Розділ 33. Варя

  Плачу від щастя, сидячи біля лікарняного ліжка. Дідусь Володя прийшов до тями і тепер навіть підбадьорливо всміхається мені.

- Варюшо, ну чого ти? Все ж добре, - заспокоює.

- Я так переживала! Пізно побачила, що ти дзвонив, - хнюплю носа. – Що якби люди не допомогли?! Я б не пробачила собі, що не відповіла.

- Ти що, подумала, що я дзвонив, коли мені стало погано?

- Ага.

- Зіронько моя, - його очі сповнені любові. – Я дзвонив сказати, що їду в Київ у справах, хотів запропонувати разом повечеряти. А зле мені стало трохи згодом, і в тому стані я був неспроможний користуватись телефоном – цілком втратив концентрацію, літери перед очима плутались. З’їхав на узбіччя, неподалік зупинки. Там добрі люди допомогли, викликали швидку.

- Слава Богу, з тобою все гаразд, - мама сідає на край ліжка. В неї також очі на мокрому місці. – Змусив же нас похвилюватись…

- Та я сам в шоці, - промовляє дідусь стомленим голосом. – Відчуваю себе максимум на тридцять п’ять, а тут таке…

- Таточку, ти маєш берегти себе - правильно харчуватись, пити більше води, добре спати, менше нервувати, - мама ніжно торкається його руки.

- От якщо пообіцяєте, що не будете сваритись та підтримуватимете Варюшку, тоді й приводів для нервів у мене не буде.

- А ми завжди її підтримували! - заперечує тато, котрий стоїть трохи позаду нас, поруч зі стільцем, на якому примостилася Віруня. – Просто якщо дитині все приносити на золотій тарілочці, то в неї й мотивації не буде, - продовжує твердим, суворим тоном. - Мені в цьому житті ніхто не допомагав, але я твердо йшов до своєї цілі. І раз вже Варя вирішила не дослухатися до наших з Оленкою порад, а вибрала професію на власний розсуд, то я мав перевірити, чи це не якась дитяча, дурнувата примха! – це зізнання стає для мене справжньою новиною. Тобто, відмова в допомозі – то був метод виховання, а не злість на неслухняну доньку?! - І Варвара довела нам всім серйозність своїх намірів та проявила себе, як доросла, цілеспрямована людина. Тепер я точно знаю, що вона не пропаде! - резюмує тато вже більш м’яким та прихильним тоном.

  Він не бачить, але крізь сльози в мене на обличчі з’являється щаслива посмішка. Звісно, тато не перетворився в одну мить на доброго казкового чарівника, котрий літає на рожевому драконі та чхає блискітками. Він досі той самий чоловік у строгому костюмі, любитель жити за чітким графіком та все контролювати. Проте мені стає значно легше, бо щойно усвідомила – те, що мені не подобалося в таті, насправді, є й в мені - я така сама цілеспрямована, як він, хоча і більш м’яка, люблю порядок, чистоту та чіткість, а ще, як би неприємно не було в цьому зізнаватись, але люблю контролювати! Інакше як поясниш те, що за найменшої помилки з боку хлопця, рву з ним стосунки? Я завжди намагаюся підстрахуватись, продумати все наперед, попередити виникнення болючих ситуацій. Саме це й робить зазвичай мій батько, і саме це мене завжди в ньому дратувало.

  Що ж, побачити свою темну пляму – це вже півділа до одужання. Тому вирішую - з сьогоднішнього дня ніякого контролю! Довірюсь серцю та проживатиму із насолодою кожен момент. А далі - будь що буде! Життя любить сміливих, чи не так?!

  Коли ми приймаємо для себе якісь важливі рішення стосовно того, як збираємося жити далі, Всесвіт обов’язково підкидає ситуації, щоб перевірити істинність наших намірів. От і мені майже одразу прилітає перевірка на сміливість. Коли вертаюся додому, виявляю в електронній скринці листа від адміністратора знімальної групи, в якому міститься сценарний план на завершальний тиждень зйомок. До листа додається допис: «Зверніть увагу на день, коли зніматимемо гонки. Ми підібрали Вам дублерку на випадок, якщо побоюєтеся брати в них участь, - зазначає в своєму зверненні адмін. – Прошу повідомити заздалегідь про Ваше рішення».

  Що?! Гонки?! На мотоциклах?! Чому я тільки зараз про це дізнаюся?! Спочатку, по інерції, хочу дати задню. Але, щойно перший шок минає, пригадую дану собі обіцянку.

«Вітаю Вас! Дублерка не потрібна. Я зроблю все сама», - відписую одразу ж, вирішуючи не чекати ранку.