Розділ 25. Тім

  Весь день проводжу на станції, приймаючи замовлення від клієнтів та вирішуючи деякі справи з папірцями. Після п’ятої повертаюся додому та всідаюся за малювання, бо хочеться відволіктись та розгрузити мозок, який зайнятий згадками про вчорашній вечір. Прокручую в голові, немов кадри із фільму, епізоди за участю Варі: зустріч в арт-центрі; мої жарти над дівчиною та її реакції на них; поїздка в машині; та, насамкінець, спостереження за спілкуванням актриси з тим білобрисим. Ще до того, як Міра відповіла братикові, хто то такий, я зрозумів, що чувак небайдужий до Варі. Бо коли він вертався в  машину, то ледь не пропалив поглядом щільно тоновані вікна нашого пікапу, стільки в ньому було роздратування. Я ж спостерігав за ревнивцем з усмішкою. Чомусь було радісно, що їхня розмова з Варварою видалася стриманою та короткою.  

  Вмикаю на максимум музику в навушниках, роблю швидкий ескіз олівцем на полотні та беруся за аерограф. Цікаво, руденькій до смаку такий типаж хлопців, як її колишній? Якщо так, то мені навряд чи щось світить. Бо ми з тим білобрисим, немов небо та земля. Хей! Чого це я взагалі взявся порівнювати себе із тим нездарою? Ніби на щось розраховую. Чи таки розраховую? Замислююся. Коли це почалося? Актриса ж страшенно мене дратувала. Як це могло так раптово змінитись?

  Не помічаю, як руки самі обирають певні кольори фарб та швидкими, плавними рухами розпилюють їх на полотно. Я немовби входжу в транс, малюю до тих пір, доки зображення не набуває чіткої форми та впізнаваних рис.

  Оговтуюся, коли закінчується плей-ліст та повисає тиша в навушниках. Висмикую їх з вух, відкладаю аерограф та впиваюся поглядом в полотно. Що за хрінь?! Я несвідомо написав портрет Варвари зі спини – вона в ніжно-блакитному, напівпрозорому платті, що підкреслює тонку талію, вітер роздуває невагому розкльошену спідницю та розкидає навсібіч яскраво-руде, блискуче волосся.

- Це клініка, - промовляю сам до себе уголос, встаючи зі стільця.

  Блін, що зі мною коїться?! Не пригадаю, щоб коли-небудь хтось із дівчат викликав в мені настільки суперечливі та неконтрольовані почуття. Все ж було настільки ясно та зрозуміло з самого початку. Я мав чітке уявлення про актрису, мав до неї конкретне, цілком контрольоване ставлення. Чому ж все так ускладнилося?

  Плетуся на кухню, наливаю склянку води, залпом її випиваю. Треба переключитися, бо це якесь наслання, не інакше. Може, акторів навчають НЛП технологіям, за допомогою яких ті маніпулюють людьми? Ні, дурня якась!

  Падаю на диван у вітальні та вмикаю телевізор, щоб хоч якось відволіктись. Зупиняюся на гумористичному шоу. Чудовий варіант! Поступово починаю включатись в жарти, навіть трохи сміюся. Цікаво, Варя дивиться такі шоу? Вона, ніби, любителька посміятись. О, Господи! Знову Варя!

  Шоу переривається на рекламу, яка демонструє глядачеві смажені курячі крильця з хрусткою скоринкою. Розумію, що зголоднів. Знову йду на кухню. Після кількох хвилин дослідження шафок та холодильника, приходжу до висновку, що нічого смачненького їстівного вдома нема. Мав сьогодні заїхати в магазин, але забувся. Що поробиш, доведеться скористатися доставкою…

  Приречено повертаюсь у вітальню, бо телефон залишив там, і застигаю на місці - з екрану телевізора на мене дивляться знайомі ясно-голубі, немов саме небо, очі. Якусь мить намагаюся второпати, чи це не галюніки. Але кадр перемикається, і вздовж екрану проноситься мій мотоцикл, а тоді спливає напис «В погоні за коханням», на фоні якого звучить голос диктора: «Скоро! На нашому телеканалі!».

- Звідки ж ти взялася на мою голову?! – бідкаюся, почуваючись справжнісіньким божевільним.

  Точно! Всьому виною голова! Треба терміново її провітрити! Хапаю з шафи мотоциклетну куртку, беру з полиці шолом та стрімко вилітаю з квартири.

  Поки їду в ліфті, вирішую набрати братика, може, він також захоче покататися.

- Щось термінове? – лунає голос в слухавці.

- Хочу запросити тебе разом поганяти, а потім повечеряти, - всміхаюся.

- Я вже вечеряю, - несподівано відповідає Тоні. – Забувся? В мене побачення з Мірою.

  Точно, він же казав.

- То це все-таки побачення? – чую на задньому фоні знайомий жіночий голос.

- Все, Тімчику, вимикаюся, - всміхається брат та кладе слухавку.

  З усіма цими думками, я зовсім забувся про те, що мій братик також має особисте життя, яке, до речі, складається значно успішніше, аніж в мене. І чому він завжди так легко сходиться з людьми? Можливо, тому, що не висуває до них настільки багато вимог, як я? Шо поробиш, ну не можу я підпускати до себе близько перших ліпших людей, маю спочатку пригледітись, все зважити… Ех, доведеться вечеряти наодинці.

  Приїжджаю в один з улюблених ресторанчиків на Подолі. Обираю столик в задній частині приміщення, так щоб усамітнення було максимальним, та роблю замовлення, дивуючись з того, наскільки розігрався апетит. Є люди, котрим шматок в горло не лізе через хвилювання. В мене ж все навпаки – коли нерви грають злі жарти, завжди кортить попоїсти.

  Приїхати сюди було гарним рішенням. Смачна їжа плюс навколишня метушня – чудові засоби для зняття стресу. Спостерігаю за відвідувачами ресторану - хтось їсть дуже швидко та йде, хтось засиджується в приємній компанії, замовляючи лише напої, хтось прийшов на побачення і довго не може визначитись із замовленням, хтось… Раптом в залі з’являється знайоме обличчя. Опа! Яка зустріч!