30.1 Тім

- Одна з моїх улюблених пісень! – Варя перекрикує музику.

- Додам її в плей-ліст, - всміхаюся. – Ти зобов’язана сфотографуватися на фоні соняхів, - раджу після паузи.

- Стоп! – як раз в цю мить вигукує режисер. – Перерва п’ять хвилин і розвертаємося.

  З’їжджаю на узбіччя та глушу двигун.

- От бачиш, все для тебе, - кажу пасажирці.

- Угу, - бентежиться вона. – Тільки я не впевнена, що хочу фотографуватись.

- Тобі хіба не потрібні нові фоточки у соцмережі для піару? – Варя не відповідає. – Злазь, - наказую їй. Вона злазить, а я за нею слідом. – А тепер сідай!

- Тобто, ти хочеш сфоткати мене верхи на мотоциклі? – дивується.

- А як ти думала?

- Ну, не знаю…, - нітиться. Подаю руку, щоб дівчинці було легше заскочити на байк. Вона невпевнено вкладає свою долоню в мою. Вмощується.

- І шолом зніми, - підказую.

  Вона починає возитися із застібкою.

- Дай, допоможу, - підходжу впритул, тягнучись до застібки. Варя застигає, здається, що не дихає. А я навмисне все роблю  неквапом. Розстібаю застібку й, не стримавшись, ненароком торкаюся ніжної шиї, яка вмить вкривається дрібними сиротами. Всміхаюся та знімаю з дівочої голови шолом.

  Вогненно-руде волосся роздуває вітром навсібіч, немов спалахує пожежа. У мене перехоплює дух від цього видовища. А потім погляд опускається на блакитні очі, які сором’язливо дивляться на мене. Такої цноти в погляді точно не підробиш. Вона не показна, не награна, а справжня, і мене так торкає від цього, що ледь не забуваю, де знаходжуся та що маю робити.

- Дай свій телефон, - нарешті кажу Варі. Вона губиться.

- Ой, я залишила його в мікроавтобусі.

- Тоді зніму на свій, а потім перекину тобі. Тільки даси номер, - знов посміхаюся. Цього разу не відвертиться.

- Гаразд, дякую, - ніяковіє.

- Відкинь волосся на лівий бік та схилися ближче до керма, - даю вказівки своїй фото-моделі, і та точно виконує усі команди, граційно прогинаючись у спині та повертаючи в мій бік обличчя так, що полум’я волосся спадає на плече.

- Ідеально, - коментую, роблячи кілька знімків. - А тепер відпусти кермо, випрямся, закинь голову назад та торкнися руками лоба, зігнувши їх в ліктях.

- Ти, часом, не підробляєш фотографом? – сміється Варя.

- Ні, просто знаю, як має виглядати ідеальна композиція.

  Бачу, що руденькій складно цілком розслабитися, але вона старається зробити все, як треба, і кадри знов виходять суперовими.

- Давайте тепер вдвох! – пропонує Ігор, протягуючи руку, аби взяти мій смартфон. Я був настільки поглинений процесом, що не помітив, як чоловік підкрався ззаду.

  Тепер настає моя черга бентежитися, бо режисер підкликає ще й оператора, аби той заодно знімав відео.

  Варя лишається без шолома, а от я свій надягаю. Чесно кажучи, так навіть краще, бо можу приховати від дівчини свої емоції, зате без перешкод спостерігати за її.

  В якийсь момент наша звичайна поза водія та пасажирки починає здаватись режисерові банальною, і він просить актрису пересісти обличчям до мене. Якщо бути точнішим, то Варвара має сісти на бензобак, спиною до керма, закинувши на мене ноги. Оце так поза! Вже її передчуваю.

- Може, обійдемось без цього? – ніяковіє красуня. – Вже ж багато назнімали.

- Нам ще робити постери, я хочу глянути, як виглядатиме подібний кадр, - наполягає на своєму Ігор, і актриса змушена скоритися.

  Я трохи посуваюся назад, щоб руденькій було легше видертися на байк. Вона перекидає ногу через кермо, але втрачає рівновагу і падає вперед. Встигаю її підхопити так, що дівчинка опиняється в моїх обіймах.

- Джинси геть не тягнуться, - нервово скаржиться вона, відсторонюючись. На відміну від минулого разу, сьогодні на Варі інші джинси – сині.

- Я завжди готовий тебе підстрахувати, - підморгую.

- Дякую, - ніяковіє. Збиваюся з рахунку, який це за сьогодні раз.

  Починаєм вмощуватися. Вірніше, вмощується Варя, бо від мене нічого особливого не вимагається – просто сидіти, як звичайно.

- Підсунься до нього ближче! – керує Ігор. – Закидай ноги! – Варя обережно підсувається, уникаючи дивитись у мій бік. Щільно стискаючи від напруги губи, закидає ноги мені на стегна. – Руки клади йому на плечі! – виконує. Тепер стає складніше не дивитися на мене, і дівчинка таки підводить очі. Ми знаходимося настільки близько одне від одного, що у її зіницях я розрізняю своє відображення. Серце починає гупати, а пульс пришвидшується. Те, що ми зараз робимо здається якимсь шаленством. – Тіме! - знову лунає голос режисера. – Підхопи Варю під сідниці!

- Що?! – актриса червоніє так, що колір її обличчя ледве не зливається з волоссям.

- Делікатно, - додає Ігор. – Буде чуттєвий, гарний кадр! – натхненно посміхається.

- Дозволиш? – вирішую спитати дівчину.

- Що мені лишається? – в неї виривається судорожний смішок.

  Обережно тягнуся руками до її стегон, намагаючись торкатися сідниць лиш пальцями. Але й цей дотик викликає в мені ураган емоцій. Тілом прокочується хвиля збудження. І це не лише від того, що мої долоні зараз покояться на м’якій точці (яка, до речі, вельми пружна) неймовірної красуні, котра сидить навпроти. Найбільше мене збуджує її реакція - у Варі розширюються зіниці та збивається дихання, від чого груди починають активніше здійматись. Вона відводить погляд.