Розділ 28. Тім

  Це ж як той тип повинен був дістати Варю, щоб вона забулася про свій страх їзди на мотоциклі? Ні, мене звісно обрадували її слова «Відвези мене подалі звідси», але, водночас, насторожили.

- В тебе все ок? – запитую, коли віддаляємося від камер метрів на двадцять.

- Так, - не надто впевнено відповідає руденька. Проте вирішую не лізти в душу, а, навпаки, спробувати відволікти та підняти настрій.

  Роблю гучніше музику, одночасно зиркаючи в дзеркало заднього виду, і помічаю, що помічник режисера вибіг на дорогу та махає нам руками.

- Нас кличуть назад. Мабуть, потрібен дубль, - звертаюся до пасажирки, котра, сидячи позаду мене, поводиться, як справжня відмінниця - супер-чемно. Таке враження, що всі мої старі вказівки занотувала в зошит і тепер виконує їх чітко по інструкції.

- Гаразд, - зітхає вона.

- Але, якщо твоє прохання проїхатись подалі в силі, то після наступного дубля можу прокатати. Звісно, якщо не боїшся.

- Боюся, але в шоломі трохи спокійніше, - нервово всміхається.

- Увага, на світлофорі буду розвертатись. Зійдеш?

- Ні, все нормально.

- Впевнена?

- Не впевнена. Але набридло бути боягузкою. Саме таких маніяки зазвичай і обирають на роль жертви.

  Блін, сто пудів, цей покидьок знов встиг до неї причепитись! Обов’язково розберуся з цим пізніше. А наразі стримуюся від коментарів, просто насолоджуючись теплом від тіла дівчини, яке відчувається навіть крізь шкіряну куртку.

  Максимально плавно розвертаюся на світлофорі.

- Б’юсь об заклад, ти закривала очі, - посміхаюся.

- Ага, - сміється Варя. – Так простіше уявляти себе рюкзаком.

- В тебе чудово вийшло!  

- Дякую, - каже крізь смішок. – Це найскладніша роль з усіх, які доводилося виконувати.

  Замість відповіді підбадьорливо торкаюся її руки, злегка поплескуючи.    

- Ти чудова актриса, я не сумнівався, що в тебе все вийде.

  Повисає пауза. Ми саме наближаємося до вихідної точки.

- Якийсь ти сьогодні дивний, - врешті видає Варя. Я саме гальмую вздовж узбіччя.

- Чому?

- Надто добрий. Куди поділись дурнуваті жарти?

  Ставлю мотоцикл на підніжки, підставляю плече, щоб дівчинка вхопилася за нього, коли вставатиме.

- Вони були потрібні до тих пір, поки ти ходила в масці снігової королеви, - всміхаюся, злізаючи за нею слідом з мотоциклу. Ми опиняємося поруч, стоячи одне навпроти одного. Варя не може бачити моїх очей, бо в мене візор на шоломі щільно затонований. Але у неї він напівпрозорий, тож я маю змогу прочитати в погляді красуні сум’яття. – В жартах нема потреби, коли немає маски, - по черзі підіймаю наші з нею візори, усуваючи перешкоду між  поглядами.

  Кілька секунд дивимося одне на одного. Варя напружено зіщулює очі, наче силиться прочитати мої думки. Спостерігаю за цим з усмішкою.

- Ех, шкода, насправді, мені подобалися твої жарти, - раптом видає вона, сміючись.

- Що правда?! – тепер  моя черга губитися.

- Знімемо про запас ще один дубль, і кінець зміни! – гукає режисер, обриваючи наш діалог. – Всі по місцях! Камера, мотор!

  Ми повторюємо ту саму послідовність рухів: я сідаю на мотоцикл, потім це робить Варя, заводжу двигун, їдемо геть. Цього разу, врубаю музичку голосніше. Нею виявляється пісня гурту Disturbed “Down with the sickness”.

- Це мій улюблений вступ ever! – вигукую до Варі. – Заціни! – роблю ще трохи голосніше, щоб ми удвох могли насолодитись в повній мірі ритмічним звуком барабанів та електричної гітари.

- Круть!!! – кричить пасажирка. – Це знову твій плей-ліст?

  Трохи скручую звук, щоб не надривати голосові зв’язки.

- Ага.

- Поділишся?

- Можу скинути посилання в месенджер. Тільки даси номер телефону, - всміхаюся,, бо й не розраховував, що матиму настільки підходящу нагоду взяти у актриси номерок.

- Гаразд, дякую, - трохи збентежено відказує вона.

  Я знов додаю звуку. Проїжджаємо десь три квартали, а потім відчуваю, як тендітна ручка злегка плескає мене по корпусу.

- Тіме, - кличе.

- Що таке? Тобі страшно? – тривожуся. Їхав, ніби нешвидко. Добре, що зараз не година-пік, і машин на дорозі небагато.

- Мабуть, не варто далеко їхати, - каже Варя. – На нас чекатимуть костюмери. А їм, певно, додому хочеться.

  Звісно…. Шкода, що я не встиг повноцінно насолодитися компанією красуні, але вона права.

- То що, вертаємося?

- Так.

  За п’ять хвилин ми вже на місці. Поки нас не було, знімальна група встигла розібрати більшу частину обладнання. Прудкі, одначе.

- Може, перевдягнемось та поп’ємо чаю в ресторані? (Запам’ятав, що Варя любить чай). Заодно скину тобі посилання на плей-ліст, - пропоную їй, не надто розраховуючи на позитивну відповідь. Проте стається несподіванка.