Розділ 24. Варя

- Я можу сказати Тоні, що Діма – це твій колишній? – запитує мене Міра поки здіймаємося сходами нагору. На ліфт вже давно не розраховуємо, звикли ходити пішки.

- Що? – перепитую, бо не одразу розумію, чого подруга від мене хоче.

- Тоні питає, шо це за хлопець наздогнав нас на ґанку, - пояснює вона.

- Ти з ним переписуєшся? – до мене нарешті доходить.

- Ага, він взяв мій номер, - посміхається.

- Рада за тебе, - відповідаю взаємною усмішкою.

- То що, можна сказати, хто то був такий? Чи краще не треба?

- Та чому? Кажи, - знизую плечима. – Немає приводу брехати.

- Я теж так вважаю, - береться набирати текст. – Тим паче, поруч Тім. Хай знає, що за тобою впадає колишній, - відправляє повідомлення. – І хто б міг подумати, що Безсмертний має такого красунчика брата! – Мірка ледве не пищить від збудження.

- Угу. І він, начебто, непоганий хлопець.

- Мені теж так здалося! Дивно, чому я не пам’ятаю його по школі?

- Скоріш, було б дивно, якби пам’ятала. Коли ми з тобою  закінчували молодшу школу, Тоні, мабуть, випускався зі старшої.

- Такий стариган?! – подруга корчить кумедну фізіономію.

  Сміюся з неї:

- Двічі подумай, перш ніж іти з тим дідом на побачення.

- Гадаєш, запросить?

- Чому б йому ще брати твій номер?

  На підході до нашої кімнати в Мірки знову дзенькає телефон.

- Це знову від нього! – радіє вона. – Питає, коли наступного разу зустрінемося. Пропонує зібратися вчотирьох, - стріляє в мене багатозначним поглядом.

- Е, нє, люба, ти знаєш мої принципи, - дістаю ключа та відчиняю двері. – Сьогодні було весело і класно, але не маю наміру ходити на подвійні побачення з братами Безсмертними. Скажи Антону, що в мене щільний графік зйомок, тому я пас.

- Ех, шкода, - зітхає. – Але я чудово тебе розумію, - строчить повідомлення, озвучуючи, - «Ми б з радістю, але найближчим часом Варя дуже активно зайнята роботою». Так нормально?

- Нормально.

  Відправляє. Минає кілька хвилин, а відповідь так і не надходить. Ми за цей час встигаємо перевдягнутися в домашній одяг.

- Може, насправді, я не цікавлю Тоні, і він усе це робить заради брата? – супиться Міра.

- Жартуєш?! – прискаю. – Ніби ти не помітила, як він весь вечір не зводив з тебе очей.

- Помітила, - шаріється. – Але ж і Тім, так само, весь час витріщався на тебе, - підморгує.

- Та годі вже, не вигадуй! – відмахуюся.

- Я не вигадую! Серйозно! Треба бути сліпим, щоб не помітити того, як Безсмертний пропалював тебе поглядами.

- Значить, я сліпа.

- Або хочеш нею бути… – відповідає подруга, і в цей самий момент її телефон оживає мелодією з відомого фільму Тарантіно. – Це він! – хапається за гаджет, поспішаючи відповісти на дзвінок. – Алло…, - загадково тягне в слухавку.

  Посміхаюся, радіючи з Мірчиного романтичного настрою. Вирішую залишити її саму, щоб мала змогу нормально поспілкуватись без свідків. Хапаю рушника та вирушаю в душ.

***

  О шостій ранку мене забирає водій, котрий відповідає за розвезення акторів на проекті. Сьогодні в нас дуже щільний графік, тому починаємо рано. Спершу маю сцени з сім’єю, до якої  приєднується новий персонаж – бабуся Діани. І яким же приємним сюрпризом виявляється те, що на її роль затвердили давню подругу дідуся та мою добру знайому – Жулавську Валерію Вікторівну. Вона обіймає мене, немов рідну:

- Варечко, як же ти розквітла! – з захопленням мене роздивляється. – Я не сумнівалася, що ти станеш актрисою!

- Так, Валеріє Вікторівно, саме Ваші слова, сказані шість років тому, після вистави, і надихнули мене на це рішення. За що я  неймовірно Вам вдячна! Можна вважати, що Ви – моя хрещена фея, котра повірила в Попелюшку, - вкладаю в слова усю свою щирість.

  Повз нас саме проходить Склянко, змірюючи обох прискіпливим поглядом. Я трохи хвилююся, бо готуюся до чергових його вибриків на майданчику, або поза ним. Проте актор сьогодні поводиться настільки невимушено та дружньо, що той випадок в акторській мимоволі починає здаватись плодом моєї уяви.

  Ми дуже легко знімаємо всі перші сцени в родинному особняку, а тоді переходимо до зйомок короткої сцени з Назаром та подругами Діани. На сьогодні це єдина сцена у Влада, бо ввечері в нього вистава, до речі, за участю Склянка.

  Розігруємо епізод, як до Діани раптово навідуються кращі подруги та застають в неї вдома Назара. За цим, по сценарію, потягнуться заздрощі однієї з подружок, роль котрої виконує Настя. Оля ж, як я вже згадувала, має мало слів й грає легковажну, дурненьку мажорку, котра ні до чого не ставиться всерйоз.

- В тебе ще три сцени і все? – запитує мене Влад, коли режисер оголошує, що актор може бути вільним.

- Так, з дівчатами.

- Тоді запрошую тебе на виставу! – посміхається. – Маєш встигнути. А потім разом повечеряємо! Як тобі така ідея?