Розділ 39. Тім

  Виходжу з машини одночасно з тим, як Варя робить крок назустріч. Вона не зводить з мене погляду, тому не дивиться під ноги. Прискорююся, бо попереду бордюр, який руденька навіть не планує помічати. Передбачаю, що може статись далі, і дуже вчасно опиняюсь поруч, бо Варя робить крок із тротуару на дорогу, зашпортується і летить вперед, на щастя, у мої обійми.

  Хапаю її обома руками, міцно притискаючи до себе.

- Та ти п’яненька! - посміхаюся.

  Дівчинка здіймає на мене свої ясні очі, які, через випите спиртне, виблискують у світлі ліхтарів ще яскравіше, ніж звичайно.

- Зовсім трошки, - нітиться вона, але виплутуватись із обіймів не спішить. – Ти приїхав, - щасливо видихає. Здається, їй так само добре у моїх руках, як і мені тримати її в них.

  Міцніше обхоплюю красуню, злегка здіймаючи її над землею та повертаючи назад, на тротуар. Вона, похитуючись, відсторонюється, розправляє свою мега-провокативну сукню, а тоді грайливо зазирає мені очі.

- Ходімо танцювати! Там весело! Ніхто до тебе більше не чіплятиметься, я вже з цим розібралася, - п’яно лепече, беручи мене за руку й тягнучи за собою.

  Але я не рухаюся з місця. Приїхав сюди не за тим, щоб розважатися на святі. Ніжно торкаюсь пальцями пасма багряного волосся, яке зараз нагадує смолоскип, заправляю його Варі за вушко.

- Ти, кучерява? – запитую її, м’яко всміхаючись.

- Тааак, - відказує якимсь загадковим тоном.

  Не можу відвести очей від прекрасного видовища. Варя настільки гарна, що здається нереальною, немов принцеса з фентезі казок.

  Якийсь час мовчки розглядаємо одне одного.

- Ти, ніби вогник, - першим порушую тишу, і в цю ж мить на мене хвилею накатує дежавю, викликаючи дивне відчуття, ніби щось схоже вже було і ми з руденькою давно знайомі.

  Варя струшує головою, змушуючи кучеряві пасма переливатися всіма барвами міді. Аж дух перехоплює.

– Боюсь торкатись, бо згорю, - кажу на видиху.

- А ти спробуй, - кидає мені виклик.

- Принцесо, що як я тебе поцуплю з цього балу? – всміхаюся.

- Я не пручатимусь, - відказує, злегка похитуючись. Мабуть, чимало випила. Сміюся з неї, а тоді схиляюсь та підхоплюю по-під коліна, беручи на руки. Не вистачало ще, щоб підвернула ногу дорогою до машини.

  Дівчинка розгублено округлює очі.

- Я могла б сама…

- Не могла, - розвертаюся в півоберта, і помічаю, як із ресторану виходить декілька людей. В їх числі Влад і та білявка Оля.

- Це викрадення! - кидаю у відповідь на їхні розгублені погляди.

  Варя починає голосно сміятись своїм прекрасним дзвінким сміхом, змушуючи і мене розвеселитись. Несу красуню до машини, відчуваючи, як спину свердлять погляди її колег.  

- Думала, ти приїдеш на мотоциклі, - белькоче дівчинка, поки вмощую її на пасажирське крісло. – І жалкувала, що вдягнула таке незручне для їзди плаття… А ти он який…, - замріяно глядить на мене.

- То ти мене чекала? – посміхаюся. Якщо приказка «Що у тверезого в голові, те у п’яного на язиці» правдива, то зараз ідеальний час для запитань, бо більше шансів отримати на них чесні відповіді.

- Ще й як! – зізнається.

  Натягую ремінь безпеки, схиляючись вперед, аби пристебнути пасажирку. Вона така гаряча та пахуча, що кортить її з’їсти прямо тут і зараз на очах у свідків. Погляд мимоволі спиняється на звабливих вустах, нафарбованих червоною помадою. Ох, блін, як же давно я мрію їх поцілувати! Варя, немов читаючи мої думки, злегка прикушує нижню губу.

- Пити хочеться, - тягне. – У тебе є вода? – блакитні очі блукають по моєму обличчі. Дівчинка починає частіше дихати. – Так спекотно…

  У мене в горлі теж пересихає, а тіло аж горить від збудження.

- Є, - відказую, змушуючи себе відсторонитись. Захлопую пасажирські двері, обходжу пікап, по дорозі забираючи воду з заднього сидіння, застрибую на водійське місце та, відкрутивши кришку, простягаю пляшку Варі.    

- Дякую, - вона робить кілька жадібних ковтків. Настільки жадібних, що вода не поміщається у рота й тонкими цівками стікає по підборіддю, капаючи на груди.

  Моя уява вмить вимальовує картинку з образом красуні у наскрізь мокрому білому платті.

- Вибач, - порушує мої фантазії, втираючи підборіддя тильною стороною долоні. – Здається, я перепила шампанського, -  повертає пляшку, рясно червоніючи.

  Вона така мила та кумедна, коли напідпитку. Всміхаюся, випиваючи води.

  Поки їхав сюди, сто разів прокручував в голові можливі варіанти нашої зустрічі, але жоден з них не був таким простим та легким, яким вийшов насправді. Думав, буду виправдовуватися, вмовляти, щось пояснювати. А вона так просто взяла і пішла зі мною. Можливо, всьому виною алкоголь, та все ж… Яка різниця? Розбиратимусь з цим потім.

- То куди їдемо? - запитую в руденької, котра перехиляється вперед, заглядаючи повз мене у вікно.

- Упс! Вони, мабуть, вважатимуть мене гулящою, - хихоче. – Я їм сказала, що мій хлопець не прийшов на шапку, бо він не кіношник.