38.1 Варя

Висушую голову та вкладаю волосся за допомогою стайлінгу для в’юнкого волосся. Уже й забулася, як класно виглядаю з кучерями. Нарешті знову можу дозволити собі свою фірмову гриву.

- Все-таки кучері тобі пасують більше, - коментує Міра. – А що по макіяжу?

- Червоні губи! – відповідаю ні на секунду не замислюючись.

- Так і подумала! – сплескує в долоні.

  На зйомках мені зазвичай робили одноманітний макіяж з акцентом на очах, і я встигла скучити за яскравими помадами.

- Порадь, що одягнути.

  Дістаю із шафи два плаття: одне - коротке червоне на тонких бретелях, а інше – молочно-біле, трохи довше, майже до колін, проте з відкритою спиною. Обидва – обновки, які купила зовсім нещодавно і жодного разу ще не одягала.

- Однозначно, біле! – заявляє Міра. – Вже бачу тебе в ньому! Справжній янгол помсти!

- Розсмішила, - прискаю. – А якщо серйозно?

- Так я й кажу серйозно. В чорному виглядатимеш відверто сексуально та серйозно, а в білому – сама невинність. Сто процентів, там виріз на спині зробили спеціально для янгольських крил, - всміхається. – Оманливо вразлива, але, водночас, небезпечна… Для декого, - додає після паузи.

- Тоді, може, губи краще не фарбувати? Якось не в’яжеться червона помада з усім тим, що ти описала.

- Ей, а до чого тоді пасуватиме червона сумочка?!

- Ти вже і сумочку мені вибрала?! – сміюся.

- Ну а як же! Білі босоніжки на шнуровці та червона сумочка на ланцюжку, - Міра відступає на крок, складаючи із пальців прямокутник, крізь який, примруживши погляд, пильно дивиться на мене.

- Ти часом не на режисера вчишся? – кепкую з неї.

- Я уже бачу цей кадр!

  Якби ви зараз дивилися кіно, то на цьому місці мала би бути монтажна склейка, в якій попередня сцена плавно перетікала б в наступний епізод: розсіюючи світлом фар вечірні сутінки, таксі в’їжджає на парковку ресторану, в якому відбуватиметься святкування. Двері машини відчиняються, і на тротуар ступають жіночі ніжки в білих босоніжках, а слідом за ними з’являється і їхня власниця – рудоволоса кучерява дівчина у білому вбранні (хоча, на мою думку, білий та молочний – два абсолютно різні кольори). Отже, дівчина дякує на прощання водієві, поправляє на плечі сумочку та робить крок вперед.

  Ну як, ви уявили? Бо я вже увійшла в образ. Розправляю плечі, здіймаю підборіддя, і граційно… Ледве не підвертаю ногу, потрапляючи каблуком в стик між тротуарних плиток. От, чорт! Ледве втримую рівновагу. Озираюся довкола, чи не став хтось випадковим свідком мого «майже фіаско». На щастя, на дворі пусто. Зате крізь величезні вікна ресторану видно, що всередині повно народу. На шапку зазвичай приходить не лише знімальна група, а й та команда, що працювала в офісі – кастинг-директор та його помічники, сценаристи, менеджери, тощо. Бува таке, що і продюсер може зазирнути. Втім, мені відомо про це все лише з чуток, адже саме сьогодні вперше побуваю на справжній шапці. Трохи хвилююся.

  Поки збираюсь з духом, щоб зайти всередину, чую, як позаду мене паркується машина. Озираюся – приїхав Влад. Вирішую проявити ввічливість та зачекати його, ми ж все-таки, партнери, головні герої, як-не-як. Проте, на мій глибокий подив, актор виявляється не сам. Він приїхав з Олею, для котрої галантно відчиняє двері. Білявка вдягнена в блискуче срібне міні-платтячко, спідницю якого, виходячи з машини, притримує рукою аби не підскочила. Грайливо посміхається своєму кавалерові, і той відповідає їй взаємністю.

  Я ж у цій сцені, немов третя зайва. Блін, слід було раніше йти всередину! А тепер уже тікати буде якось дико. Тому очікую на пару, натягнувши на обличчя привітну, хоча й вельми напружену, посмішку.

- Варя! Привіт! – радісно вигукує Оля. Після тієї ситуації у костюмерній дівчина зі мною максимально мила.

- Привіт, - відповідаю я, почуваючись при цьому максимально дискомфортно.

- Чудово виглядаєш, - отримую комплімент від Влада, а він, у свою чергу, отримує докірливий погляд від Олі, котра хапає його по-під руку.

- То ви двоє разом? – вирішую спитати, аби згладити незручність. Проте, вона навпаки посилюється.

- Так, ми зустрічаємося, - щасливо заявляє дівчина, а Влад чомусь ховає погляд. Йому соромно переді мною? – А ти сама? Без свого хлопця? – питання застає мене зненацька.

  На мить гублюся, а потім все-таки відповідаю:

- Він не кіношник, тому…

- Тю! Все одно могла б взяти його з собою. Думаю, ніхто не був би проти.

- Та тут, скоріш, йому було б незручно…, - видушую. Дуже не люблю брехати, тож у випадках, коли треба це робити, найчастіше, або уникаю відповіді, або кажу напівправду.

  Наразі ж забрехалася по самі вуха, бо хлопця я не маю. Тому, аби не видати себе з усім потрухом, відвертаюся, на ходу гукаючи:

- Ходімо! Нас, мабуть, вже зачекалися!