Розділ 32. Тім

   Класика жанру – нас обірвали на найцікавішому місці. Мабуть, на сьогодні мій ліміт приємних моментів вичерпано.

  Варя різко підхоплюється та кидається в обійми мамі, вмить перетворюючись на маленьку дівчинку. Вона починає швидко тараторити, повідомляючи про все, що дізналася від лікаря.

  Дивно, мама у Варвари не руда, та й, взагалі, між ними зовсім мало схожості. Хм, напевно, рудий батько. Але ця здогадка розвінчується, щойно до матері з дочкою приєднується чоловік, котрий слідом за жінкою з’явився в холі, ведучи по-під руку дівчинку-інваліда. Характерна хода та викручені ручки говорять про те, що мала страждає на церебральний параліч, чи щось типу того. Я гадав, що чоловік привіз свою хвору доньку в лікарню, але виявляється…

  Маленька шкутильгаво кидається до Варвари:

- Варя! – радісно вигукує вона, і моя красуня відлипає від мами, розкриваючи обійми для малої. Міцно притуляє її до себе, цілує в маківку. Тепер здогадуюся, що це сестричка.  

- І ти тут! – Варя ніжно гладить її по волоссю.

- Я відпустила няню додому за годину до твого дзвінка, - пояснює матір. – А твій батько не схотів, щоб я їхала сюди сама.

  Варя не уточнювала, звідкіля приїхала на навчання в Київ, але припускаю, що з області, раз батьки так швидко дісталися лікарні. Вивчаю їх поглядом: тато виглядає вельми солідно – бездоганно вбраний, на руці дорогий годинник, впевнений, суворий вираз обличчя – все в його зовнішності говорить про високий соціальний статус; матір – досить молода, доглянута, красива жінка; і навіть молодшенька, хвора донька одягнена по останній моді. Одне лиш дивно – серед них нема рудоволосих. Може, Варя прийомна дитина?

- Ти її носиш! – руденька трохи присідає, щоб бути на одному рівні із сестричкою, торкається її рожевої кофтинки.

- Моя улюблена, - лунає відповідь.

  З того, як дівчата дивляться одна на одну, як вони спілкуються, роблю висновок, що їх поєднує дуже тісний зв’язок та міцна любов. Тепер молода актриса ще більше зростає в моїх очах. Навіть дивуюся, як міг вважати її зверхньою та зарозумілою. Стає навіть трохи соромно за це.

  Чоловік з дружиною доручають молодшу доньку старшій, а самі вирушають на пошуки того самого лікаря. Сестри помалу йдуть до мене, і я прямую їм назустріч.

- Привіт, - вітаюся з малою.

- Привіт, - сором’язливо відказує вона. Відзначаю, що дівчинка досить симпатична, в неї такі ж самі світлі, гарні очі, як у Варі. В них стільки світла та оптимізму, що на цьому фоні тілесні вади перестають бути помітними.

- Це моя молодша сестричка Вірочка, - знайомить нас Варвара. Вона представляє сестру легко, без будь-якої напруги, так, ніби та цілком звичайна дівчинка, як усі інші.  – А це, Тім, - продовжує вона.

- Тім?! – Віра чомусь дуже здивована. В її очах запалюються веселі вогники. Зиркає на сестру. Та ніяковіє і напружується, а тоді, натягнуто всміхаючись, непомітно сіпає малу за край кофтинки. Але я це помічаю. Невже ділилася з сестричкою думками щодо мене?!

- Радий знайомству! – промовляю я, розтягуючись у своїй найщирішій посмішці. Простягаю дівчинці руку. Вона у відповідь сором’язливо подає свою, і я з обережністю її стискаю.

- Він такий красунчик, - шепоче, озираючись через плече до старшої сестри, яка стає червона, наче рак й розгублено всміхається.

  Мене ж уся ця ситуація так забавляє, що я не стримуюся та сміюся. Щоправда, недовго, бо одразу ж ловлю на собі застережливий погляд медсестри, котра проходить повз.

- Ти не стомилася в дорозі? – цікавиться Варвара у сестрички, продовжуючи червоніти. Її турбота така справжня, що я не можу нею не замилуватись.

  Немає сенсу порівнювати Варю з Елею, вони надто різні, проте  обидві дали мені один і той самий урок в житті: «Не суди книжку по обкладинці».

- Ні, все добре! – завзято відказує малеча.

- Можна запитання? – звертаюся до неї. - Вона точно твоя рідна сестра? – киваю в бік своєї пасії.

- Так, - сміється Вірочка.

– А в кого ж ти тоді пішла? Хто у вас в сім’ї рудий? – тепер цікавлюсь в Варі.

- Дідусь, - зітхає вона, згадуючи про причину нашого перебування у лікарні.

- Варвара – його копія! – раптом лунає жіночий голос за моєю спиною. Озираюся - батьки надто швидко повернулись. Жінка підходить до старшої доньки, обіймає її за плече. – Не хвилюйся, з ним все буде добре. Щойно зустріли лікаря. Він саме поспішав до дідуся в палату, бо той прокинувся. Скоро нас до нього пустять.

- Це чудова новина! – радіє Варя, кидаючись в обійми до матері.

  Батько ж весь цей час мовчки стоїть поруч, прискіпливо оглядаючи мене.

- Тім, - простягаю до нього руку, аби привітатись.

- Костянтин Вікторович, - промовляє чоловік, відповідаючи на мій жест стриманим рукостисканням.

- Олена, - матір представляється більш скромно та привітно.

- Радий знайомству, - кажу я.

- Ми з Тімом працюємо разом, - вирішує пояснити Варя. – Він був поруч, коли я дізналася про те, що трапилося, і допоміг, привіз мене сюди.