Розділ 30. Тім

  Минає десь чверть години, перш ніж отримую відповідь від Варі:

«Дякую і вибач», - пише вона, - «З’явилися непередбачувані обставини».

  Чесно кажучи, я вагався, чи варто було взагалі їй писати. Те, що мене проміняли на того недоумка Владика, дуже болюче вразило самолюбство. Проте, трошечки вгамувавшись, зрозумів, що остаточно не заспокоюся, доки не пересвідчуся що так воно й є.

 «Я зрозумів. Побачення з Владом завжди в пріоритеті», - набираю текст, тисну «відправити».

«Та ні! Ти неправильно зрозумів, мені треба було додому, а Влад запропонував підкинути до метро», - майже одразу ж приходить зустрічне повідомлення. Отже, це було не побачення. Уже трохи легше.

«Я також міг це зробити», - відписую.

«Ти був надто зайнятий. Вирішила не турбувати», - отримую відповідь. Отакої! Вона що, приревнувала? Посміхаюся та пишу:

«Так би одразу й сказала, що приревнувала».

«Що?! З чого б це?!» - вмить реагує руденька.

«Це не до мене питання» (додаю відповідний емоджі).

«Ти занадто високої думки про себе», - відписує Варя, але я відчуваю, що намацав справжню причину того, чому вона так спішно і без попередження утекла. Мушу зізнатися, це відкриття доставляє мені задоволення. Тож вирішую більше не провокувати ревнивицю, а, навпаки, вивісити білий прапор за допомогою чесності. Пишу:

«Та дівчина – моя колишня. Ми розбіглися, але залишилися друзями».

«У тебе гарний смак», - зустрічне повідомлення не підкріплене емоджі, але з нього так і сочиться сарказм.

«Шо є, то є», - у кінці додаю смайл, відчуваючи крізь екран, як моє повідомлення роздратує й збентежить руденьку, тому наступний текст набираю такий: «Але для мене важлива не лише зовнішня краса. Саме тому я й розійшовся з Елею».

   Кілька хвилин не отримую відповіді, і уже думаю, що на цьому переписка скінчиться. Відкладаю телефон вбік, проте раптом на заблокованому екрані висвічується сповіщення про вхідне повідомлення в діректі.

«Як ти знайшов мій інстаграм?», - запитує співрозмовниця. Радію, що вона вирішила продовжити розмову.

«Це було зовсім нескладно, Варваро Руденко (ставлю смайл). До речі, красномовне прізвище. Чи це псевдонім?»

«Це справжнє прізвище», - відписує вона.

«В школі, мабуть, дражнилися».

«Дякую, що нагадав», - приходить відповідь, а за нею наступна, - «Мені уже час. Ще раз дякую за плей-ліст. Бувай».

Пишу:

«На здоров’ячко». Але Варя уже не в мережі. Підписуюся на її профіль та виходжу в офлайн.

  Наступна наша зустріч має відбутися через декілька днів, коли зніматимемо проїзди за містом. Руденька, мабуть, ще не знає, але зовсім скоро на нас чекатиме зйомка перегонів на мотоциклах. Мене попередили про це заздалегідь та попросили допомогти виставити ці сцени так, щоб все було максимально безпечно. До того ж, режисерові буде потрібен дублер актора, котрий виконуватиме роль суперника головного героя. Я запропонував кандидатуру Антохи, і цей варіант всіх влаштував. Решту байкерів для масовки ми набрали серед добрих знайомих.

  За задумом, під час перегонів, позаду хлопців повинні сидіти їхні дівчата. Отже, моєю пасажиркою буде Варвара. Хоча я не впевнений, що їй ця ідея сподобається. Все-таки, перегони – діло ризиковане, хай вони і кіношні. Саме тому я натякнув режисерові, що було б непогано про всяк випадок знайти дублерку для головної героїні. Як би мені не подобалося відчувати позаду себе тепло руденької, все ж, її спокій важливіший. Та й мені буде легше сконцентруватися на своїх задачах, якщо не турбуватимусь про емоційний стан пасажирки.

***

  Минають ті самі декілька днів, і нарешті я знов опиняюся на знімальному майданчику. Хто б міг подумати, що радітиму цьому. Адже на самому початку одне лиш перебування в оточенні кіношників здавалось мені тортурами.

  Група збирається неподалік від метро «Житомирська», звідкіля невеличким кортежем, який включає в себе фургон з апаратурою, мікро-автобус, легковий автомобіль та мій мотоцикл, вирушає на місце зйомок.     

   Майже усю дорогу їду паралельно із легковушкою, в якій везуть Варю. Вітаюся з нею крізь вікно, салютуючи лівою рукою. Руденька ніяково посміхається, показуючи жестами, щоб слідкував за дорогою. Посміхаюся. Що тут слідкувати, коли їдемо на такій смішній швидкості?

  На місце прибуваємо досить швидко. З’їжджаємо з траси на дорогу, що веде до елітного селища. Тут тихо та мальовничо. Розумію, чому знімальна група обрала саме цю локацію.

  Підготовка до зйомок відбувається також недовго – поки ми з Варею по черзі перевдягаємося в мікроавтобусі, оператори готують камери, виставляючи одну з них вздовж дороги, а іншу розміщуючи в легковому автомобілі. Здогадуюся, що він їхатиме паралельно з нами. Також для мене виявляється приємним здивуванням те, що наші проїзди зніматимуть ще і з дрона. Круто, кадри мають вийти красивими!

- Як настрій? – запитую Варю, поки чекаємо вказівок від режисера.

- Нормально, - відповідає вона. – А в тебе?

- У мене чудово.