Розділ 40. Варя

  Я стою посеред сцени театру, в залі якого повно глядачів, їхні погляди прикуті до мене, але я не можу пригадати, що маю робити, які слова казати та й, взагалі, яку виставу зараз граю.

  Раптом залою розноситься гучна музика. Прислухаюся, це ж одна з моїх улюблених пісень! Прикольно, не знала, що її використали для вистави. Здогадуюся, що повинна танцювати, тож починаю це робити – кручуся, верчуся, виконуючи різноманітні трюки та кульбіти, на які й не здогадувалася, що спроможна. Вражені моїм шоу глядачі починають підхоплюватись з місць та аплодувати стоячи, від чого я ще більше входжу в раж – починаю обертатися навколо своєї осі, широко розкинувши руки в сторони. Легке плаття з розкльошеною спідницею, яке на мені, розвивається по вітру синхронно з розпущеним волоссям. Пришвидшуюся разом з кульмінацією пісні, і кручуся так до тих пір, доки не починає паморочитись голова. Намагаюся зупинитись, але не виходить, ноги заплітаються одна об одну і я падаю, провалюючись в темряву.

  Подих перехоплює від жаху. Але раптом хтось мене підхоплює. Відчуваю на собі дотик сильних рук, він діє заспокійливо. Радію, що не впала і тепер в безпеці. Розслабляюся, насолоджуючись теплом, яке йде від тіла мого рятівника. Та через якийсь час мені стає незручно, ноги починають затерпати, не відчуваю їх, хочеться змінити позу, але не виходить. Пручаюся.

- Відпустіть, - докладаю надзусилля, аби видушувати з себе слова. – Я маю вийти на поклон.

  Очікую відчути під ногами тверду поверхню, проте, натомість, мій рятівник іще міцніше притискає мене до себе, голосно при цьому сміючись.

- Шо смішного? – обурююся шепеляво.

  А він іще гучніше заливається. Мене це починає дратувати. Хочу поглянути, хто ж це такий нахабний, та раптом розумію, що в мене заплющені очі. Напружуюся, щоби їх відкрити, і тільки тепер усвідомлюю, що весь цей час я спала.

  Мій затуманений розум спершу не може скумекати, де я знаходжуся та що взагалі зі мною відбувається. В пам’яті спливають картинки сьогоднішнього вечора – святкування шапки, розмова зі Склянком, танці, Тім, котрий приїхав і забрав мене. Тім! Щойно згадую про нього, важкі повіки враз розліплюються. Хлопець нависає наді мною. Важко сфокусувати погляд на його обличчі через яскраве світло, що б’є зі стелі прямо мені в очі. Ми в невеличкому приміщенні, за стінами якого стиха щось гуде.

- Прокинулася, - широко всміхається Безсмертний. – То кому ти там зібралася вклонятись? – ледве стримується, щоб не засміятись.

  Я хочу озирнутися довкола, але відчуваю ту саму скутість, що і уві сні.

- Де ми? Що…? – «відбувається» - хочу спитати. Але Тім мене випереджає.

- Ми в ліфті, - каже він. – Ти в мене на руках.

  Свідомість, хоча й п’яна, остаточно повертається. Тепер чітко відчуваю на собі руки хлопця. 

- Тобі, мабуть важко, - говорю протяжно. Насправді ж, зовсім не хочеться, щоб Тім мене відпускав.

- Своя ноша не важка, - його тембр голосу понижується, а погляд пробігає по моєму обличчю, зупиняючись на губах.

  Ліфт дзенькає, сповіщаючи про те, що ми приїхали. Двері пливуть вбік, і Безсмертний робить крок на вихід. Мені вдається трохи роздивитись коридор, він якийсь знайомий.

- Ми приїхали до твого брата? – дивуюся.

- Ем, ні, - всміхається. – Взагалі, я спершу думав відвезти тебе в гуртожиток… Але…

- Ой, дякую, що не відвіз! – перебиваю. – Наша консьєржка була б не в захваті від мого стану… Ще б поповзли чутки…

- Я теж так подумав, - промовляє напружено. – Ти міцно спала. Не міг же я залишити тебе в машині… Тому привіз до себе…

  Ми саме підходимо до дверей квартири. Вірніше, Тім підходить, а я, як і раніше, лежу в нього на руках. Трохи здіймаюся, обхоплюючи міцну шию. Так йому має бути легше. Наші обличчя опиняються зовсім поряд. Тім знову опускає очі на мої губи, починає важче дихати.

- Але, якщо ти проти…, - додає стиха.

  Здається, зараз я згорю під його поглядом. Пульс пришвидшується, змушуючи серце битися частіше. Ми вперше опинились з ним так близько сам на сам. Не знаю, звідки набираюся сміливості, можливо, все це алкоголь, а можливо, моє рішення поводитися легковажно…

- Я не проти, - видихаю йому в губи. Шалено хочу їх поцілувати. І збираюся зробити це, але вчасно згадую, що від мене, мабуть, тхне шампанським. – Моя сумочка…, - белькочу.

- Вона в тебе на плечі, - голос звучить дещо розчаровано. Обережно ставить мене на підлогу, притримуючи попід талію, аби не впала. Ноги, дійсно, трохи затекли і тепер їх поколює.

  Руки погано мене слухаються, ледве розстібаю замок в сумці, починаю копирсатися всередині. Тім криво посміхається, спостерігаючи за цим, а потім дістає з кишені ключ й встромляє його до замкової щілини.

- Знайшла! – радісно вигукую, коли пальці наштовхуються на почату упаковку улюбленої апельсинової жуйки, чим знову привертаю увагу супутника. – Хочеш? – пропоную йому, вичавлюючи пару подушечок на долоню. Закидаю одну з них до рота.

- Давай, - він бере іншу, а тоді знову розвертається до дверей, відчиняє їх та запрошує мене до квартири.

  Переступаю поріг, відчуваючи, що жуйка подіяла і я тепер готова до поцілунків. Проте момент втрачено.