Розділ 31. Варя

  Не думала, що на цьому проекті мені доведеться робити щось екстремальніше за їзду на мотоциклі. Але сьогоднішній день доводить протилежне. Ігор змушує нас з Тімом наблизитись в притул одне до одного настільки близько, що мені доводиться використати весь натренований самоконтроль, аби не видати свого несамовитого збентеження. Хоча частина з нього все-таки просочується у вигляді рясного рум’янця на щоках, і Безсмертний це помічає. Проте він навряд чи здогадується, наскільки мені зараз складно – сидіти ось так, очі в очі, триматися за його плечі, відчувати дотик гарячих рук на своїх стегнах та вдихати його свіжий з нотками перцю аромат. Цей запах настільки глибоко засів в моїй підсвідомості, він викликає таке розмаїття  асоціацій, що я просто не можу лишатися байдужою. Ціле торнадо із почуттів закручує мене у вихорі, повітря між мною та Тімом електризується, напруга щосекунди зростає. Тому, коли Ігор вигукує «Стоп! Знято!», я поспішно забираю руки з плечей байкера і відсуваюся, з полегшенням видихаючи. Нарешті ці чуттєві тортури припинилися. Я точно не була до них готова. Бо одне діло - коли навпроти тебе сидить партнер, до якого не відчуваєш нічого окрім дружби, і зовсім інша справа - коли це хлопець, з яким пов’язують не лише минулі, але й теперішні почуття. Ще донедавна я дуже сумнівалася, чи вони взаємні, але дії Безсмертного та його погляд кинули виклик всім моїм сумнівам.

   Дорогою до вихідної точки, де залишилася невеличка решта групи (сьогодні знімаємо не в повному складі), я насолоджуюся післясмаком від фотосесії. Моє серце ніяк не заспокоїться, тремтить, наче в пташки, а в животі приємно лоскоче від передчуття. Хочеться подовжити мить перебування поруч з Тімом, але на горизонті з’являється знайомий мікроавтобус, а це означає, що знімальний день завершено, і скоро ми роз’їдемося кожен у свій бік.

  Я перевдягаюся першою, забираю свою сумку та виходжу надвір. Влітку дуже люблю одягатися в легкі плаття, і сьогодні на мені одне з них, щоправда, в поєднанні з кедами, так зручніше. Поки знімальна група завантажує у фургон апаратуру, вирішую перевірити телефон. Там два пропущені дзвінки від дідуся та одне повідомлення від Міри, в якому вона попереджає, що може повернутися пізно, бо вирушає на побачення з Тоні. Прутка в мене подруга.

  Набираю номер дідуся. Просто так він двічі не дзвонить. Довго слухаю гудки, і нарешті на тому кінці лунає відповідь «Алло», проте чомусь жіночим голосом. На секунду забираю телефон від вуха, аби пересвідчитися, що набрала вірний номер.

- Алло, - кажу я. - Я дзвоню дідусеві, він далеко? – невже  завів собі подружку і приховав це від мене?

- Як добре, що Ви подзвони! – відповідає жінка якимсь надто серйозним тоном, змушуючи мене занепокоїтися. Щось тут не те. – Тільки не хвилюйтеся, але Ваш дідусь потрапив в лікарню. Я – медсестра.

- Що?! – моє серце гухає вниз. – Як потрапив в лікарню?! Що сталося?!

- Йому стало зле за кермом. Перехожі викликали швидку. Ми не могли зв’язатися з родичами, бо в телефоні стоїть пароль, - ці слова вганяють мене в стан паніки.

- Тобто, дідусь зараз без тями?! – висуваю здогадку, від чого всю мене починає трусити.

- Так, - відповідає жінка.

- Де?! Яка лікарня? – кричу в слухавку.

- Київська обласна, - отримую відповідь.

- Скоро буду! - тисну відбій, розгублено озираючись довкола. Мій рідний, мабуть, їхав в Київ, коли йому стало зле. Він телефонував мені, але я не відповідала.

  Мене охоплює розпач. Мій найдорожчий, найкоханіший! Я собі не пробачу, якщо з ним щось станеться. Намагаюсь скумекати, що ж  робити, до кого бігти, і раптом погляд натикається на Безсмертного, котрий саме вийшов із мікроавтобуса. Він з занепокоєнням глядить на мене, і я не витримую, кидаюся до нього, починаючи схлипувати.

- Ей, маленька, що трапилося? - хлопець обхоплює моє обличчя руками, зазирає в очі.

- Мій дідусь потрапив в лікарню, він без тями! - від цих слів серце стискається ще дужче, а схлипування перетворюються на ридання.

- В якій лікарні? – коротко та чітко запитує Тім.

- В обласній, - реву.

- Стій тут. Не рухайся! – наказує мені, а сам зникає за дверима буса, і за мить повертається, тримаючи в руках мій шолом, шкіряну куртку та пару серветок. Швидкими, але обережними рухами втирає серветками мої мокрі від сліз щоки, допомагає одягти куртку. Невже він зібрався везти мене на мотоциклі?!

- З твоїм дідусем все буде в порядку, - заспокоює впевненим тоном. - А от ти маєш зібратися, якщо хочеш швидко дістатись до лікарні, - натягує мені на голову шолом, потім знімає свій з керма, одягає його та сідає. – Застрибуй! – командує.

  Точні рухи та холодний самоконтроль хлопця – саме те, що мені зараз потрібно. Немає коли думати про те, що одягнена непідходяще, тому беру себе в руки та всідаюся на мотоцикл. Раптом до мене доходить, що в паніці забулася подзвонити мамі. Її необхідно також сповістити. Рівно хвилину витрачаю на дзвінок додому, завершуючи його словами «Я вже туди їду», а тоді даю Тіму сигнал, щоб заводив двигун.

 Проїжджаємо повз здивованих режисера та адміністратора.

- Я підкину актрису, - каже їм Тім і дає по газам. Тільки тепер я остаточно усвідомлюю, що зібралася зробити – проїхати з Тімом на мотоциклі через пів міста.

  Трасу долаємо швидко, але попереду нас очікує Київ з його шаленим трафіком.