, як сталося. Цієї ночі я згубила голову, а це точно серйозніше, ніж телефон. Гаджет принаймні обіцяли повернути, щойно в гуртожиток навідається ліфтер. А от цнотливість вже назад не повернути. Ні, я зовсім не шкодую, що віддала її Безсмертному, бо не уявляю, з ким мій перший раз міг би бути кращим. Просто у своїх фантазіях бачила цей процес дещо інакше – я мала б бути тверезою, а він мав би знати, що я незаймана.

  Тепер же геть не розумію, як поводитися далі. Тому й додому поспішала, як скажена. Що якби зранку Тім захотів повторити? О, ні! Як для тієї, в кого це не вперше, я надто недосвідчена й невміла, а зізнаватися постфактум, що втратила з ним цноту – якось дивно.

  Тіло кидає в жар, щойно пригадую, як все було. Добре, що хоч не настільки була п’яна, щоб цього не пам’ятати. Саме сиджу за столом з батьками, колупаюся виделкою в омлеті, коли до щік від спогадів рясно приливає фарба.

- Доню, ти така задумлива сьогодні, - мама спрямовує на мене пильний погляд, вириваючи із марень. Аж сіпаюся з переляку, немов мене застали на гарячому.

- Вчора ж була шапка, трошки перепила шампанського, - озвучую частину правди.

- Що то за назва така дивна? – вступає у розмову тато. – «Шапка».

- Ця назва пішла від давньої традиції – після завершення зйомок фільму, людина, котра виконувала обов’язки адміністратора, проходилась по всій знімальній групі зі знятою з голови шапкою й збирала в неї гроші на святкування.

- Ясно, - тягне тато, наколюючи на виделку шматок помідори. – Отже, проект завершено. І що далі? – знаю, він ніколи нічим не цікавиться просто так. Звикла, що завжди маю щось йому доводити, але цього разу я не в бойовому стані і не збираюся вступати у дебати.

- Далі ви насолоджуватиметесь своєю старшою донькою на екрані, - посміхаюся. Дідусь, що сидить поруч, гладить мене по голівці. – А восени я повертаюсь на навчання в універ. Поки що це всі мої плани.

- Варя в телевізорі! – голосно пищить Віруня, вказуючи на телик у вітальні. Мама залишила його увімкненим, і весь цей час він працював тихо фоном.

  Тато підхоплюється з місця першим.

- Він ще не бачив, - пояснює мама, встаючи слідом.

  Я ж бачила анонс разів сто, проте мені кортить поспостерігати за реакціями членів сім’ї, тому слідую за ними до вітальні.

  Мама, Віра та дідусь Володя дивляться рекламу серіалу з радісними посмішками. Лиш таточко стоїть серйозний, схрестивши руки на грудях, і коли анонс завершується, він набирає повні груди повітря й розправляє плечі.

- Пишаюся тобою, доню, - промовляє стримано, але я знаю, що насправді, його переповнюють емоції.  

***

   За вихідні, які проводжу у батьків не отримую жодної звістки від Тіма. Так, я без телефону, але ж він міг додуматися написати в якомусь месенджері чи хоча б в Інсті. У мене ж є планшет. Але усюди пусто. Лиш час від часу пише Міра, котрій я поки не планую зізнаватись в тому, що сталося між мною та молодшим братом її хлопця. З розпитуваннями також не лізу, бо вони можуть викликати підозри.

  Руки чешуться самій узяти й написати Тіму, але, минулий негативний досвід мене стримує. Я не збираюся нав’язуватись та писати першою. Тим паче, очевидно, Тім нічого не сказав про нас Антону. А отже, він поки що не вважає за потрібне надавати нашим стосункам офіційний статус.

  Зітхаю. Він же не вчинить зі мною так само, як шість років тому? Струшую головою, відганяючи подібну думку. Не хочу навіть допускати цього, адже тепер моя закоханість вже не наївна та дитяча, а справжня, зріла та свідома. Тому і наслідки розчарування можуть бути у мільйон разів болючішими.

  Роздуми про нас з Безсмертним не дають мені спокою всі вихідні, доводячи до того, що під вечір другого дня я мечуся між тим щоб все-таки написати першою, або зірватись та поїхати назад у Київ. На цей момент я уже маю новий смартфон останньої моделі, який несподівано подарував тато на честь першої головної ролі. Я неймовірно вдячна йому за такий сюрприз, адже мій старий гаджет так досі і лежить у шахті ліфту. Здогадуюся, що окрім сім-карти навряд чи візьму з нього щось корисне, тому встановлюю усі додатки у новому телефоні. Поки роблю це, на електронну пошту прилітає лист. Дивуюсь, бо в графі відправника вказане ім’я адміністратора «В погоні за коханням».

  Відкриваю повідомлення:

«Доброго вечора, Варваро. Другий день поспіль не можемо зв’язатись з Вами. У Вас все гаразд? Ви так раптово зникли зі свята. Пишу Вам на прохання режисера. Нам треба перезняти одну натурну сцену, яка вийшла бракованою. Без неї не вкладаємося у хронометраж, тож прошу Вас зв’язатися зі мною, щойно прочитаєте листа. Зйомка планується найближчим часом».

  Як добре, що я вчасно побачила повідомлення! Одразу ж надсилаю відповідь, й отримую натомість дату зйомок, адресу, за якою маю бути, а також інформацію про саму сцену. Виявляється, ми заново зніматимемо проїзд на мотоциклі, який знімали в крайній день. Здогадуюся, що моїм партнером знову буде Тоні, тому не надто надихаюся. Проте хоч з’явиться можливість ненав’язливо порозпитувати в нього про Тіма.