Розділ 29. Варя

  Влад пропонує разом десь посидіти, але я відмовляюся, посилаючись на важливі справи. Навіть прошу висадити мене біля метро, бо так швидше дістанусь додому. Насправді, мені просто хочеться побути наодинці з собою. Веселі балачки та жарти  партнера зараз геть не заходять.

  В моїй душі вирує буря. Не можу збагнути її причин, бо все дуже складно. Якщо уявити, що кожне почуття – це нитка, яка тягнеться від однієї людини до іншої, то нитки між мною та Тімом сплутались та переплелися настільки, що я не в змозі їх відокремити одну від одної. Всі ці почуття настільки різнополюсні, що просто не можуть спокійно співіснувати, а безкінечно вступають в конфлікт між собою, породжуючи хаос.  

  Повільно спускаюся ескалатором вниз у метро, а враження, ніби розхитуюся на шаленій гойдалці - то вгору, то вниз, то вгору, то вниз. Намагаюся розкласти все по поличках: спочатку я Тіма любила, потім ненавиділа, потім стала байдужою (принаймні, мені так здавалося), далі пробачила і намагалася бути нейтральною, хоча, часом, і дратувалася (тож повною нейтральністю це не назвеш), потім почала відчувати дружню симпатію… А тепер знов… Ненавиджу?! Але от питання: з чого б мені ненавидіти Безсмертного, якщо симпатія була просто дружньою і я ні на що не претендувала? Невже я ревную?! Ця думка, мов молот, б’є мене по голові. Ні, ні, і ще раз ні! Так, хлопець був милим та дружнім зі мною, але це не означає, що я знов маю в нього закохуватись! Одного разу вистачило з головою! Все! Стоп! Табу!

  Намагаюся себе переконати, що мені немає діла до тієї шикарної білявки, з котрою так довго та мило спілкувався Безсмертний. Ще й обіймав її! Аааа! Закипаю!

  «Мені байдуже! Мені байдуже! Мені байдуже!», - як мантру, повторюю решту дороги.

  Додому приходжу заведена, немов дзиґа.

- Що сталося? – зустрічає мене в дверях Міра. За роки дружби вона відчуває найменші коливання мого настрою.

- Навіть не знаю, як пояснити, - жбурляю сумку на тумбочку, роззуваюся. – Сама поки що не розібралася.

- До тебе знову чіплявся той старий збоченець? – припускає подруга.

  Спершу гублюся, бо, насправді, й забулась, що це також було. Плюхаюся на ліжко.

- Так, він знову чіплявся, але мене турбує не це, - тяжко зітхаю.

- А що? Знову Безсмертний?

  По моїй реакції Міра розуміє, що цього разу влучила в ціль. Сідає поруч.

- Такий день був чудовий. Тім сьогодні був сам на себе не схожий. Вірніше, не так. Він був кращою версією себе. Ідеальною, - хнюплюся.

- То це ж класно!

- Ага, але тимчасово…

- Іііі?

- Він запропонував мені випити разом чаю після зйомок, а потім з’явилась розкішна білявка, і його увага перемкнулася з мене на неї. Бачила б ти її, - зітхаю.

- Тобто ви не попили чай?

- Ні, я побачила, як вони обіймаються і поїхала додому разом з Владом, не дочекавшись Безсмертного. Та й навіщо чекати?

- Ну, може, то була просто його добра знайома, - подруга намагається згладити кути.

- Мірко, а яка мені різниця, хто та сексапільна білявка?! Я й рада, що вона з’явилася. Бо мене це протверезило! Я згадала, що заріклася повторювати свою стару помилку, - схрещую руки на грудях та відкидаюсь на спину, втупившись в стелю.

- Дівчинко моя, зізнавайся, ти знов почала в нього закохуватись? – Міра співчутливо гладить мене по плечі. – Тому й така зла…

- Я злюся на себе, що допустила це! Впустила в серце це почуття! А не можна було! – щосили тру лоба руками. – Добре, що опам’яталася та згадала, яким болем може обернутись кохання до Тіма.

  Повисає пауза. Кожна з нас над чимсь розмірковує.

- Мені здається, ти трохи драматизуєш, - врешті обриває тишу Міра. – Тоді, у школі, ви були ще дітьми. Це ж було так давно! Поглянь, як ти змінилася за ці шість років! Думаєш, він не змінився?

- Я не знаю, що думати, - перевертаюсь на бік та тягнуся до подруги, щоб обійнятись. Вона, як ніхто мене розуміє, бо всі ці роки була поруч і переживала все разом зі мною в режимі реального часу.

- Ти сказала, що сьогодні все було чудово, - Міра гладить мене по спині, заспокоюючи. – Опишеш конкретніше?

  Набираю в груди повітря, збираючись з силами та намагаючись потушити пожежу всередині себе.

- Він був дуже турботливим, оснастив спеціально під мене шолом  гарнітурою…, - роблю паузу, трохи пом’якшуючись. – І сказав, що тепер цей шолом мій, тобто він мені його дарує, - посміхаюся, пригадуючи, як це було.

- Навіщо тобі шолом, якщо ти не збираєшся їздити на мотоциклі? – дивується Міра.

- В мене з‘явилось те саме питання. Але він сказав, що то на пам’ять про пригоди, - знов посміхаюся.

- От же ж романтик! – подруга відсторонюється, розтягуючись в задоволеній усмішці. Зазирає мені в очі. – Даю сто відсотків – ти йому дуууже подобаєшся!

- Шість років тому, я йому також…

- Та годі вже про минуле! – перебиває мене Мірка. – Ви давно вже не діти. Чом би не дати хлопцеві другий шанс?

- Я боюся, - зізнаюсь чесно.